Кравець і цар

Жив цар, жадібний і жорстокий.

Одного разу він наказав зібрати до палацу всіх кравець, ткачів, вишивальників і сказав їм:

— Слухайте, майстри! Що гріє нас у холодні зимові ночі? Ковдра. Що вкриває нас від спеки? Ковдра. Скажу коротко: людина без ковдри — що кінь без сідла. Отже: хто пошиє ковдру точно за нашим царським зростом, отримає в нагороду руку нашої дочки, царівни Рачії Вогнеокої, і півцарства в придачу. Але той, хто принесе задовгу або закоротку ковдру, стане нашим рабом. Ми все сказали, о люди, і наше царське слово дорожче за золото, міцніше за діамант.

Ткачі, кравці та вишивальники взялися за роботу. Одні з них стегали ковдри на ваті й на пуху, м’які й теплі, як вовна гірської кози; інші ткали ковдри з блискучих шовкових ниток, легкі, як хмара; треті, розтягнувши на пяльцях оксамит, вишивали по ньому золотом і сріблом найтонші візерунки. Вони прикрашали ковдри яскравими китицями, обшивали хутром і підбивали парчею. Але жоден із них не міг догодити цареві.

Якщо йому приносили довгу ковдру, він навмисно вкривався нею не вздовж, а впоперек і бурчав:

— Дивись, твоя коротка ковдра не вкриває навіть моїх ніг!

Якщо ж ковдра була короткою, він згортався в клубок і кричав на весь палац:

— Дурню, ти пошив ковдру на велетня. Хіба не бачиш, я тону в її складках!

І ніхто не смів заперечувати цареві.

Тисячі нещасних, проклинаючи долю, ставали рабами жадібного царя.

Заковані в ланцюги, вони працювали вдень і вночі в глибині гірських печер, не бачачи сонця й не знаючи спочинку.

Чутка про злочини царя дійшла до одного кравця. Цей кравець був старий, бідний і кульгавий. Він ходив, спираючись на палицю, і ніколи не думав про царівну Рачію Вогнеоку. Але в старого кравця було добре серце. Він сказав своїй дружині:

— Клянусь папахою, або я помру, або визволю цих нещасних. Хай буде, що буде!

З обрізків ситцю він пошив ковдру точно за зростом царя, взяв у дорогу жменю чортану — сухого сиру — і пішов до палацу, спираючись на свою сучкувату палицю.

У горах, де гуляють хмари і блищить вічний сніг на вершинах, яструбиним гніздом висів царський замок, оточений зубчастими стінами, укріплений бійницями й прикрашений зображеннями кам’яного вишапа — дракона, що роззявив свою страшну пащу.

Кравець сміливо підійшов до окованих залізом воріт і попросив повідомити про себе царя.

Царські слуги глянули на лапотне ковдру й підняли кравця на сміх:

— На що ти сподіваєшся, кульгавий божевільний! Цар і глянути не стане на твої лахміття!

— Я сподіваюсь на вірного помічника, з яким багато років не розлучаюсь, — відповів, посміхаючись, кравець.

Слуги не зрозуміли його слів, але, пам’ятаючи суворий наказ, ввели кравця до покоїв царя.

Цар глянув на кравця й поморщився, бо кравець був старий, худий і кульгавий. Від такого робітника не можна було очікувати великого прибутку. Але він не захотів при слугах порушити свого царського слова і сказав:

— Ва!.. Хвалився ішак конем стати, та вуха завадили? Найвправніші майстри не змогли пошити ковдри за моїм зростом, а цей жебрак-обірванець сподівається догодити мені?..

— Не було б ішака, довелося б коню возити на собі хмиз, — відповів кравець. — Приміряй мою ковдру, о царю, і нехай я втрачу папаху, якщо вона не припаде тобі точно за міркою.

— Накрийте мене лахміттям, яке цей урод наважується називати ковдрою, — наказав цар.

Царські слуги накинули на царя ковдру, і вона вкрила його з голови до ніг.

Але цар в одну мить перевернув ковдру впоперек, і всі побачили, що царські ноги в червоних оксамитних черевиках стирчать назовні.

— Надіньте на цього божевільного собачий нашийник і посадіть його на ланцюг посеред двору! — сказав цар. — Нехай він уночі лайком лякає кажанів!..

Почувши слова царя, слуги почали сміятися з бідного кравця.

— Розумна людина сміється останньою, — сказав майстер і вдарив царя по ногах своєю сучкуватою палицею.

Цар завив, як буйвіл, і сховав ноги під ковдру, а слуги так і завмерли з роззявленими ротами, вражені зухвалістю кравця.

— Негайно стратіть зухвалого! — крикнув цар.

— О царю, — зупинив його кравець, — ковдра ж припала тобі точно за зростом, а я чув, що твоє царське слово дорожче за золото, міцніше за діамант.

Крик гніву застряг у царя в горлі; він згадав стару приказку: Хто сьогодні обманув, — тому завтра не повірять. Тремтячи від безсильного гніву, цар відповів:

— Ти правий, кравець. Моє слово дорожче за золото, міцніше за діамант. Я віддам тобі півцарства і царівну Рачію, але лише в тому разі, якщо ти присягнеш мовчати про те, що вдарив царя.

— О царю! — відповів кравець. — Мені не потрібно царства, і я не гідний навіть глянути на Рачію Вогнеоку. Випусти з гірських печер нещасних рабів, і я піду, віддаючи тобі низькі поклони.

Потрапивши в пастку, лисиця сама собі відгризає лапу. Разом із кравцем довелося цареві відпустити всіх рабів, та ще й побажати їм добра в дорозі. Fairy girl