Прокладаючий шлях

Ворог грабує Вірменію – одне село за іншим. Дим пожеж сумно тягнеться до неба. Вітер розносить дитячий плач. По трупах загиблих угоняють у рабство живих. Деякі кидаються у прірву, щоб не йти в рабство. Позаду – смерть. Попереду – кров і сльози.

Розривається від горя серце Месропа. Він тре ладонями гаряче чоло. Не спати йому спокійно ні сьогодні, ні завтра – все життя, поки не знайде, чим допомогти беззахисним. Не спить і друг Месропа – Маркоз.

– Горе одного села не торкається інших. Небагато в біді поспішають на допомогу. Чорстві наші люди, – із зітханням каже Маркоз.
– Не чорстві, – заперечує Месроп, – люди роз’єднані горами, вірою, говірками. Треба їх об’єднати. Запалити єдиною думкою. Але де шлях до єдності? Де він, Маркоз?!
– А що, якщо в нашому селі збудувати храм? З усіх сіл люди будуть ходити молитися. Перестануть чуратися сусідів, осуджувати звичаї та звички один одного... Що скажеш, Месроп?
– Вірна думка! – зрадів Месроп. – Так, це саме те, що потрібно всім! – схвилювався він, вискочивши у пітьму.

Повернувся на світанку:
– Думка гарна, Маркоз, але на рівнині храм будувати не можна: легкодоступне не стає святим. Збудуємо на вершині. І не для молитов – нехай це буде перший храм, куди люди прийдуть не сльози лити, а черпати мудрість один в одного. Досить оплакувати.
– До вершини немає шляху, – заперечив Маркоз.
– Вірно. Але й у селі будувати не можна – храм втратить силу стяга. Він не стане щитом заслону і мечем відпору. І висота потрібна. Піднімаючись угору, люди відійдуть від звичного, відірвуться від клопотів, очистяться від непотрібного. Так їм буде легше проникнутися новим. З вершини люди побачать не одне село. Перед відкритою очима батьківщиною забудеться дріб’язкове. Але не кожен подолає ці скелі, Маркоз. Тому до вершини спершу прокладемо шлях.
– Але для дороги нам не вистачить життя! Ти про це подумав?
– Подумав, Маркоз. Закінчать інші.
– Месроп, народові потрібен храм, і я починаю з нього.
– Спочатку потрібен шлях...

Друзі розійшлися, незадоволені один одним. Маркоз у рідному селі почав будувати храм. Месроп у горах – дорогу. За кілька років він у скелях вирубав стільки сходинок, що дитина подолала б їх, не переводячи подиху. А Маркоз за цей час збудував храм. У селі його хвалили, але, окрім кількох старух, до храму чомусь ніхто не ходив. Маркоз махнув рукою – темні люди.

Месроп рік за роком піднімався вище, дуже повільно просуваючись уперед. Його ім’я щедро обсипали насмішками. Маркоз, вирішивши вразумити друга, прийшов до нього:
– Месроп, ти славився розумом, а перетворився на дитину. Навіть між селами немає доріг, а ти ліз у гори. Віками жили до нас, не бралися за таке. Заради чого тут мерзнеш, голодуєш, не спиш? Не сміши світ, не ганьби ім’я батька. Розвалюється твій власний дім.

– Маркоз! – у гніві обернувся Месроп. – Ти зараз не кращий за князів, які захищають лише свій двір. Хто ти? Духоборець, сектант, що збиває зі шляху? Чи ашуг, що співає про народ, але в важку хвилину не вказує йому дорогу? Іди краще помолися.

Швидким скакуном несівся час, народжуючи одних, змітаючи зі шляху інших. Посівілий Месроп поспішав, боячись не встигнути. Вершина наближалася – сили зменшувалися. Нарешті настав день... З вершини сивий Месроп оглянувся назад. Ніби роки, збігали до людей кам’яні уступи.

«Мої сходинки завдовжки лише кілька верст. Але ці версти тепер можна пройти за годину. Життя – за годину – чи не мало?» – уперше за багато років усміхнувся старий Месроп, радіючи, що шляхи розрізнених сіл зіллються до храму.

Відтоді недосяжна гора стала доступною. Піднялися на вершину люди. Збудували там храм. І назвали його ім’ям Месропа Маштоца – творця вірменського алфавіту.
Святий отче Месропе, моли Бога за нас!

↑ Догори

Прокладаючий шлях

Інші казки