Щастя дурня

Жив колись бідняк. Як не трудився він, як не бився — усе ніяк не міг вибитися з нуждени.
І от дійшов він до розпачу й вирішив: «Піду я шукати Бога. Знайду й дізнаюся, довго ще мені маятися. Та тут же й випрошу щось для себе».

Дорогою зустрівся йому вовк.
— Добрий шлях, брате-людино! Куди йдеш? — запитав вовк.
— Іду до Бога, — відповів бідняк, — горе своє хочу йому розповісти.
— Як дістанешся до Бога, скажи йому: є, мовляв, на світі один голодний вовк, день-у-день швендяє він горами й долинами, а прокорму знайти не може. Запитай: довго ще тому вовкові голодувати? І ще скажи: якщо ти створив його, то й годувати повинен.
— Гаразд, — промовив бідняк і продовжив шлях.

Чи багато, чи мало він пройшов — зустрів красуню-дівчину.
— Куди йдеш, брате? — запитала дівчина.
— До Бога йду.
— Як побачиш Бога, — звернулася красуня, — скажи йому: є одна дівчина — молода, здорова, багата, а ні радості, ні щастя не знає. Що їй робити?
— Скажу, — пообіцяв бідняк і пішов своєю дорогою.

Зустрівся йому дерево. Хоч воно й стояло біля самої річки, але зовсім засохло.
— Куди йдеш, ей, мандрівнику? — запитало дерево.
— До Бога йду.
— Тоді почекай, передай Богу й мої слова. Скажи йому: чи чувана така річ — росту я біля самої річки, а цілий рік стою сухим! Коли ж я зазеленію?
Вислухав бідняк скаргу дерева і продовжив свій шлях.

Ішов він, ішов, поки не дійшов до Бога. Бачить — сидить Бог у образі сивобородого старця під високою горою, спершись на скелю.
— Добрий день! — промовив бідняк, ставши перед Богом.
— Ласкаво просимо, — відповів Бог. — Що тобі треба?
— Хотілося б, щоб ти до всіх людей ставився однаково — не давав би одному все, а іншому нічого. Ось я — скільки не б’юся, скільки не тружуся, а все з бідності не вибиваюся, багато ж інших працюють удвічі менше, а живуть у достатку й спокої.
— Гаразд, іди, скоро розбагатієш. Я пошлю тобі щастя. Живи й насолоджуйся.
— У мене до тебе ще справа, господи, — сказав бідняк і розповів Богу про скарги голодного вовка, красивої дівчини й засохлого дерева. Бог дав відповіді на всі запитання. Бідняк подякував йому і пішов.

На зворотному шляху підійшов він до засохлого дерева.
— Що сказав про мене Бог? — запитало засохле дерево.
— Сказав, що під тобою закопане золото. Поки його не викопають і не дадуть твоїм корінням простору, тобі не зазеленіти.
— То куди ж ти йдеш? Викопай золото, воно нам обом стане в пригоді: ти розбагатієш, а я зазеленію.
— Ні, немає часу, я поспішаю. Бог дарував мені щастя, я маю якнайшвидше знайти його й насолоджуватися, — відповів бідняк і пішов.

Іде він, а красуня-дівчина перегородила йому дорогу:
— Яку звістку для мене несеш?
— Бог сказав: Ти маєш знайти собі доброго чоловіка. Тоді туга відступить від тебе, і заживеш ти в радості й щасті.
— Ну, якщо так, то будь ти моїм дорогим чоловіком.
— Ось ще! Немає часу. Бог обіцяв мені щастя, треба знайти його якнайшвидше й насолоджуватися, — сказав бідняк і пішов далі.

На дорозі його підстерігав голодний вовк.
Лише побачив він бідняка — кинувся до нього:
— Ну, що сказав тобі Бог?
— Брате мій, після тебе зустрів я ще красуню-дівчину й засохле дерево. Дівчина хотіла знати, чому її життя таке безрадісне, а дерево — чому воно навесні й влітку не може зазеленіти. Розповів я Богові, а він і каже: «Дівчина нехай знайде собі друга».
— А про мене що сказав Бог? — запитав голодний вовк.
— А про тебе він сказав, що ти будеш швендяти голодним доти, доки не знайдеш дурня. Як з’їси його, так і наситишся.
— Дурнішого за тебе мені не знайти, — промовив вовк і з’їв дурня.

↑ Догори

Щастя дурня

Інші казки