Три заповіти
Одна людина, помираючи, покликала до себе свого єдиного сина і сказала:— Я вмираю, сину. Займи моє місце в крамниці, торгуй і пам’ятай три моїх заповіти: по-перше, де б ти не був, чим би не був зайнятий, якщо почуєш плач дитини, піди дізнайся, чому дитина плаче; по-друге — ніколи не переходь річку, якщо не знаєш броду; і, нарешті, не подорожуй вночі. Ночуй там, де тебе застала темрява. Сказавши це, батько помер.
Син поховав його з честю і став замість нього торгувати в крамниці. Минув тиждень, два, три тижні, місяць, два, три місяці. Одного разу друзі цього молодого купця кажуть йому:
— Збирайся, підемо до Тіфліса за товарами.
Добре. Зібралися і пішли. Ідуть день, два, три дні, тиждень, два, три тижні, дійшли до Тіфліса. Молодий купець затримався в Тіфлісі довше за інших, накупив товарів, навантажив мулів, найняв помічників і рушив у зворотний шлях. Ішли вони день, два, три дні, тиждень, дійшли до бурхливої річки.
Помічники кажуть:
— Перейдемо річку вбрід. А купець каже:
— Ні, знайдемо когось, хто нас переведе, — адже ми цієї річки не знаємо.
Тут один із помічників каже:
— Ви всі боягузи! Зараз я покажу вам, де тут брід.
Увійшов він разом із конем у річку, вода закрутила його, і він потонув.
— Правий був мій батько, — подумав молодий купець. Знайшов він місцевого селянина, пообіцяв йому плату і гарний подарунок, і той перевів його караван там, де був брід. Пішли вони далі.
На дорозі зустрівся їм багатий купець, який прямував до Гянджі. Сподобався йому молодий купець, і він сказав йому:
— Підеш зі мною до Гянджі, якщо я візьму тебе пайовиком у свою торгівлю?
— Чому б і ні, — каже молодий купець. Почали вони рахувати товари. У молодого товарів виявилося менше.
— Що ж, — каже багатий купець, — будеш моїм молодшим партнером. Відправляйся-но ти вперед, поїдь до моєї дружини, віддай їй мій перстень. Вона його впізнає і тебе прихистить. Підготуй крамницю, все як слід облаштуй, а я з караваном приїду — почнемо торгувати.
Направився молодий купець до Гянджі, знайшов дім свого партнера, прийшов до його дружини і віддав їй перстень. Дружина прийняла його в дім, і так він їй сподобався, що почала вона його потихеньку підмовляти, щоб він старого чоловіка вбив, а сам на ній одружився.
— Що ти, що ти, жінко! — каже їй молодий купець. — Ти в своєму розумі? Я з твоїм чоловіком подружився, він мене взяв своїм партнером. Невже я можу піти проти нього на лихе діло?
Жінка замовкла, але затаїла злобу. «Почекай, — думає вона, — ось чоловік повернеться, вже я знаю, як тобі помститися».
Минув день, два, три дні, купець приїжджає з товарами. Бачить: його молодий партнер крамницю приготував, все вимив, вичистив, прибрав. Розклали вони товари, почали торгувати. Торгівля пішла вдало: що не день, то прибуток.
Минув так місяць, два, три місяці. Одного разу дружина старого купця каже йому:
— Прожени цього хлопця, щоб я його більше не бачила.
— Чому це, дружино, що він тобі зробив?
— Коли він прийшов сюди без тебе, він підмовляв мене, щоб я тебе вбила, а сама вийшла б за нього заміж.
Купець повірив підступній жінці і задумав помститися молодому чоловікові. У цього купця була пекарня. Пішов він до пекаря і каже:
— Пекарю, я мушу тобі сказати одну річ, послухай мене.
— Будь ласка, кажи, хазяїне, — відповідає пекар.
— Завтра вранці прийде до тебе одна людина і спитає: «Зробив ти те, що тобі хазяїн наказав?» Як тільки він це скаже, заштовхай його в піч, нехай згорить.
— Добре, — каже пекар. — Раз наказуєш, зроблю.
Ввечері молодший купець прийшов із крамниці, сіли вони вечеряти, ніби нічого не сталося. Зібралися спати. Старий купець каже молодому:
— Завтра вранці підеш до нашого пекаря і спитаєш його, чи зробив він, як наказав хазяїн.
— Добре, — каже хлопець, — піду спитаю.
На ранок встав молодий купець і, нічого не знаючи, направився до пекарні. Раптом чує: десь поблизу гірко плаче дитина. Завернув він за кут. Бачить: лежить маля, ушкодив колінку, не може встати.
— Не плач, — каже, — не велика біда, загоїться колінка.
Підняв він дитину на руки і поніс її до матері.
Дружина купця тим часом встала, нарядилася і відправилася до пекаря дізнатися, чи впорався він уже з молодим купцом. Вийшла з дому, дійшла до пекарні і постукала.
— Хто там? — питає пекар.
— Це я, хазяйка. Відчини двері.
Пекар відчинив двері, а дружина хазяїна увійшла і запитала:
- Зробив ти вже те, що тобі господар наказав? А пекар, не довго думаючи, схопив її й сунув у піч.
Відніс молодий купець малюка та пішов до пекаря.
- Зробив ти те, що тобі господар наказав? - питає він у пекаря.
- Так, - каже пекар, - зробив. Молодий купець пішов до старшого свого компаньйона і каже:
- Пекар зробив те, що ти йому наказав. Купець, побачивши молодого чоловіка живим і здоровими, ледь язика собі не відкусив. Пішов він до пекаря і питає його:
- Кого це ти кинув у піч?
- Господарю, - каже пекар, - хіба ти не сказав, щоб я кинув у піч того, хто прийде вранці і запитає, чи виконав я твій наказ?
- Так, - каже купець.
- Ну ось, вранці прийшла твоя дружина і запитала мене. Її я й спалив у печі.
Купець став плакати й рвати на собі волосся. Але нічого не вдієш — повернувся додому. Покликав купець до себе молодого купця й став у нього допитуватися:
- Скажи мені чесно, що в тебе вийшло з моєю дружиною?
Молодий чоловік розповів купцю, як його дружина підмовляла вбити його.
- Гаразд, - каже купець, - я тобі вірю, але залишити тебе у себе не можу. Візьми свою частку й платню до кінця року та йди.
- Як хочеш, - сказав молодий чоловік.
Повернув він купцю ключ від крамниці, взяв свою частку, найняв помічника й вирушив до своєї рідної села. Вже майже дійшли вони до села, як почало темніти.
- Давай розкладемо намет, - каже молодий купець своєму помічникові.
- Та що ти! - відповідає той. - Іти залишилося два кроки.
- Ні, не піду, - каже молодий купець, - мій батько заповідав мені: ніколи не подорожувати вночі.
Поставили вони намет, лягли спати. Серед ночі молодий купець прокинувся. "Дай, - думає, - подивлюся, чи все гаразд, чи не підкрадаються до нас злодії."
Став він оглядати, чи вся поклажа на місці. Раптом бачить: хтось біжить із села і щось важке тягне. Став він стежити за цим чоловіком. А той зі своїм вантажем повернув на кладовище. Дійшов він до великого каменя, відсунув його, закопав те, що приніс, і знову наклав на те місце важкий камінь. Потім він поспішно пішов назад у село. "Ось і я зараз його скарб викопаю! - зрадів купець. - І розбагатію!"
Хотів він покликати помічника, але той так спав, що хоч за ноги його візьми та об землю кинь — не прокинеться. Обережно пробрався він на кладовище. Відсунув камінь і тихенько відкопав згорток. Взяв його на плечі, приніс у свій намет і розгорнув. І що ж він побачив! Дівчина, гарна, як русалка, одягнена, як царівна, лежить без свідомості, вся поранена, стікає кров'ю. Серце її ледве чути б'ється. Полюбив її молодий купець з першого погляду й вирішив вилікувати.
На світанку вони нав'ючили коней і рушили в дорогу. Вже не до села, а куди очі дивляться. Йшли вони день, два, три дні, тиждень, два, три тижні. Дійшли до міста. Тут молодий купець відпустив помічника і зняв кімнату. Поселився він там з дівчиною, скликав різних знахарів-лікарів і каже:
- Що хочете беріть, тільки вилікуйте цю дівчину.
Стали знахарі-лікарі лікувати її. Місяць лікували, два, три місяці, нарешті вилікували. Коли дівчина остаточно одужала, став він її розпитувати, що з нею сталося і як опинилася вона на кладовищі. Ось що вона йому розповіла.
- Я дочка царя. У мого батька є скарбник. Син цього скарбника, дуже злий і неприємний чоловік, захотів на мені одружитися. Він переслідував мене, благав вийти за нього заміж, але я щоразу відмовляла. І він затаїв на мене злість. Одного разу гуляла я зі служницями в полі. Раптом побачили ми, що п'ятеро вершників скачуть прямо на нас. Служниці в переляку розбіглися, а мене хтось схопив, його поплічники мене зв'язали й повезли. Я втратила свідомість і прийшла до тями тільки в твоєму наметі.
- Я тебе врятував, - каже купець, - і на тобі одружуся.
- Що ж, - каже царівна, - я згодна. Піди за священиком, повінчаємося.
Поженилися вони, і дружина почала просити чоловіка поселитися в її рідному місті. Хотіла вона помститися синові скарбника за його кривавий злочин. Зібрали вони все своє майно й вирушили в дорогу. Йшли день, два, три дні, тиждень, два, три тижні, дійшли до міста. Зняли там кімнату подалі від царських палат і стали жити.
Жили-жили і поступово всі гроші прожили.
- Чоловіче мій, - каже царська дочка, - чого ти такий сумний став? Може, гроші в тебе закінчилися, і нам нема на що жити?
- Так, - каже чоловік. - Що приховувати? Якщо від тебе сховаю, то від Бога все одно не заховаюся. Грошей у нас зовсім немає.
Почувши це, дружина дістала зі своїх волосся дорогоцінний камінь і каже:
- Ось візьми цей камінь і йди на базар прямо до сина скарбника. Покажеш йому камінь і запитаєш, скільки він коштує. Син скарбника скаже тобі: "Тисяча двісті рублів". Ти скажеш: "Дай мені половину, а решту візьми собі на здоров'я". Якщо він тебе запросить до себе — іди, а назавтра запроси його до нас у гостину. Добре?
- Гаразд, - відповідає чоловік, - як ти сказала, так і зроблю.
Взяв він камінь і пішов на базар. Віддав він цей камінь синові скарбника за половину ціни. Син скарбника так зрадів, що запросив його до себе додому — випити й закусити разом, таємно сподіваючись, що він ще якось зможе скористатися таким простаком.
Прийшли вони в будинок царського скарбника. Поговорили про те про се, просиділи до обіду. Потім слуги накрили стіл, син скарбника й купець їли й пили до самого вечора. Наступного дня син скарбника, як вони домовилися, прийшов у гості до будинку купця. Просиділи вони цілий день, їли й пили, бенкетували, а опівночі, зовсім нап'янівшись, заснули.
Уночі встала царська дочка, взяла кинджал і з силою встромила його в живіт своєму кривднику. Він одразу ж здав дух. Розбудила вона свого чоловіка.
— Я нарешті помстилася, — каже вона. — Тепер відвези труп на кладовище і закопай його там, де цей негідник хотів мене поховати.
Чоловік бачить: нічого не вдієш, зробив, як дружина наказала.
— Тепер нам треба сховатися, — каже дружина. — Поїдемо в іншу країну, інакше нас тут царські кати стратять. Поїдемо до Стамбула, будемо там жити, подивимося, як справи повернуться.
— Гаразд, — каже чоловік. — Нехай буде, як ти кажеш. Подивимося, що з того вийде.
Купив чоловік на базарі двох добрих коней, зібрали вони свої речі й поїхали до Стамбула. Їдуть вони день, два, три дні. Царська дочка дуже втомилася, зовсім знесилилася.
— Зупинимось тут, — каже вона чоловікові. — Тут джерельце, поп'ємо води, трохи поспимо й далі поїдемо.
Після сніданку царська дочка заснула, а чоловік лишився стерегти майно. Сидить він і думає: Цікаво, чи є в моєї дружини ще камінці, чи ми вже зовсім жебраки? Подивився, а в неї в волоссі вплетена червона суконка, на неї нашито цілу дюжину дорогоцінних каменів. Зрадів чоловік, узяв суконку, поклав на траву і милується блиском каміння.
Раптом, нізвідки, налетіла ворона. Вона прийняла червону суконку за шматок м'яса, схопила її й умить полетіла. Молодий чоловік кинувся за нею, не впіймав, став плакати, рвати на собі волосся, але нічого не вдієш. Не знає, як тепер дружині в очі дивитися. Вирішив він так: піду сам, заробию багато грошей, щоб дружину утримувати. І поки дружина не прокинулася, сів він на коня й поїхав. Їхав він день, два, три дні, тиждень, два, три тижні, доїхав до Тіфліса. Став шукати роботу, у всіх розпитувати, зустрів одного багатого чоловіка.
— Брате, — каже той чоловік, — є в мене місце садівника. Якщо хочеш, найму тебе, будеш у мене служити.
— Ну що ж, — каже молодий купець, — із задоволенням.
Найнявся в садівники, працював від зорі до зорі, все в саду робив і по домі допомагав, сил не шкодував, з часом не рахувався. Прожив купець так кілька років, заробив чимало грошей.
— Давай мені розрахунок, хазяїн, — каже він одного дня.
Хазяїн став його умовляти залишитися. Шкода йому було відпускати такого доброго робітника. Але той наполіг на своєму.
— Гаразд, — каже хазяїн. — Добре ти працював, і заплачу я тобі добре, тільки спили на прощання той засохлий тополь у саду, щоб він виду не псував. Спилиш його, порубаєш на дрова — і йди з миром.
Спилив купець тополь, розпилив стовбур, порубав на поліна, навантажив на віз і став збирати тріски. Бачить: лежить на землі суконка його дружини, і всі дорогоцінні камені цілі. Подумайте тільки: на цьому тополі було вороняче гніздо, і ворона принесла сюди вкрадену річ! Тут чоловік царської дочки просто остовпів від щастя й вирушив до Стамбула шукати свою дружину.
А що ж було з його дружиною? Прокинулася вона тоді біля джерельця, бачить: немає ні чоловіка, ні коня, ні дорогоцінних каменів. Подумала, що на них напали грабіжники, а чоловіка зв'язали й забрали з собою. Сумна, сіла вона на свого коня й сама вирушила до міста Стамбул. На останні гроші відкрила там караван-сарай і стала брати за нічліг дуже дешеву плату, щоб усі бідні люди могли там зупинятися. Подумала вона: Може, і мій чоловік дістанеться до Стамбула й завітає до моєї гостиниці? А чоловік її справді через кілька років дістався до Стамбула. Дорогоцінні камінці він продавати не хотів, тому знайшов у місті найдешевший караван-сарай. Прийшов, попросив собі найдешевшу кімнату й поселився в ній.
Побачивши нового мешканця, царська дочка одразу впізнала в ньому свого чоловіка, але поки що нічого йому не сказала й ховалася від нього.
А що ж цар? Усі ці роки він шукав свою дочку. Здається, немає такого місця на землі, куди б він не посилав людей, але знайти її ніхто не міг. Покликав він одного разу до себе скарбника й каже йому:
— У мене донька пропала, у тебе син. І ніхто їх не може знайти. Давай переодягнемося бідняками й підемо по світу самі — шукати своїх дітей.
— Багато літ тобі здоров'я, царю, — каже скарбник. — Ти правий. Підемо.
Цар і скарбник переодяглися бідняками, взяли з собою їжу й пішли. Ходили, ходили, увесь світ обійшли, але ніяк не можуть знайти ні сина, ні дочку. Нарешті вирішили: підемо до міста Стамбул, там багато народу, поспитуємо. Прийшли вони до Стамбула й кажуть:
— Ми бідні люди, чи немає тут караван-сараю для бідних чужинців?
— Як не бути, — відповідають їм, — є, — і вказали на караван-сарай, який утримувала царська дочка.
Побачивши батька й скарбника, вона одразу їх впізнала, але виду не подала. Накрила для них стіл, виставила всі страви, які тільки мала, й посадила за стіл усіх мешканців караван-сараю. Коли гості трохи підпили, господиня їх питає:
— Гості мої, що ви за люди, хто ви й звідки? Розкажіть мені. Почни ти, — звернулася вона до свого чоловіка.
Той розповів про всі свої пригоди. Лише сказав він, що поранена дівчина виявилася царською дочкою, як ускочив бідно одягнений гість і закричав:
— А я ж і є той цар! Знайди ж мою доньку! Окрім тебе, ніхто цього не зробить!
Тут у розмову втрутилася господиня караван-сараю.
— Скарбнику, — сказала вона одному з гостей, — твій син намагався вбити царську доньку! Не шукай його, він отримав по заслугах. А твою доньку я зараз приведу, — сказала вона цареві.
Вийшла вона в іншу кімнату, одягнулася в свою колишню сукню, зачесалася й вийшла до гостей. Її батько й чоловік кинулися до неї. Стали її обіймати й плакати від радості. І почався тут бенкет і веселощі, яких світ не бачив. З неба впало три яблука: одне мені, друге вам, а третє всім добрим людям.
Інші казки
