Віттінгтон і його кішка
У царювання славного короля Едуарда III жив хлопчик на ім'я Дік УІТТІНГТОН. Його батько та мати померли, коли він був зовсім маленьким.Дік був настільки малим, що ще не міг працювати. Бідачі доводилося тяжко. Обідав він скудно, а часто й зовсім не снідав. Люди в його селі були бідні і нічого не могли йому дати, окрім картопляних шкірок та інколи зачерствілої шматочка хліба.
І ось наслухався Дік усяких казок про велике місто Лондон. А в ті часи, треба вам сказати, у селі думали, що в Лондоні живуть лише знатні пани, які цілими днями тільки й роблять, що співають та танцюють, а всі лондонські вулиці вимощені чистим золотом!
Якось раз, коли Дік стояв біля придорожнього стовпа, через село проїхав великий віз, запряжений вісьмома кіньми з дзвіночками на вуздечках. Дік вирішив, що віз їде до чудового міста Лондон, і, набравшись сміливості, попросив візника взяти його з собою.
— Дозволь мені йти поруч із возом! — попросив Дік. — У мене немає ні батька, ні матері. І гірше, ніж зараз, мені все одно не буде.
Візник подивився на зношену одіж Діка і відповів:
— Іди, коли хочеш!
І вони рушили в дорогу разом.
Дік благополучно дістався до Лондона. Йому так хотілося побачити чудові вулиці, вимощені золотом, що він навіть забув подякувати доброму візнику і з усіх ніг кинувся їх шукати. Він бігав з вулиці на вулицю і все чекав — ось-ось з'явиться мостова з золота. У селі він тричі бачив золоту гінею і добре пам'ятав, скільки дрібних монет давали в обмін на неї. Ось він і думав: варто тільки відколупувати по шматочку від мостової, і грошей у нього буде скільки завгодно.
Бідолаха Дік бігав, поки зовсім не вибився з сил. Свого друга візника він більше і не згадував. Нарешті, вже ввечері, Дік переконався, що куди б він не пішов, скрізь лише бруд замість золота. Він заліз у темний куточок і плакав, поки не заснув.
Усю ніч маленький Дік провів на вулиці, а вранці, дуже зголоднівши, встав і пішов блукати містом. Кожного зустрічного він просив: «Дайте хоч півпенні, щоб я не помер з голоду!» — але майже ніхто не зупинявся і не відповідав — лише двоє-троє перехожих дали йому по монетці. Бідолаха зовсім ослаб від голоду і ледве тримався на ногах.
У розпачі він попросив милостиню ще у кількох перехожих, і один із них сердито крикнув йому:
— Пішов би краще працювати до якогось ледаря!
— Я готовий! — відповів Дік. — Візьміть мене, і я з радістю піду працювати до вас.
Але перехожий лише лаяв його і пішов далі. Нарешті якийсь добродушний на вигляд пан помітив голодного хлопчика.
— Тобі б на роботу найнятися, друже, — сказав він Діку.
— Я б найнявся, та не знаю куди, — відповів Дік.
— Іди зі мною, якщо хочеш, — промовив пан і відвів Діка на сінокіс.
Там Дік навчився спритній праці і жив припіваючи, поки сінокіс не закінчився.
А потім він знову не міг знайти роботи і, напівмертвий від голоду, впав біля дверей містера Фітцуоррена, багатого купця. Там його незабаром помітила кухарка, зла жінка.
— Що тобі тут треба, ледачий бродяга? — закричала вона на бідного Діка. — Відбою немає від цих жебраків! Якщо ти не підеш звідси, я тебе помиями обіллю! У мене й гаряченькі знайдуться. Живо встанеш!
Але тут повернувся додому на обід сам містер Фітцуоррен.
Побачив він біля своїх дверей брудного, обірваного хлопчика і запитав його:
— Чого ти тут лежиш, хлопче? Ти ж уже великий, міг би працювати. Лінивий, мабуть?
— Та що ви, сер! — відповів Дік. — Зовсім я не лінивий. Я б усією душею хотів працювати, та нікого тут не знаю. Мабуть, я захворів від голоду.
— Ех, бідолаха! Ну, вставай! Подивимося, що з тобою таке.
Дік хотів було піднятися, але знову впав на землю — так він ослаб. Адже у нього три дні ні крихти в роті не було, і він уже не міг бігати вулицями і просити милостиню у перехожих. Купець наказав віднести Діка до дому, нагодувати його ситним обідом і дати йому посильну роботу на кухні.
Добре жилося б Діку в цій гостинній родині, якби не зла кухарка. Вона то й діло говорила йому:
— Ну, повертайся жвавіше! Вичисти вертел і підкрути його ручку, витри дежу, розпали вогонь, вимий увесь посуд і попроворніше, а то!.. — і вона замахувалася на Діка ковшом.
Крім того, вона так звикла то сварити, то бити, що, коли їй нічого було робити, вона била нещасного Діка по голові та плечах і щіткою для підлоги, і всім, що тільки попадалося під руку. Через деякий час дочки містера Фітцуоррена Алісі розповіли, як кухарка знущається над Діком. І Аліса погрожувала прогнати кухарку, якщо та не перестане пригнічувати хлопчика.
Після цього кухарка стала поводитися з Діком краще, але тут на нього впала нова біда. Його ліжко стояло на горищі, а там і в підлозі, і в стінах було стільки дірок, що миші та щури просто мучили його вночі.
Якось раз вичистив Дік одному панові черевики, а той дав йому за це цілий пенні, і Дік вирішив купити на ці гроші кішку. Наступного дня він побачив дівчинку з кішкою і сказав їй:
— Продай мені свою кішку! Я тобі за неї цілий пенні дам.
— Що ж, беріть, пане! — відповіла дівчинка. — Хоч моя кішка коштує дорожче — адже вона відмінно ловить мишей!
Дік сховав кішку на горищі і ніколи не забував принести їй залишки свого обіду. Не минуло й кількох днів, як миші та щури перестали його турбувати, так що тепер він міцно спав по ночах.
Незабаром після цього один із торгових кораблів містера Фітцуоррена почав готуватися до далекого плавання. Згідно зі звичаєм, слуги могли спробувати щастя у торгових справах разом із господарем і послати за кордон якісь речі на продаж або гроші для купівлі товарів. Одного разу господар скликав їх усіх до вітальні і запитав, що вони бажають відправити.
У всіх знайшлося, чим ризикнути. Лише у бідолашного Діка не було ні грошей, ні речей на продаж — нічого йому було відправляти, тому він і не прийшов до вітальні. Міс Аліса здогадалася, чому немає Діка, і наказала покликати його.
— За нього я дам гроші, — сказала вона. Але батько заперечив:
— Так не годиться! Кожен може відправити лише щось своє, власне.
— Немає в мене нічого, — сказав бідний Дік. — Хіба що кішка… Я її недавно купив за пенні у однієї дівчинки.
— Тоді принеси сюди кішку! — наказав містер Фітцуоррен. — Можеш відправити її.
Дік піднявся нагору, приніс свою бідну кішку і зі сльозами на очах віддав її капітану корабля.
— Тепер, — сказав він, — миші та щури не дадуть мені спокою вночі.
Усі сміялися з дивного "товару" Діка, лише міс Аліса пошкодувала його і дала йому грошей на нову кішку.
Це викликало заздрість у злої кухарки, тим більше що міс Аліса взагалі була дуже добра до бідолашного Діка. Кухарка почала глузувати з нього ще більше і постійно колола його тим, що він відправив за море кішку.
— Як думаєш, — говорила вона, — дадуть за твою кішку стільки грошей, щоб їх вистачило на палицю — тебе бити?
Зрештою бідний Дік не витримав і вирішив втекти. Він забрав свої речі і рано вранці першого листопада, у день усіх святих, вирушив у дорогу. Дійшов до Голловея, сів на камінь — цей камінь і досі називається "Камінь Уіттінгтона" — і почав роздумувати, якою дорогою йому йти.
І поки він роздумував, дзвони церкви Бау-Черч — а їх у той час було лише шість — почали дзвонити, і Дікові здалося, ніби вони говорять йому:
О, повернись до Лон-дона,
Дін-дон! Дін-дон!
Лорд-мер Уіттінгтон,
Дін-дон! Дін-дон!
"Лорд-мер? — здивувався Дік. — Та я що завгодно витерплю, аби стати лондонським лорд-мером і кататися в розкішній кареті, коли виросту великим! Ну що ж, мабуть, повернуся, і навіть уваги не звертатиму на кухарчині лупцювання і бурчання, якщо мені врешті-решт суджено стати лорд-мером Лондона".
Дік повернув назад і, на щастя, встиг повернутися додому і взятися за роботу раніше, ніж стара кухарка спустилася до кухні.
А тепер рушаймо за міс Кісою до берегів Африки. Корабель із кішкою на борту довго пливли морем. Нарешті вітер пригнав його до тієї частини африканського узбережжя, де жили маври — народ, незнайомий англійцям. Маври натовпами збігалися подивитися на моряків, які відрізнялися від них кольором шкіри, а коли ближче познайомилися з ними, почали розкуповувати всі дивовижні речі, які привіз корабель.
Тоді капітан послав зразки найкращих товарів царю цієї країни, а тому вони так сподобалися, що він запросив моряків до себе до палацу. Згідно зі звичаєм, гостей посадили на дорогі килими, вишиті золотими та срібними квітами, а цар із царицею сіли на підвищення в кінці зали. Але не встигли внести страви, як до зали вдерлися полчища щурів і мишей і вмить з'їли все, що стояло на столі. Капітан був вражений і запитав, як можна це терпіти?
— Ох, це справжнє лихо! — відповіли йому. — Наш цар віддав би половину своїх скарбів, аби позбутися цих тварюк. Адже вони не лише пожирають усю їжу, як ви самі бачили, а й нападають на нього в опочивальні і навіть залазять до нього в ліжко. Так що спати йому доводиться під охороною.
Капітан ледь не підскочив від радості — він згадав про бідолашного Уіттінгтона і його кішку, і сказав цареві, що на борту у нього є тварина, яка швидко розправиться з цією напастю. Тут і цар підскочив від радості так високо, що тюрбан звалився у нього з голови.
— Принесіть мені цю тварину! — вигукнув він. — Гризуни — це біда мого двору, і якщо вона впорається з ними, я наповню ваш корабель золотом і коштовностями!
Капітан добре знав свою справу і не забув розповісти про всі переваги міс Кіси. Він сказав його величності:
— Не хотілося б нам розлучатися з цією твариною. Адже якщо її не буде, миші та щури, чого доброго, знищать усі товари на кораблі! Але, так і бути, я принесу її, щоб послужити вашій величності!
— Біжіть, біжіть! — вигукнула цариця. — Ах, як мені хочеться швидше побачити цю милу тварину!
І капітан вирушив на корабель, а тим часом для гостей приготували новий обід. Капітан сховав міс Кісу під пахву і прибув до палацу якраз вчасно: весь стіл знову був укритий щурами. Як тільки кішка побачила їх, вона не стала чекати запрошення — сама вирвалася з рук капітана, і через кілька хвилин майже всі щури та миші лежали мертвими біля її ніг; решта ж у страху розбіглися по своїх норах.
Цар був у захваті, що так легко позбувся напасті, а цариця захотіла полюбуватися твариною, яка зробила їм таку велику послугу, і попросила принести її.
— Кіс-кіс-кіс! — покликав капітан.
Кішка підійшла до нього. Капітан простягнув кішку цариці, але та відступила назад — їй було страшно доторкнутися до істоти, яка так легко подолала щурів і мишей. Але ось капітан погладив кішку і знову покликав "кіс-кіс", і тоді цариця теж доторкнулася до неї і покликала:
"Кіть-кіть!" — адже її не навчили правильній вимові.
Капітан поклав кішку цариці на коліна. Кішка замуркотіла і почала гратися пальчиками її величності, потім знову замуркотіла і заснула.
Цар, побачивши подвиги міс Кісі та дізнавшись, що її кошенята, якщо їх розселити по його володіннях, позбавлять країну від щурів, уклав з капітаном угоду на всі товари, які були на кораблі. Причому за кішку дав у десять разів більше, ніж за все інше.
Потім капітан покинув царський палац, відплив із попутним вітром до Англії і незабаром благополучно прибув до Лондона.
І ось одного ранку, як тільки містер Фітцуоррен прийшов до себе в контору і сів за письмовий стіл, щоб перевірити виручку і розподілити справи на день, як раптом хтось постукав у двері: тук-тук-тук.
— Хто там? — запитав містер Фітцуоррен.
— Ваш друг, — почув у відповідь. — Я приніс вам добрі звістки про ваш корабель «Єдиноріг».
Забувши про свою подагру, купець кинувся відчиняти двері. І кого ж він за ними побачив? Капітана і свого агента зі скринькою, повною коштовностей, і з накладною! Містер Фітцуоррен переглянув накладну і, піднявши очі до неба, воздав подяку Всевишньому за таку вдалу подорож.
Потім прибулі розповіли купцю про випадок із кішкою і показали йому багатий подарунок, який цар і цариця надіслали за кішку бідолазі Діку. Вислухавши їх, купець покликав своїх слуг і сказав:
— Швидше Діку повідомимо, нехай радіє він,
І будемо називати його відтепер «Містер Уіттінгтон».
І тут містер Фітцуоррен показав себе з найкращого боку. Коли хтось із слуг натякнув, що Діку таке багатство ні до чого, він відповів:
— Боже мене збережи, щоб я взяв у нього хоч пенні! Що йому належить, те він і отримає — все до останнього фартинга.
І він послав за Діком. А той у цей час чистив для кухарки горщики і весь перепачкався сажею. Дік відмовився було йти в контору, кажучи:
— Там підлоги підметені, а в мене черевики брудні, та ще й товстими цвяхами підбиті.
Але містер Фітцуоррен наполіг, щоб Дік прийшов, і навіть наказав подати йому стілець, так що Дік почав думати, що над ним просто глузують.
— Не смійтеся над бідним хлопцем! — сказав він. — Краще дозвольте мені повернутися на кухню.
— Але ж право, містер Уіттінгтон, — заперечив купець, — ми говоримо з вами серйозно, і я від усього серця радію тим звісткам, що принесли вам ці джентльмени. Капітан продав вашу кішку мавританському цареві і привіз вам за неї більше, ніж коштують всі мої володіння разом узяті. Бажаю вам багато років користуватися вашим багатством!
Потім містер Фітцуоррен попросив капітана відкрити скриньку з коштовностями і сказав:
— Тепер містеру Уіттінгтону залишається лише сховати свої скарби в надійне місце.
Бідолаха Дік не знав, куди подітися від радості. Він просив господаря взяти частину його багатства, вважаючи, що всім зобов’язаний його доброті.
— Ні, ні, що ви! — сказав містер Фітцуоррен. — Все це ваше. І я не сумніваюся, що ви чудово всім розпорядитеся.
Тоді Дік попросив господиню, а потім міс Алісу прийняти частину його статку, але вони теж відмовилися, запевняючи, що від душі радіють його удачі. Однак бідний хлопець просто не міг залишити собі все, що отримав. Він подарував багаті подарунки капітану, його помічнику, усім слугам і навіть злій старій кухарці.
Містер Фітцуоррен порадив Діку послати за майстерним кравецем і одягнутися, як належить джентльмену, потім запропонував юнакові розташуватися в його домі, поки не знайдеться кращої квартири.
Уіттінгтон умився, завив волосся, надів капелюха і гарний костюм і став не менш красивим і вишуканим, ніж будь-який із молодих людей, які бували в гостях у містера Фітцуоррена. І міс Аліса, яка раніше лише жаліла його і намагалася йому допомогти, тепер знайшла його відповідним женихом, тим більше що сам Уіттінгтон тільки про те й мріяв, як би їй догодити, і постійно робив їй найчудовіші подарунки.
Містер Фітцуоррен незабаром помітив їхню взаємну любов і запропонував їм обвінчатися, на що обидва охоче погодилися. Був призначений день весілля, і до церкви нареченого і наречену супроводжували лорд-мер, олдермени, шерифи і найбагатші купці Лондона. Після вінчання всіх запросили на багатий бенкет.
Історія розповідає нам, що містер Уіттінгтон і його дружина жили в багатстві та розкоші і були дуже щасливі. У них було кілька дітей. Уіттінгтона одного разу обрали шерифом Лондона, тричі обирали лорд-мером, а при Генріху V він удостоївся лицарського звання.
Після перемоги над Францією він з такою пишністю приймав у себе короля з королевою, що його величність сказав:
— Жоден государ ще не мав такого підданого!
На що сер Річард Уіттінгтон відповів:
— Жоден підданий ще не мав такого государя! Аж до 1780 року можна було побачити статую сер Річарда Уіттінгтона з кішкою в руках над аркою Ньюгетської в’язниці, яку він сам збудував для бродяг і злочинців.
Інші казки
