Юний Поллард і Окландський вепр
Давно це було, на півночі Англії тяглися тоді густі ліси, бродили в них дикі звірі — ведмеді, борсуки, кабани, — і зустріч із таким звіром не обіцяла мандрівникові нічого доброго. І ось однієї осені завівся в околицях Оклендського замку, що в графстві Дарем, лютий кабан, який навів жах на всю округу.Був цей вепр величезний і страшний, на морді в нього топорщилася чорна щетина, з пащі стирчали вигнуті ікла, маленькі очі злісно бігали з боку в бік, а бігав він так швидко — на коні не наздоженеш.
Харчувався вепр травою, корінцями і тим, що вирощували селяни на полях, та не стільки з'їдав, скільки витоптував. Він ненавидів усіх інших тварин, але найбільше ненавидів людей; ввечері ховався в кущах, вичікуючи селянина, що втомлено бреде з поля. Живим від нього ніхто не йшов.
Земля в окрузі належала багатому і могутньому даремському єпископу, господареві Оклендського замку. Вепр так налякав місцевих селян, що вони не витримали і написали листа єпископу, благаючи допомогти їм у біді: навіть удень немає порятунку від лютого звіра, а як сонце зайде — і за калітку носа не висунеш.
Погодився єпископ, що справа погана, і пообіцяв по-королівськи нагородити сміливця, який уб’є вепра.
Молоді люди, однак, похитували головами. Скільки сміливих лицарів приїжджало з південних графств, щоб битися з вепрем, чимало вбитих драконів і інших чудовиськ було на їхньому рахунку. І що ж? Жоден не повернувся з лісу Етерлі-Дін, де було лігво вепра. Який сенс у нагороді, міркували місцеві сміливці, якщо нема кому її отримати?
Та знайшовся все ж таки юнак, якого спокусила обіцяна нагорода. Це був молодший син стародавнього роду на ім’я Поллард; йому не світили ні гроші, ні родове замок, залишалося сподіватися лише на самого себе.
«Непогано придумано — нагородити сміливця по-королівськи, — сказав він собі. — Але мертвому нагорода не потрібна. Вепр убиває не тільки селян, скільки озброєних лицарів загинуло, биючись із ним. Видно, вепр не тільки сильний, але й хитрий. Отже, треба розвідати його звички. І спершу помірятися з ним хитрощами. А як не вийде — силою».
Залишив удома юний Поллард меч, коня, обладунки, сунув у кишеню шматок хліба і кусок сиру й пішов у ліс Етерлі-Дін, де ховався вепр. Іде, прислухається до кожного шелесту, вдивляється у звірині стежки. Нарешті натрапив на слід вепра і багато днів крадькома йшов його слідом. Вночі звір петляв лісами і полями, удень відсипався у своєму лігві і жодного разу не відчув близькості людини.
Минув місяць, юний Поллард усе дізнався про вепра: звір величезний і лютий, сильний і спритний. До того ж надзвичайно ненажерливий. Їсть усе підряд, але найбільше любить букові горішки — вони товстим шаром вкривали землю в букових лісах. Вивідав Поллард, де вепр відсипається удень — у самій глибині лісу, серед могутніх буків. Набродившись вдоволь по околицях, вепр під ранок повертався до своєї хащі, ласочив буковими горішками і валився спати.
Тепер юний Поллард знав, що йому робити. Взяв кривий, як серп, меч, осідлав свого коня і поскакав ввечері до самотньої ферми, що стояла біля самого лісу Етерлі-Дін; залишив коня на сусідній фермі і пішов у ліс. Він знав, що до світанку вепр не повернеться, буде блукати округою і лише під ранок з’явиться в Етерлі-Дін, наб’є черево буковими горішками і засне у своєму лігві. Знайшов Поллард високий розлогий бук, що ріс у двох кроках від лігва вепра, — він ще раніше його примітив. Заліз на нього, натрусив цілу гору горішків, щоб вепр наївся до відвалу і швидше заснув.
Ледь тільки зайнявся на сході світанок, почулося наближення вепра: сопить, хрюкає, риє носом опале листя. Раптом стало тихо-тихо: звір відчув приготовану Поллардом частування. І одразу ж лунуло поспішне чавкання, наче вепр кудись дуже поспішав. Поллард думав, що натрусив горішків на ціле стадо кабанів, але, мабуть, у цього вепра черево було бездонне — він усе їв, їв і ніяк не міг насититися. У Полларда заніміли ноги, оніміла рука, що стискала меч, але він не смів ворухнутися: у вепра таке чуття, що найменший шелест міг зіпсувати всю справу.
Нарешті з’їдений останній горішок. Звір хрюкнув із задоволення і важко рушив до лігва, з шумним зітханням ліг на землю, повернувся на бік і заплющив очі, розслабившись від такої ситної їжі.
Чекаючи, поки вепр як слід засне, Поллард обережно зліз з дерева і, не дихаючи, поповз до лігва — треба вбити вепра, поки він спить. Але не тут-то було: звір і сплячий відчув небезпеку: з жахливим риком піднявся він на ноги і кинувся на юнака — той ледь встиг відскочити вбік. Хоч вепра й розслабило від їжі, все одно це був хитрий і небезпечний суперник.
Весь день билися в Етерлі-Діні Поллард і вепр, і ні той, ні інший не могли взяти гору. Ось уже і сонце зайшло, на небі загорілися одна за одною зірки, і юний Поллард став втомлюватися — вепр тіснив його все далі і далі в нетрі густого лісу. Годинник на Оклендському соборі пробив північ. Напружився Поллард, зібрав усі сили і ось уже почав здобувати перевагу над звірем. Усю ніч при світлі зірок тривало єдиноборство. Лише коли перший промінь сонця позолотив верхівки дерев, замахнувся Поллард мечем на всю широту плеча і вбив вепра.
У повному виснаженні, з кровоточивими ранами, нахилився він над мертвим звіром і ще раз здивувався його величчі: таке чудовисько могло спричинити ще багато лиха. Тепер швидше на ферму, сісти в сідло і скакати з доброю звісткою до єпископа. Але юний Поллард не міг ворухнути ні рукою, ні ногою. Важко зітхнувши, він розкрив звіреві пащу, відтяв язик і сховав його в кишеню; потім дотягнувся до зарості папороті, зарився в пожовкле листя, згорнувся клубком і миттєво заснув.
Спав він увесь день. Сон його був такий міцний, що не розбудили ні спів птахів у кронах над головою, ні кролики, що шелестіли зовсім поруч, ні лисиця, що кралася повз на своїх оксамитових лапках.
Не чув він і вершника, який скакав після полудня якраз уздовж цієї узлісся. Побачивши величезного кабана, що лежав нерухомо, він під’їхав ближче і зліз із коня.
«Еге, так, ніби той самий вепр, за якого єпископ пообіцяв нагородити по-королівськи», — подумав він. Оглянувся навколо — нікого: видно, вепр загинув, биючись із якимось іншим звіром.
— А чому б мені не отримати нагороди? Хто дізнається, що не я його вбив? — сказав він собі.
Відрубав звіреві голову, прив’язав до сідла і, радіючи такій удачі, поскакав до Оклендського замку.
Тут незабаром прокинувся юний Поллард, потягнувся, схопився на ноги — час їхати за нагородою. Хотілося лише вмитися в сусідньому струмку. Зробив два кроки, раптом бачить — о, жах! — вепір без голови. Поллард мало не впав замертво.
— Краще б я відразу поїхав до єпископа, — сумував він. — Але ж я ледве тримався на ногах, адже цілий день і всю ніч бився з диким вепрем. Хто завгодно б заснув. І ось усі мої зусилля, смертельна сутичка — усе марно. Нагороду замість мене отримає спритний ошуканець. Але, може, ще не пізно? Може, я встигну дістатися до єпископа і доведу, що я переможець вепра?
І Поллард з усіх сил кинувся на ферму, де залишив коня. Сів у сідло і стрілою помчав до Оклендського замку.
— Мені потрібно побачити єпископа! — гукнув він вартовим, які перегородили йому шлях. — Мене звуть Поллард. Я вбив вепра і прискакав за обіцяною нагородою.
— Може, ти й убив, — відповіла варта, — але щойно до замку прискакав незнайомець, і до його сідла прив’язана голова вепра. Тож, мабуть, він і є переможцем.
Юний Поллард підняв такий галас, що варта, заради спокою, впустила його до замку, а мажордом провів у залу церемоній, де єпископ у повному вбранні приймав відвідувачів. Саме в цей момент перед ним постали незнайомець, який тримав голову вепра, і наближені зі слугами, що зібралися навколо, охаючи, розглядали страшні ікла, захоплюючись переможцем і заздрячи його щастю.
Щойно юний Поллард увійшов до зали, єпископ рухом руки встановив тишу і, ласкаво глянувши на незнайомця, промовив:
— Хоробрий незнайомче, ти звільнив наш край від жахливого лиха, і за свою відвагу будеш нагороджений по-королівськи.
— Стійте, Ваше Преосвященство! — скрикнув Поллард, розкидаючи слуг, які намагалися його затримати. — Вепра вбив я, а не цей чужинець.
І Поллард розповів, як бився з чудовиськом цілий день і всю ніч, як упав на землю в повному виснаженні і проспав до вечора.
— Можливо, можливо, — з насмішкою промовив незнайомець. — Проте вепра вбив я. І в мене є доказ. — Він підняв високо голову вепра і кинув її до ніг єпископа.
— Голова доводить лише те, що ти її відрубав, — заперечив юний Поллард, засунув руку в кишеню, дістав язик вепра і кинув його на підлогу поруч із головою. — Ось доказ, що я справжній переможець.
Повільно погладжуючи бороду, єпископ подивився на язик, на голову, потім перевів погляд з юного Полларда на заїжджого гостя. Він був мудрою людиною і одразу зрозумів, хто з двох говорить правду.
— Відкрийте пащу вепру і подивіться, чи є в нього язик, — наказав він.
Слуги поспішили виконати наказ, і незнайомець, знаючи, хто правий, різко повернувся і ледь не біжком покинув залу. Схопився на коня у дворі і помчав геть, тільки його й бачили.
І тоді юний Поллард почав розповідати, як цілий місяць вистежував вепра, дізнався всі його звички, як придумав убити вепра, коли той засне, змучений втомою і улюбленою їжею.
— Дивовижно! — захоплено скрикнув єпископ. — Ти справді заслужив найвищу нагороду. Тепер слухай, у чому вона полягає. У цю годину я завжди йду обідати. Повертайся до кінця моєї трапези. Уся земля, яку ти об’їдеш за час, поки я їм, буде твоєю.
І єпископ дав слугам знак відчинити двері до їдальні.
— Скільки часу єпископ обідає? — запитав юний Поллард у привратника, виходячи у двір.
— Зазвичай близько години, — відповів той, — але я бачив захоплення єпископа і впевнений, що сьогодні він подовжить трапезу.
— Чудово, — зрадів юний Поллард, осідлав кобилу і не поспішаючи виїхав із воріт замку.
Єпископ, як і думав слуга, цього разу не поспішав, і обід розтягнувся на півтори години.
— Ну як, юний Поллард уже повернувся? — запитав єпископ.
— Повернувся? Мій пане, він чекає у залі добрих три чверті години, якщо не більше.
— Невже? — Обличчя єпископа розпливлося в задоволеній усмішці. — Він, очевидно, настільки ж скромний, наскільки хоробрий. Я відразу подумав про це, лише побачивши його. Та й то сказати, я ж знавець людського серця.
Урочистою ходою пройшов єпископ назад до зали церемоній. Побачивши його, юнак упав на одне коліно, єпископ усміхнувся, милостиво простягнув руку, і Поллард поцілував діамантовий перстень, що грає всіма кольорами веселки.
— Мені сказали, що ти вже давно чекаєш на мене. Адже ти міг би об'їхати вдвічі більше землі за той час, що я подарував тобі, — чемно промовив він.
— Знаю, мій пане, — відповів Поллард з тонкою усмішкою.
— Який незвичайно скромний юнак, — здивувався єпископ. — І скільки ж землі ти об'їхав?
— Навколо вашого замку, Ваше Преосвященство, — сказав юний Поллард.
Усмішка зникла з обличчя єпископа.
— Навколо мого замку? — повторив він.
— Так, Ваше Преосвященство.
— Навколо мого замку... — знову повторив єпископ.
Не відводячи очей від юного Полларда, він повільно опустився у крісло і, відкинувши назад голову, раптом безудержно зареготав. Усі придворні та слуги поглянули один на одного і теж почали сміятися, хитаючи головами і знову заливаючись сміхом.
— Адже я мав би здогадатися, — сказав нарешті єпископ, переводячи подих і витираючи сльози, що котилися по щоках, — що людина, яка зуміла перехитрити вепра, виявиться занадто міцним горішком для такого простака, як єпископ. — Зітхнувши, він уперто подивився на юного Полларда, намагаючись прочитати його думки: — Так ти, значить, претендуєш на мій замок? — промовив він задумливо.
— Його Преосвященство дав обіцянку, — нагадав йому юний Поллард.
— Вірно, вірно. Але мені здається, ти не зовсім ясно уявляєш, що означає володіти замком. Насамперед у ньому цілий рік сиро і холодно. Зараз у тебе немає ревматизму, а поживеш у замку рік-другий, і кістки занимуть, як у старика. А скільки треба запасати дров, скільки я плачу слугам... — Єпископ важко зітхнув. — Ні! Молодшому нащадку шляхетного роду найкраще мати власну землю.
І єпископ наказав слузі подати йому карту. Розгорнувши пергамент, він оглянув свої володіння.
— Ось, — сказав він, ткнувши в карту пальцем, — бачиш, чудова земля. Тут і мисливські угіддя, і поля. А на цьому пагорбі можна збудувати невеликий замок, зручний і теплий, на сучасний лад.
Подивився єпископ на юного Полларда і знову розсміявся. І всі теж засміялися, деяких навіть сльози пройшли. Ось так і викупив єпископ свій замок у юного Полларда. А на родинному гербі Полларда з тих пір з'явилася рука, що стискає кривий, як серп, меч.
Інші казки
