Містер Оцет
Містер і місіс Оцет жили в оцтовій пляшці. Ось одного разу містер Оцет відлучився з дому, а місіс Оцет взялася старанно підмітати підлогу. Вона була дуже гарною господаркою! Але раптом вона якось незграбно вдарила щіткою об стіну, і весь дім – дзинь-дзинь! – розбився на дрібні шматочки.Місіс Оцет, сама не своя, кинулася назустріч чоловікові.
– Містер Оцет, містер Оцет! – скрикнула вона, як тільки побачила його. – Ми розорені, зовсім розорені! Я розбила наш дім. Він лопнув, розлетівся на дрібні шматочки!
– Ну-ну, дорога, – сказав містер Оцет, – давай краще подумаємо, що нам тепер робити. Дивись-но, двері цілі! Недарма кажуть: «У кого двері, у того й дім». Ось я навантажу їх собі на спину, і ми з тобою підемо по світу щастя шукати.
І вони пішли. Ішли-йшли цілий день, а вночі дісталися до густого лісу. Обоє просто з сил вибилися, і містер Оцет сказав:
– Зараз я залізу на дерево, любий, і затягну туди двері, а ти лізь за мною!
Так вони й зробили. Залізли на дерево, затягли двері і одразу міцно заснули. Серед ночі містера Оцета розбудили чиїсь голоси. Глянув він униз, і у нього душа в п’яти пішла від страху. Під деревом зібралася ціла зграя злодіїв. Злодії ділили свою здобич.
– Дивись, Джек! – сказав один. – Ось тобі п’ять фунтів. А тобі, Білл, десять. Ну, а тобі, Боб, три фунти.
Містер Оцет не міг більше слухати – так страшно йому стало. Його навіть затрясло від страху, та так, що двері теж затряслися і впали прямо на голови злодіям. Ті кинулися навтьоки. А містер Оцет не смів і рушитися, поки зовсім не розвидніло. Але ось він, нарешті, зліз з дерева і підняв двері. І що ж він побачив під ними? Цілу купу золотих гіней!
– Швидше злазь, місіс Оцет! – закричав він. – Швидше злазь! Ми розбагатіли! Ах, та злазь же швидше!
Місіс Оцет поспішила злізти з дерева і, як побачила гроші, так і запідскакувала від радості.
– Тепер, любий мій, – сказала вона, – я навчу тебе, що робити. Тут недалеко в місті ярмарок. Піди туди і купи корову. Сорок гіней з лишком вистачить, ще й залишиться. Я вмію робити сир і збивати масло. Ти станеш продавати їх на базарі, і ми з тобою заживемо на славу!
Містер Оцет із радістю погодився, взяв гроші і вирушив до міста. Дістався до ярмарку і довго ходив туди-сюди, поки, нарешті, не побачив, що продається чудова руда корова.
Судячи з усього, корова ця давала багато молока, та й взагалі була дуже хороша.
«Ех, ось би мені цю корову! – подумав містер Оцет. – Тоді щасливішим за мене нікого б на світі не було!»
І він сказав, що віддасть за корову всі свої сорок гіней. Продавець відповів, що сорок гіней – це, звичайно, невеликі гроші, але він, так і бути, поступиться заради старої знайомості. Домовилися. Містер Оцет отримав корову і взявся водити її туди-сюди, своєю покупкою хвалитися.
Небагато згодом зустрівся йому волинщик. Він грав на волинці – «твідл-дам, твідл-дам», за ним юрбою бігли дітлахи, а гроші так і сипалися в його кишені.
«Ех, – подумав містер Оцет, – ось би мені таку волинку! Тоді щасливішим за мене нікого б на світі не було! Ну й розбагатів би я!»
І він підійшов до волинщика.
– Що за волинка у тебе, друже! – сказав містер Оцет. – Диво! Мабуть, вона тобі купу грошей приносить?
– Та вже що й казати, – відповів волинщик, – купу грошей заробляю. Волинка хоча куди!
– Ось би мені таку! – скрикнув містер Оцет.
– Що ж, – сказав волинщик, – можу її поступитися заради старої знайомості. Отримай волинку за цю руду корову!
– Угода! – зрадів містер Оцет. Так чудову руду корову віддали за волинку. Містер Оцет знову став проходити туди-сюди зі своєю покупкою. Але як він не намагався зіграти на волинці хоч просту пісеньку, нічого в нього не виходило. Не заробив і пенні, а хлопці бігли за ним, улюлюкаючи, регочучи і закидаючи його багнюкою.
Бідний містер Оцет вирішив, що пора додому, та й руки в нього зовсім закостеніли. І ось, коли він уже виходив із міста, зустрівся йому чоловік у теплих рукавичках.
«Ох, до чого в мене руки замерзли! – подумав містер Оцет. – Ось би мені такі рукавички! Тоді щасливішим за мене нікого б на світі не було!»
Він підійшов до чоловіка і сказав:
– Ну й рукавички у тебе, друже! Гарні!
– Ще б пак! Листопад на дворі, а в них рукам так тепло, що тепліше й бути не може.
– Ех, – зітхнув містер Оцет, – ось би мені такі!
– А скільки ти за них даси? – запитав чоловік. – Мабуть, я не проти обміняти їх на цю волинку заради старої знайомості.
– Гаразд! – скрикнув містер Оцет. Надів рукавички і поплентався додому радісний-радісний. Ішов-йшов, зовсім з сил вибився і раптом зустрів чоловіка з товстою палицею в руках.
«Ось би мені цю палицю! – подумав містер Оцет. – Тоді щасливішим за мене нікого б на світі не було!» І він сказав чоловікові:
– Що за палиця у тебе, друже! Рідкісна!
– Палиця хороша, – відповів чоловік. – Не одну милю я з нею пройшов, і була вона мені вірним супутником. Але раз вона тобі так сподобалася, я, мабуть, готовий віддати її за ці рукавички. Заради старої знайомості, звичайно.
Руки містера Оцета зігрілися, але ноги його до того втомилися, що він із радістю погодився на обмін.
Ось дотягся містер Оцет до того лісу, де залишив дружину, і раптом чує:
– Містер Оцет, а містер Оцет! – Це папуга окликнув його з дерева. – Ех ти, дурень, дурник, простак! Пішов на ярмарок, всі свої гроші за одну корову витратив. Мало того – корову на волинку проміняв. А волинка і десятої частини твоїх грошей не варта, та й грати на ній ти не вмієш. Ну й простофіля! Не встиг отримати волинку, як обміняв її на рукавички. А вони вчетверо дешевші коштували. Отримав рукавички, обміняв їх на якусь дрантяну палицю. Було в тебе сорок гіней, а тепер ні корови, ні волинки, ні рукавичок – нічим похвалитися: лише ця дрантяна палиця залишилася! Та ти в будь-якому живому паркані міг би зрізати таку! Ха-ха-ха! Ха-ха-ха-ха!
Папуга все реготав і реготав, так що містер Оцет нарешті розлютився і запустив у нього своєю палицею. Палиця застрягла в гілках, і ось повернувся містер Оцет у ліс до дружини без грошей, без корови, без волинки, без рукавичок і навіть без палиці. А дружина тут же взялася його бити, та так, що мало кісток йому не поламала.
Інші казки
