Містер Виноградинка
Містер і місіс Виноградини жили у виній пляшці. Ось одного разу, коли містера Виноградини не було вдома, місіс Виноградина взялася за прибирання. Вона була дуже гарною господаркою і завжди сама чистила та мила свій дім. Але цього разу вона так захопилася, що й не помітила, як невдалим рухом вдарила щіткою об стіну, і весь дім — дзинь-дзинь! — розбився на дрібні шматочки.Місіс Виноградина, сама не своя, кинулася назустріч чоловікові.
— Містер Виноградина, містер Виноградина! — закричала вона, як тільки побачила його. — Ми розорені, зовсім розорені! Я розбила наш дім, і він розлетівся на дрібні шматочки!
— Ну, ну, дорогая, — сказав містер Виноградина, — заспокойся, давай краще подумаємо, що нам тепер робити. Дивись-но, двері цілі! І це вже добре. Недарма кажуть: «У кого двері, у того й дім». Ось я взвалю її собі на спину, і ми з тобою підемо шукати по світу щастя.
І вони пішли. Ішли-йшли цілий день, а до ночі дійшли до густого лісу. Обоє дуже втомилися, і містер Виноградина сказав:
— Зараз я залізу на дерево, мила, і прив’яжу там наші двері, а ти лізь за мною.
Так вони й зробили. Залізли на дерево, лігли на двері й одразу міцно заснули.
Серед ночі містера Виноградину розбудили чиїсь голоси. Глянув він униз, і душа в нього в п’яти пішла від страху. Під деревом зібралася ціла шайка злодіїв. Вони ділили свою здобич.
— Диви, Джек! — сказав один. — Ось тобі п’ять фунтів золотими. А тобі, Білл, ось тут десять. Ну, а тобі, Боб, три фунти.
Далі містер Виноградина слухати не міг — так страшно йому стало. Його навіть затрясло від страху, та так, що двері теж затряслися, не витримали й впали прямо на голови злодіям. Ті злякалися й кинулися навтьоки. Але містер Виноградина цього не знав, бо поки зовсім не розвиднілося, він не смів і рухнутися.
Вранці нарешті він піднявся — і що ж побачив під деревом? Та цілу купу золотих гіней!
— Іди швидше сюди, місіс Виноградина! — закричав він. — Іди швидше! Ми розбагатіли! Ми розбагатіли! Ах, та швидше ж!
Місіс Виноградина поспішила злізти з дерева, і як побачила гроші, так і запідскакувала від радості.
— Тепер, мій дорогий, — сказала вона, — я навчу тебе, що робити. У сусідньому місті ярмарок. Візьми ці гроші й купи на них корову. Я вмію робити сир і збивати масло. Ти будеш продавати їх на базарі, і ми заживемо з тобою на славу!
Містер Виноградина з радістю погодився, взяв гроші — цілих сорок гіней! — і вирушив на ярмарок. Він довго ходив туди-сюди по ярмарку, поки нарешті не помітив чудову руду корову.
«Ех, от би мені цю корову, — подумав містер Виноградина. — Тоді я був би найщасливішою людиною на світі!»
І він запропонував за корову сорок гіней. Господар корови відповів, що сорок гіней — невеликі гроші, але як другу він, так і бути, поступається її. І угода відбулася. Містер Виноградина отримав корову й став водити її туди-сюди, щоб похвалитися.
Незабаром він побачив волинщика.
«Туїдл-дам, туїдл-дам», — грав волинщик.
За ним по п’ятах бігли дітлахи, а гроші, здавалося, так і сипалися в його кишені.
«Ех, — подумав містер Виноградина, — от би мені таку волинку! Тоді я був би найщасливішою людиною на світі. Ну й розбагатів би я».
І він підійшов до волинщика.
— Диво яка в тебе волинка, друже! — сказав він йому. — Мабуть, вона тобі купу грошей приносить!
— Та вже будь певен, — відповів волинщик, — купу грошей заробляю. Волинка що треба!
— Ось би мені таку! — вигукнув містер Виноградина.
— Що ж, — сказав волинщик, — для друга мені нічого не шкода. Отримуй волинку за цю руду корову!
— По руках! — з захватом погодився містер Виноградина.
Так чудова руда корова пішла за волинку. Містер Виноградина почав проходити туди-сюди зі своєю покупкою. Але даремно намагався він зіграти на волинці хоча б якусь мелодію. Хлопці нагороджували його вересканням, насмішками й штовханням, а кишені його так і залишалися порожніми.
Бідний містер Виноградина вирішив, що пора додому, та й пальці в нього зовсім заклякли. І ось, коли він уже виходив із міста, йому зустрівся чоловік у теплих вовняних рукавичках.
«Ох, до чого ж у мене руки замерзли, — подумав містер Виноградина. — Ось би мені такі рукавички! Тоді я був би найщасливішою людиною на світі!»
Він підійшов до чоловіка й заговорив із ним:
— Ну й рукавички в тебе, друже! Гарні!
— Ще б пак! Листопад на дворі, а мені в них зовсім тепло.
— Ех, — зітхнув містер Виноградина, — от би мені такі!
— А що ти за них даси? — запитав чоловік. І тут же додав:
— Мабуть, ради друга я не проти обміняти їх на цю волинку.
— Іде! — вигукнув містер Виноградина.
Надів рукавички й поплівся додому, радісний-радісний.
Ішов-йшов, зовсім із сил вибився, і тут зустрів чоловіка з товстою палицею в руках.
«Ось би мені цю палицю! — сказав сам собі містер Виноградина. — Тоді я був би найщасливішою людиною на світі!»
І він сказав чоловікові:
— Що за палиця в тебе, друже! Ось би мені таку!
— Палиця хороша, — погодився чоловік. — Чимало миль я пройшов із нею як із вірним супутником. Але якщо вона тобі так сподобалася, я, мабуть, готовий віддати її за ці рукавички! Звісно, як другу.
Руки містера Виноградини зовсім зігрілися, а ноги до того втомилися, що він із радістю погодився на обмін.
І ось нарешті містер Виноградина дотягнувся до лісу, знайшов свою дружину й усе розповів їй.
— Ах ти, дурнику, пуста ти голова! — накинулася на нього місіс Виноградина. — Ні, ви тільки подивіться на цього простака! Вирушив на ярмарок і витратив усі свої гроші на одну корову. Цілих сорок гіней! Але мало того — корову проміняв на волинку. А волинка й десяти гіней не варта! Та й грати-то на ній ти не вмієш. Ну й простофіля! Не встиг отримати волинку, як обміняв її на рукавички. А за них і двох гіней не дадуть! Але тобі й цього було мало, ти обміняв їх на якусь палицю. І тепер за сорок гіней у тебе немає нічого, крім цієї нещасної палиці. Ось ми й втратили всі наші гроші, і все через тебе, дурний чоловіче!
— Постривай, постривай, дружино! — не витримав містер Виноградина. — Чого ти, справді, так розкричалася? Мені здається, зараз ми не бідніші, ніж того дня, коли ти розбила наш дім?
На це місіс Виноградині нічого було відповісти чоловікові, і вони знову вирушили шукати по світу щастя.
Інші казки
