Мохівушка

Жила в маленькій хатині бідна вдова. І була в неї дочка неймовірної краси. З ранку до вечора в’язала матір для неї чарівну сорочку.

Заміж за дівчину закохався коробейник. Майже щодня почав до неї ходити. Просить її вийти за нього заміж.

А вона, так вийшло, його не полюбила. Думала, думала, що робити, і питає поради у матері.

– Скажи йому, – каже матір, – нехай подарує тобі біле атласне плаття, золотими листками вишите, та щоб сиділо як влите. Тоді й підеш за нього заміж. А там, може, і чарівна сорочка буде готова.

Прийшов коробейник, кличе дівчину заміж. Відповіла йому дівчина, як мати порадила. А коробейник той був злий чарівник. Приносить він через тиждень плаття, точнісінько як дівчина описала – атласне, золотими листками вишите. Побігла вона нагору до матері, наділа плаття, а воно сидить як влите.

– Що ж мені тепер робити? – питає дочка у матері.

– Скажи йому, – відповідає мати, – нехай подарує тобі плаття кольору небесної лазурі, і щоб сиділо гладко, ані складки. Тоді й підеш за нього заміж. А там, може, і чарівна сорочка буде готова.

Сказала дівчина коробейнику, що мати порадила. Повернувся він через три дні і приніс плаття кольору небесної лазурі, точно по ній пошите. Знову питає дочка у матері, що їй робити.

– Скажи йому, – відповідає мати, – нехай принесе тобі срібні черевички, і щоб не малі були, не великі, а якраз у пору. Тоді й підеш за нього заміж.

Сказала йому дівчина, що мати наказала; через день-другий приносить він срібні черевички, а ніжка у дівчини крихітна, три дюйми, – але вони їй якраз у пору: не тісні і з ноги не падають. Знову дівчина у матері питає, що їй тепер робити.

– Сьогодні ввечері закінчу в’язати чарівну сорочку, зовсім трохи залишилося. Скажи коробейнику, що вийдеш за нього заміж. Нехай завтра вранці приходить о десятій годині.

– Прийду, обов’язково прийду, – відповів коробейник і злісно на неї поглянув.

Ввечері мати до пізньої ночі сиділа, таки зв’язала чарівну сорочку. А в’язала вона з моху з золотою ниткою, і хто цю сорочку надіне, може в одну мить опинитися на краю світу, варто лише побажати.

На ранок встала мати ще до світанку. Покликала дочку і наказала їй збиратися в дорогу, шукати щастя на чужині. А щастя це, каже, буде найпрекрасніше. Мати була знахарка, знала, що завтрашній день обіцяє. Наділа дочка на себе сорочку-мохівку, а поверх неї плаття, в якому вдома господарювала. Дала їй мати із собою золоту корону та подаровані коробейником плаття з срібними черевичками. Зовсім зібралася Мохівка, мати її в дорогу напутствує:

– Побажай опинитися за сто миль звідси. Там побачиш великий панський дім. Постукай і попроси у господарів роботу. Для тебе у них робота знайдеться.

Зробила Мохівка, як мати наказала, і незабаром опинилася перед великим панським домом. Постукала в парадні двері і сказала, що шукає роботу. Покликали господиню, сподобалася їй дівчина.

– Яку роботу можеш робити? – питає.

– Готувати можу, добра пані, – відповідає Мохівка. – Люди кажуть, я добре готую.

– Кухарка у нас є, – відповідає господиня. – Але якщо хочеш, візьму тебе молодшою кухаркою.

– Дякую, добра пані. Дуже хочу.

На тому й порешили. Показала господиня Мохівці, де вона буде спати, і повела на кухню знайомитися з іншими служницями.

– Це Мохівка, – сказала слугам господиня. – Вона буде у нас молодшою кухаркою. – І пішла.

А Мохівка піднялася до своєї кімнати, сховала подалі золоту корону, срібні черевички та обидва плаття – біле і кольору небесної лазурі.

Інші служниці тим часом мало не лопнули від заздрощів.

– Тільки подумати, – цокочуть, – ця бродяжка в лахмітті буде молодшою кухаркою! Мити посуд – ось її справа! Якщо комусь і бути молодшою кухаркою, то одній із нас. Ми всі страви знаємо, не те, що ця обірванка! Ось ми їй спесь зіб’ємо!

Спустилася Мохівка вниз, хоче за роботу взятися, а служниці всі разом на неї й накинулися.

– Що ти собі уявила! Іть, захотіла стати молодшою кухаркою! Нічого в тебе не вийде, не на таких напала! Будеш шкребти казани й сковорідки, чистити вертела й ножі. На інше й не сподівайся!
Взяла одна дівчина поварешку й стукнула – тук-тук-тук – Моховушку по голові.

– Ось чого такі, як ти, заслуговують!

Так, негарно обернулася справа для Моховушки. Топить вона печі, скребле сковорідки, обличчя ніби сажею вимазане. А кухонні дівчата – то одна, то інша – схоплять поварешку й стукнуть її – тук-тук-тук – по голові. У бідолахи голова весь час болить, не проходить.

Одного разу влаштували сусіди велике свято: удень – полювання й інші забави, а ввечері – бал. І так три дні поспіль. З’їхалися гості з усієї округи, господар, господиня й господарський син теж зібралися на свято. На кухні тільки й розмов, що про майбутній бал. Хто мріє хоч одним оком на веселощі поглянути, хто потанцювати з молодим джентльменом, хто подивитися, як благородні панянки одягаються. Був би в них бальні сукні, кажуть, і вони б у бруд обличчям не вдарили.

Чим вони гірш за всяких баронес і графинь?! Тільки одна Моховушка мовчить.

– А ти, Моховушко, – питають її злі служниці, – мабуть, теж хочеш поїхати на бал? Тільки тебе там і не вистачало, такої замазури.

І давай бити її – тук-тук-тук – поварешкою по голові. Дражнять, сміються – таке підле плем’я.

А Моховушка, як уже сказано, була писана красуня, і ні сажа, ні лахміття не могли цього приховати. Господарський син одразу її помітив, та й господар із господинею виділяли з усієї челяді. Стали вони збиратися на бал і послали за Моховушкою, кличуть її з собою їхати.

– Ні, дякую, – відповідає Моховушка. – Я й думати про це не смію. Моє місце на кухні. І карету шкода, і ваші наряди, сяду – усіх перепачкаю.

Засміялися господарі, кличуть – поїдемо. А Моховушка знай своє: дякує за доброту й відмовляється. Так і настояла на своєму. Повернулася Моховушка на кухню, а служниці, звичайно, питають, навіщо господарі її кликали. Чи не звільнити чи не ще що? Каже Моховушка, що господарі її на бал кликали.

– Тебе? На бал? – закричали служниці. – Незвично! Якби нас кого покликали – інша справа. Але тебе! Та хіба таку, як ти, на бал пустять! Стануть молоді джентльмени танцювати з посудомийкою, як же! Побояться сукню забруднити! А дух-то від тебе який йде – пані будуть носи затискати.

Ні, заявили, ніколи вони не повірять, щоб господар із господинею кликали її на бал. Це вона все бреше! І давай її бити – тук-тук-тук – поварешкою по голові.

Наступного дня вже й господарський син кличе Моховушку на бал. Бал, каже, був чудовий, даремно вона не поїхала. А сьогодні буде ще краще.

– Ні, – відповідає Моховушка. – Не поїду. Куди мені такій замазурі й оборванці?

Скільки ні просив господарський син, ні умовляв, навідріз Моховушка відмовилася. А слуги знову не повірили, що її господарі на бал кликали, та ще й господарський син умовляв.

– Ні, ви тільки послухайте, що ще ця брехунья видумала!

А Моховушка взяла й зібралася на бал, сама, щоб ніхто не знав. Перш за все зачарувала служниць, навела на них сон. Потім вимилася добре. Піднялася до себе нагору, скинула здерту одежу й старі черевики, наділа білу атласну сукню, золотими листками вишиту, срібні черевички й золоту корону на голову. Оглянула всю себе й побажала опинитися на балу. На мить тільки відчула, ніби летить повітрям, не встигла останнє слово промовити – і ось уже, будь ласка, опинилася на балу. Побачив її господарський син і очей відвести не може: відродження такої красуні, статної й нарядованої, не бачив.

– Хто це? – питає в матері. Мати теж не знає.

– Дізнайся, матусю, – просить син. – Піди поговори з нею. Зрозуміла мати, не заспокоїться син, поки вона не поговорить із незнайомою гостякою. Підійшла до Моховушки, назвалася й питає, хто вона, звідки. Нічого не відповіла Моховушка, сказала тільки, що там, де вона живе, її то й справу поварешкою по голові б’ють. Тоді господарський син сам підійшов до Моховушки, став розпитувати, а Моховушка навіть імені свого не назвала; запросив танцювати – не хоче. Не відходить від неї господарський син, нарешті стали вони танцювати. Пройшлися туди й назад.

– Додому пора, – каже Моховушка.

Просить її господарський син залишитися, а Моховушка стоїть на своєму, і все тут.

– Гаразд, – каже він, – піду тебе проводжати.

А Моховушка побажала в цей мить повернутися додому, тільки він її й бачив. Стояла поруч і в мить ока зникла, він навіть остовпів. Туди-сюди – немає Моховушки, і ніхто не бачив, куди вона поділася.

Опинилася Моховушка вдома, дивиться, служниці ще сплять. Переодяглася в старе вбрання й розбудила служниць. Протирають вони очі, дивуються, що це – ніч чи ранок. А Моховушка каже: буде їм на горіхи, адже вони весь вечір проспали. Благають її служниці не видавати їх; одна їй спідницю подарувала, інша – панчохи, третя – черевики, хоч і старі, але надіти ще можна. Моховушка пообіцяла нічого не казати господині. Зраділи служниці, і лупцю в той вечір не було.

На третій день господарський син місця собі не знаходить. Ні про що думати не може, крім невідомої красуні, яку полюбив з першого погляду. Чи прийде вона сьогодні на бал? А раптом знову зникне? Ні вже, сьогодні він її ні за що не відпустить. Бал-то останній, як би зовсім її не втратити.

– Полюбив я її на все життя, – сказав він матусі. – Якщо не одружуся на ній – помру.
– Дівчина вона хороша, скромна, – відповідає йому мати. – Тільки от імені свого не каже.

– А мені все одно, чия вона, звідки. Люблю я її, і все тут. Не жити мені без неї, істинно кажу, не жити.

У служниць, справа відома, вуха довгі, а язик і того довший. Незабаром на кухні тільки й розмов, що про невідому красуню, в яку закохався на балу господарський син.

– Ну що, Моховушко, – дражнять бідолашку злі служниці, – як поживає молодий господар? Він же, здається, тебе на бал запрошував?

Дражнять, насміхаються, схопила одна поварешку і давай її бити – тук-тук-тук – по голові: в інший раз неповадно буде добрих людей морочити. Ближче до вечора послали за нею господар із господинею, знову кличуть на бал. Моховушка знову відмовилася. А сама навела сон на гидких служниць і вирушила, як минулого разу, на бал. Тільки тепер була в сукні кольору небесної лазурі.

Увійшла Моховушка в залу, а молодий господар уже заждався її.

Як побачив, просить батька послати додому за найшвидшим конем, нехай стоїть осідланий біля ґанку. А матір просить поговорити з Моховушкою. Підійшла мати до дівчини і знову повернулася ні з чим. Тут слуга доповів, що осідланий кінь уже стоїть біля ґанку. Запросив господарський син Моховушку танцювати. Пройшлися вони туди й назад. Пора додому, каже Моховушка. А господарський син узяв її за руку і вийшов з нею на ґанок.

Побажала Моховушка повернутися додому і опинилася в той же миг у себе на кухні. Здуло її, як вітром, господарський син тільки руками сплеснув. Та, мабуть, зачепив один черевичок, він і впав просто до його ніг. А може, і не зачепив, але швидше за все саме так і було.

Підняв він срібний черевичок, тримає в руці, а от дівчину-то не втримав. Куди там! Легше втримати порив вітру в бурхливу ніч.

Повернулася Моховушка додому, переодяглася в лахміття і розбудила служниць. Ті протирають очі, дивуються, чого це вони так розспалися. Обіцяють Моховушці: одна – шилінг, друга – півкрони, а третя – тижневу платню, тільки б Моховушка господині не поскаржилася.

А господарський син зляг на інший день – захворів смертельно від любові до красуні, яка втратила на балі черевичок. Яких тільки лікарів не кликали, а йому все гірше і гірше. Оголосили по всьому королівству, що врятувати його може дівчина, якій припаде до ноги срібний черевичок. Одружиться на ній молодий господар і одужає.

Понаїхало до них дівчат видимо-невидимо з близька і далека. У кого маленька ніжка, у кого лапище – всі поспішають черевичок приміряти. І так і сяк намагаються ногу втиснути – нікому черевичок не лізе. Навіть найбідніших дівчат запросили, навіть служниць – все марно. А молодий господар уже ледве дихає.

– Невже всі дівчата в королівстві черевичок приміряли? – каже в розпачі мати. – Невже жодної не залишилося, хоч багатої, хоч бідної?

– Жодної, – відповідають служниці. – Крім бруднулі Моховушки.

– Кличте її швидше, – наказує господиня.

Узяла Моховушка срібний черевичок, всунула в нього ногу, а він їй якраз у пору!

Скочив з ліжка господарський син, хоче обняти Моховушку.

– Почекай, – каже дівчина.

Побігла нагору, повертається – на ній золота корона, срібні черевички і біла атласна сукня, золотими листками вишита.

Хоче господарський син обняти Моховушку, а вона йому знову каже:

– Почекай!

Побігла нагору, прибігає – на ній сукня кольору небесної лазурі.

Обняв Моховушку господарський син, цього разу вона йому нічого не сказала. Зіскочив він з ліжка – живий, здоровий, щоки рум'яні, як і не хворів.

Питає господиня, чому Моховушка сказала на балі, що вдома її поварешкою по голові б'ють.

– Правда б'ють, – відповідає Моховушка, – злі служниці. Розсердилися господар із господинею і вигнали служниць із дому, та ще й собак спустили, щоб і духу їх не було.

Одружилися молодий господар і Моховушка. Зажили дружно і щасливо. Багато дітей народили. Може, ще й зараз живуть.

↑ Догори

Мохівушка

Інші казки