Джек і бобове стебло
Жила колись на світі бідна вдова, і був у неї один-єдиний син Джек та корова Білянка. Корова щоранку давала молоко, і мати з сином продавали його на базарі — цим і жили. Але ось одного разу Білянка не дала молока, і вони просто не знали, що робити.— Що ж нам робити? Що робити? — повторювала мати, заламуючи руки.
— Не журися, мамо! — сказав Джек. — Я наймуся до когось на роботу.
— Та ти ж уже пробував найматися, тільки ніхто тебе не бере, — відповіла мати. — Ні, мабуть, доведеться нам продати нашу Білянку і на виручені гроші відкрити крамницю або якимось іншим ділом зайнятися.
— Що ж, добре, мамо, — погодився Джек. — Сьогодні якраз базарний день, і я швидко продам Білянку. А там і вирішимо, що робити.
І ось узяв Джек у руки повід і повів корову на базар. Та не встиг далеко відійти, як зустрівся з якимось дивним дідусем.
— Доброго ранку, Джеку! — сказав дідусь.
— І тобі доброго ранку! — відповів Джек, а сам дивується: звідки дідусь знає, як його звати?
— Ну, Джеку, куди путь держиш? — запитав дідусь.
— На базар, корову продавати.
— Так, так! Кому ж і торгувати коровами, як не тобі! — засміявся дідусь. — А скажи-но, скільки потрібно бобів, щоб вийшло п’ять?
— Рівно по два в кожній руці та один у тебе в роті! — відповів Джек: він був хлопець не промах.
— Вірно! — сказав дідусь. — Диви-но, ось вони, ці самі боби! — і дідусь витягнув із кишені жменю якихось дивовижних бобів. — І раз ти такий кмітливий, — продовжив дідусь, — я не проти з тобою помінятися — тобі боби, мені корова!
— Іди-но своєю дорогою! — розсердився Джек. — Так буде краще!
— Е-е, та ти не знаєш, що це за боби, — сказав дідусь. — Посади їх увечері, і до ранку вони виростуть аж до самого неба.
— Та ну? Правда? — здивувався Джек.
— Щира правда! А якщо ні — забереш свою корову назад.
— Гаразд! — погодився Джек: віддав дідусеві Білянку, а боби поклав у кишеню.
Повернув Джек назад і прийшов додому рано — ще не стемніло.
— Як! Ти вже повернувся, Джеку? — здивувалася мати. — Я бачу, Білянки з тобою нема, значить, ти її продав? Скільки ж тобі за неї дали?
— Нізащо не вгадаєш, мамо! — відповів Джек.
— Та ну? Ах ти мій хороший! П’ять фунтів? Десять? П’ятнадцять? Ну, вже двадцять-то не дали б!
— Я казав — не вгадаєш! А що ти скажеш на ці боби? Вони чарівні. Посади їх увечері, і...
— Що?! — скрикнула мати Джека. — Та невже ти такий дурень, такий дурник, такий осел, що віддав мою Білянку, саму молочну корову в усій окрузі, та ще й гладку, відгодовану, за жменю якихось огидних бобів? Ось тобі! Ось тобі! Ось тобі! А твої дорогоцінні боби — геть їх, за вікно!.. Ну, а тепер швидше спати! І їсти не проси — все одно не отримаєш ні ковтка, ні шматочка!
І ось піднявся Джек до себе на горище, у свою кімнатку, сумний-пресумний: і матір жалко було, і сам без вечері залишився.
Нарешті він все-таки заснув.
А коли прокинувся, ледве впізнав свою кімнату. Сонце освітлювало лише один кут, а навколо було темним-темно.
Джек схопився з ліжка, одягнувся і підійшов до вікна. І що ж він побачив? Щось на зразок величезного дерева. А це його боби проросли. Мати Джека ввечері викинула їх із вікна в сад, вони проросли, і величезний стебло все тягнулося і тягнулося вгору, поки не дісталося самого неба. Виходить, дідусь-то правду казав!
Бобове стебло виросло біля самого Джекового вікна. Ось Джек розчинив вікно, стрибнув на стебло і ліз угору, наче по драбині. І все ліз, і ліз, і ліз, і ліз, і ліз, і ліз, поки, нарешті, не дістався самого неба. Там він побачив довгу й широку дорогу, пряму як стріла. Пішов по цій дорозі, і все йшов, і йшов, і йшов, поки не прийшов до величезного-превеличезного високого дому. А біля порога цього дому стояла величезна-превеличезна висока жінка.
— Доброго ранку, пані! — сказав Джек дуже ввічливо. — Будьте ласкаві, дайте мені, будь ласка, чогось поснідати!
Адже Джек ліг спати без вечері і тепер був голодний як вовк.
— Поснідати захотів? — сказала величезна-превеличезна висока жінка. — Та ти сам потрапиш іншим на сніданок, якщо не підеш звідси! Мій чоловік — людоїд, і його улюблена страва — це хлопчики, смажені в сухарях. Іди-но краще, поки цілий, бо він скоро повернеться.
— Ох, пані, дуже вас прошу, дайте мені чогось поїсти! — не вгавав Джек. — У мене з учорашнього ранку ні крихти в роті не було. Щиру правду кажу. І хіба не все одно: підсмажать мене — чи я з голоду помру?
Треба сказати, що людоїдка була непогана жінка. Вона відвела Джека на кухню і дала йому шматок хліба з сиром та глечик молока. Але не встиг Джек з’їсти й половини сніданку, як раптом — туп! туп! туп! — увесь дім затремтів від чиїхось кроків.
— О боже! Та це мій старий! — скрикнула людоїдка. — Що робити? Швидше, стрибай сюди!
І тільки вона встигла штовхнути Джека в піч, як увійшов сам велетень-людоїд.
Ну і великий же він був — гора-гора! На поясі в нього болталися три телята, прив’язані за ноги. Людоїд відв’язав їх, кинув на стіл і сказав:
— Ну-но, жінко, підсмаж мені парочку на сніданок! Ого! Чим це тут пахне?
Фі-фай-фо-фам,
Дух британця чую там.
Мертвий він чи живий, —
Потрапить на сніданок мій.
— Та що ти, чоловіче? — сказала йому жінка. — Тобі здалося. А може, це ще пахне тим маленьким хлопчиком, що був у нас учора на обід — пам’ятаєш, він тобі до смаку припав. Іди-но краще вмийся та переодягнися, а я тим часом приготую сніданок.
Людоїд вийшов, а Джек уже хотів був вилізти з печі й утекти, але людоїдка не пустила його.
— Зачекай, поки він не засне, — сказала вона. — Після сніданку він завжди лягає дрімати.
І ось людоїд поснідав, потім підійшов до величезного скрині, дістав із неї два мішки з золотом і сів рахувати монети. Рахував-рахував, нарешті почав клювати носом і захрапів, та так, що знову весь дім затремтів.
Тут Джек тихенько виліз із печі, прокра́вся навшпиньки повз людоїда, схопив один мішок із золотом і — хай бог помагає! — кинувся до бобового стебла. Скинув мішок униз, прямо в сад, а сам почав спускатися по стеблу все нижче і нижче, поки, нарешті, не опинився біля свого дому.
Розповів Джек матері про все, що з ним трапилося, простягнув їй мішок із золотом і каже:
— Ну що, мамо, правду я сказав про свої боби? Бачиш, вони справді чарівні!
І ось Джек із матір’ю почали жити на гроші, що були в мішку. Але зрештою мішок спорожнів, і Джек вирішив ще раз спробувати щастя на верхівці бобового стебла. Одного прекрасного ранку встав він раніше і ліз на бобове стебло, і ліз, і ліз, і ліз, поки, нарешті, не опинився на знайомій дорозі і не дістався нею до величезного-превеличезного високого дому. Як і минулого разу, на порозі стояла величезна-превеличезна висока жінка.
— Доброго ранку, пані, — сказав їй Джек, ніби нічого не сталося. — Будьте ласкаві, дайте мені, будь ласка, чогось поїсти!
— Геть звідси, хлопчисько! — відповіла велетка. — Інакше мій чоловік з’їсть тебе на сніданок. Ех, ні, постривай-но, — чи не ти той хлопчина, що приходив сюди нещодавно? А знаєш, того самого дня в мого чоловіка зник мішок із золотом.
— Ось так диво, пані! — каже Джек. — Я, правда, міг би дещо розповісти про це, але мені так хочеться їсти, що поки я не з’їм хоча б шматочка, ні слова не вимолю.
Тут велетку охопила така цікавість, що вона впустила Джека і дала йому поїсти. А Джек навмисне почав жувати якомога повільніше. Але раптом — топ! топ! топ! — почулися кроки велетня, і велетка знову сховала Джека в печі.
Потім все було, як минулого разу: людоїд увійшов, сказав: «Фі-фай-фо-фам...» і таке інше, поснідав трьома смаженими биками, а потім наказав дружині:
— Дружино, принеси-но мені курку — ту, що несе золоті яйця!
Велетка принесла, а людоїд сказав курці: «Несися!» — і та знесла золоте яйце. Потім людоїд почав клювати носом і захрапів так, що весь дім затремтів.
Тоді Джек тихенько виліз із печі, схопив золоту курку і миттю втік. Але тут курка заквохтала і розбудила людоїда. І саме коли Джек вибігав із дому, почувся голос велетня:
— Дружино, гей, дружино, не чіпай моєї золотої курки!
А дружина йому у відповідь:
— Що тобі знову привиділося, чоловіче?
Лише це Джек і встиг почути. Він з усіх сил кинувся до бобового стебла і буквально злетів по ньому вниз.
Повернувся Джек додому, показав матері диво-курку і гукнув:
— Несися!
І курка знесла золоте яєчко. З того часу кожного разу, коли Джек казав їй «несися!», курка несла по золотому яєчку.
Так-то воно було. Але Джекові цього здалося мало, і незабаром він знову вирішив спробувати щастя на верхівці бобового стебла. Одного прекрасного ранку встав він раніше і ліз на бобове стебло, і ліз, і ліз, і ліз, поки не дістався до самої верхівки. Правда, цього разу він постерігся одразу увійти до дому людоїда, а підкрався до нього тихенько і сховався в кущах. Зачекав, поки велетка пішла з відром по воду, і — шмиг у дім! Заліз у мідний казан і чекає. Не довго він чекав; раптом чує знайоме «топ! топ! топ!» І ось у кімнату входять людоїд із дружиною.
— Фі-фай-фо-фам, дух британця чую там! — закричав людоїд. — Чую, чую, дружино!
— Та невже чуєш, чоловіче? — каже велетка. — Ну, якщо це той шибеник, що вкрав твоє золото і курку із золотими яйцями, то він, звичайно, у печі сидить!
І обоє кинулися до печі. Добре, що Джек не в ній сховався!
— Завжди ти зі своїм «фі-фай-фо-фам»! — сказала людоїдка. — Це тим хлопчиськом пахне, якого ти вчора спіймав. Я щойно засмажила його тобі на сніданок. От пам’ять у мене! Та й ти теж хороший — за стільки років не навчився відрізняти живий дух від мертвого!
Нарешті людоїд сів за стіл снідати. Але він то й бовтав:
— Та-а, а все-таки можу присягнути, що... — і, підвівшись із-за столу, обшукував і комору, і скрині, і полиці... Усі куточки і закутки обшукав, тільки в мідний казан заглянути не здогадався.
Але ось людоїд поснідав і гукнув:
— Дружино, дружино, принеси-но мені мою золоту арфу! Дружина принесла арфу і поставила її перед ним на стіл.
— Співай! — наказав велетень арфі.
І золота арфа заспівала, та так гарно, що заслухаєшся! І все співала, і співала, поки людоїд не заснув і не захрапів: а храпів він так голосно, що здавалося, ніби грім гримить.
Тут Джек і підняв легенько кришку казана. Виліз із нього тихо-тихо, як мишка, і доповз на чотирьох до самого столу. Видерся на стіл, схопив золоту арфу і кинувся до дверей.
Але арфа голосно-преголосно покликала:
— Господарю! Господарю!
Людоїд прокинувся і побачив, як Джек тікає з його арфою.
Джек біг, зломивши голову, а людоїд за ним і, звичайно, спіймав би його, та Джек першим кинувся до дверей; до того ж він добре знав дорогу. Ось він стрибнув на бобове стебло, а людоїд наганяє. Але раптом Джек кудись зник. Добіг людоїд до кінця дороги, бачить — Джек уже внизу, з останніх сил поспішає. Побоявся велетень ступити на хитке стебло, зупинився, стоїть, а Джек ще нижче спустився. Але тут арфа знову покликала:
— Господарю! Господарю!
Велетень ступив на бобове стебло, і стебло затремтіло під його вагою.
Ось Джек спускається все нижче і нижче, а людоїд за ним. А як дістався Джек до даху свого дому, закричав:
— Мамо! Мамо! Неси сокиру, неси сокиру! Мати вибігла з сокирою в руках, кинулася до бобового стебла, та так і застигла від жаху: адже нагорі велетень уже продирявив хмари своїми ногами. Нарешті Джек стрибнув на землю, схопив сокиру і так рубонув по бобовому стеблу, що ледь не перерубав його навпіл.
Людоїд відчув, що стебло сильно хитається, і зупинився. «Що сталося?» — думає. Тут Джек як ударить сокирою ще раз — зовсім перерубав бобове стебло. Стебло захиталося і впало, а людоїд грюкнувся на землю і скрутив собі шию.
Джек показав матері золоту арфу, а потім вони почали її за гроші показувати, а ще золоті яйця продавати. А коли розбагатіли, Джек одружився з принцесою і зажив припісно.
Інші казки
