Пітер-простачок

Жив у одному селі хлопець. Звали його Пітер. Був він хлопчина добрий, гарний, сильний, але дуже простодушний. Материних курей ледве вмів перерахувати, а їх було всього два десятки. Коли мати давала Пітерові шилінг і просила купити всього на три пенси, він ніяк не міг порахувати, скільки ж треба здачі. А як посилала його мати на базар, його обов’язково обдурювали.

І не те щоб він був ледачий чи балакун якийсь, просто бідолашному Пітерові не вистачало розуму.

— Ех, мамо, — говорив Пітер, — будь я хоч трохи розумніший, тобі було б набагато легше жити!

— Так, Пітере, — зітхала мати, — розумом тебе Бог обійшов, що й казати. Зате серце в тебе добре, і сили на двох вистачить, тож не сумуй. Краще побігай на горище та принеси мені три ґудзики. Я пришю їх до твоєї куртки. Тільки запам’ятай добре — три ґудзики! Не два і не чотири, а три.

Але все одно Пітер не міг заспокоїтися, що він такий дурний, і постійно чіплявся до матері, питаючи, як же йому набратися розуму. Нарешті мати не витримала і сказала:

— Ну, коли тобі так хочеться поумнішати, іди до мудрої бабусі, що живе он на тому пагорбі. Кажуть, вона справді мудра. У неї є й чарівні книги, і різні порошки, і трави. Вона все знає, може, і тобі розуму додасть.

Пітер закінчив свою роботу і вирушив до пагорба. Піднявся на самий верх і побачив там хатину старої віщунки. З труби валив дим, а на порозі спав чорний кіт.

«Добра прикмета», — подумав Пітер і постукав у двері.

Ніхто не відповів. Тоді він обережно підняв засув і заглянув у дім. До нього спиною біля вогню сиділа бабуся і щось помішувала в чорному казані. Вона не обернулася і не промовила ні слова. Але Пітер все-таки увійшов у кімнату і сказав:

— Добрий день, бабусю! Гарна сьогодні погода, так?

Бабуся нічого не відповіла і продовжувала помішувати в казані.

— Завтра, може, дощик піде, — продовжував Пітер.

Але бабуся знову нічого не відповіла.

— А може, і не піде, — додав він, не знаючи, про що говорити далі.

А бабуся все помішувала і помішувала щось у чорному казані.

— Ну, про погоду я все сказав, тепер можна й про справу, — набрався сміливості Пітер. — Я, бачите, трохи простодушний. То може, додали б ви мені хоч трохи розуму? Бо…

— Розуму? — перепитала бабуся. Тут вона відклала ложку і вперше подивилася на Пітера. — Що ж, будь ласка! Тільки ось якого розуму ти просиш? Якщо генеральського чи вчительського, я навряд чи допоможу тобі. Ну, кажи, який розум тобі потрібен?

— Та найзвичайніший, — відповів Пітер. — Не великий, не маленький — такий, як у всіх.

— Добре, — сказала бабуся. — Буде в тебе такий розум, тільки спочатку принеси мені серце того, кого ти любиш найбільше на світі. Зрозумів? А коли принесеш, я загадаю тобі загадку, щоб дізнатися, чи те ти приніс, що я веліла. Ну, тепер іди!

І, не чекаючи відповіді, вона взяла казан і вийшла з ним із кухні, так що Пітерові залишилося тільки піти.

Він спускався з пагорба і все думав про слова старої віщунки. «Серце того, кого я люблю найбільше на світі… Хто б це міг бути?»

Не часто доводилося Пітерові так ламати собі голову.

Повернувся він додому і розповів матері, що відповіла йому бабуся. Мати подумала-подумала і каже:

— На мій погляд, найбільше на світі ти любиш жирну свинину. Давай заріжемо нашу стару свиню, а серце її ти віднесеш віщунці.

Зарізали стару свиню, вийняли у неї серце, і наступного вечора Пітер поніс його в хатинку на пагорбі.

Бабуся сиділа в кріслі біля вогню і читала величезну книгу. Вона не підняла голови, а Пітер поклав свиняче серце на стіл і сказав:

— Ось, я приніс серце того, кого люблю найбільше на світі. Підійде?

Бабуся відірвалася від книги.

— Що біжить без ніг? — запитала вона. — Відповідай-но мені!

— Біжить без ніг? — перепитав хлопець, почухав потилицю і задумався.

Думав-думав, навіть голова заболіла. А бабуся все читала свою книгу. Нарешті Пітер промовив:

— Ось що, я… я не знаю.

— Ну, виходить, ти приніс не те, що я веліла, — сказала віщунка. — Забирай це і йди!

Бідному Пітерові нічого не залишалося, як забрати свиняче серце і піти. А коли він повернувся додому, то знайшов свою матір у ліжку. Вона захворіла раптом і тепер лежала при смерті. Пітер лише встиг попрощатися з нею, і вона померла. Довго стояв він біля її ліжка на колінах і все плакав і плакав, ніяк не міг заспокоїтися.

Він згадував, яка мати в нього була добра, лагідна, як вона любила його, як жаліла, коли він був маленький, як лікувала всі його синці й ушиби, як шила йому одяг, годувала його і розмовляла з ним по вечорах.

«Як же мені тепер жити без неї? — думав Пітер. — Адже я любив її найбільше на світі».

І тут він згадав слова віщунки: «Принеси мені серце того, кого ти любиш найбільше на світі».

— Ні, нізащо я цього не зроблю! — вигукнув Пітер.

Але наступного ранку він вирішив, що можна й не виймати серце, а просто віднести матір на пагорб до старої віщунки.

Так він і зробив — адже саме тепер йому дуже не вистачало розуму.

Увійшов він зі своїм тягарем до бабусі і сказав:

— Тепер я вам і справді приніс те, що мені найдорожче на світі. Це моя покійна мати. Тож додайте мені розуму, як обіцяли.

— Скажи-но мені, — промовила віщунка, — що таке — жовте, сяє, але не золото?

— Жовте, сяє, але не золото? — задумався Пітер. — Це… це…

Але хоч убий, не міг придумати відповіді і нарешті сказав:

— Не знаю.

— Ну, так і сьогодні не поумнішаєш! Та ти, я бачу, і справді зовсім простачок. Напевно, так ніколи і не наберешся розуму.

І довелося Пітерові знову ні з чим йти від віщунки. Але додому повертатися йому не хотілося — дуже важко було йому на душі. Сів він біля дороги і гірко заплакав.

Раптом хтось покликав його ласкавим голосом. Він підняв голову і побачив гарненьку дівчину — вона дивилася на нього і посміхалася.

— Що з тобою? — запитала вона. — Такий здоровий хлопчина і плачеш!

— Я простачок, — відповів Пітер, — розуму в мене не вистачає. Та ще й померла моя мати і залишила мене самого-самісінького. Як же мені тепер жити? Хто мене годуватиме, одягатиме, ходитиме для мене на базар? І слова не з ким тепер перемовити, нікому мене втішити. Бідний я, нещасний!

— Ну-ну, не сумуй, — сказала Дженні, так звали дівчину. — За таким простачком, як ти, доглядати треба. Хочеш, я піду з тобою і буду піклуватися про тебе?

— Що ж, якщо тобі так хочеться, підемо, — відповів Пітер. — Тільки ти сама скоро побачиш, що я дурень, яких мало, і таким, мабуть, і залишуся, якщо не вдасться якось нажити собі розуму.

— Це нічого! — сказала Дженні. — Як кажуть: чим дурніший наречений, тим покірніший чоловік. Хочеш взяти мене за дружину?

— А готувати ти вмієш? — запитав Пітер.

— Звичайно! — відповіла Дженні.

— А шити і латати?

— Ну, ще б пак!

— А рахувати яйця? А складати фунти, шилінги й пенси?

— Вмію, вмію!

— Ну тоді, якщо ти згодна вийти за мене, — зрадів Пітер, — я на тебе одружуся.

І пішли вони в село разом.

Ось поховали матір Пітера, все село поплакало за нею, а потім Пітер і Дженні зіграли весілля і зажили разом у його хатці.

Незабаром Пітер побачив — хоч і був він простачком, — що дружина йому дісталася, яких мало. Вона й готувала, і шила, і прибирала, та все так весело й охоче, а головне — завжди вміла порадувати його жартами та ласкавим словом.

Правда, і Пітер виявився непоганим чоловіком. Він теж працював весело й із задоволенням. Все йому було нічого — лише б самому не доводилося думати. Не було для нього ні занадто важких вантажів, ні занадто довгих доріг. Щаслива вийшла пара, що й казати!

— Знаєш що, Дженні? — сказав якось ввечері Пітер. — Я зрозумів, що люблю тебе найбільше на світі.

І тут його ніби осяяло.

— Слухай, — продовжив він, — та невже віщунка хотіла, щоб я убив тебе і приніс їй твоє серце? Як ти думаєш, невже вона цього хотіла?

— Навряд, — відповіла Дженні. — Та звичайно, ні! Ніхто й не каже — вбивати. Ти можеш відвести мене до неї живу, як я є, із серцем і всім іншим.

— Ти дуже добре це розсудила! — зрадів Пітер. — Як я сам не додумався? Правильно, підемо до неї разом. Але постривай, спочатку скажи, що біжить без ніг?

— Річка, — відповіла Дженні. — Неважко здогадатися!

— Річка? — повторив простачок. — Так воно й є! І як це я сам не здогадався? А тепер відповідай, що таке: жовте, сяє, але не золото?

— Сонце! — відповіла Дженні, не замислюючись. — Будь-яка дитина таку загадку відгадає.

— Сонце? — перепитав Пітер здивовано. — Ну так, воно і світить, і жовте, але не золоте. Яка ж у тебе голова, Дженні! У всій Англії не знайдеться дружини розумнішої за тебе. Ходімо швидше, може, бабуся і мені додасть трохи розуму, щоб я став гідним тебе.

І ось вони разом піднялися на пагорб і якраз застали віщунку вдома.

— Нарешті я привів вам ту, кого люблю найбільше на світі, — сказав Пітер. — Ось вона, тут і серце її, і вся вона. І вже якщо ви й тепер не додасте мені розуму, значить, ви не мудра жінка, а просто-напросто плутовка й ошуканка!

— Присідайте-но обидва! — сказала бабуся.

Вони послухалися, а бабуся повернулася до Пітера і сказала:

— Слухай мою загадку. Хто народився без ніг, виростив дві, а потім чотири?

Бідолашний Пітер думав-думав, але все не знаходив відповіді. Тут Дженні шепнула йому на вухо:

— Пуголовок! Відповідай: пуголовок.

— Пуголовок! - випалив Пітер.

- Правильно, - сказала стара. — Ну, я бачу, тепер у тебе і без мене розуму вистачає. Ти тільки частіше питай поради у своєї дружини!

Що ж, Пітер так і зробив і залишився дуже задоволений порадою мудрої старої.

↑ Догори

Пітер-простачок

Інші казки