Віллі та порося

У вдячність за добру послугу один парафіянин подарував молодому священику з Данфермліна порося.

Спочатку священик був у захваті від подарунка, але порося швидко росло, і прогодувати його ставало все важче. Ось священик і вирішив: «Пошлю я його своєму приятелю в Керніхілл. Нехай пасеться там на волі: коштувати це мені нічого не буде».

А у священика був слуга на ім’я Віллі, хлопець непоганий, але трохи дурнуватий.

— Віллі! — покликав його хазяїн. — Запхай порося в мішок і віднеси в Керніхілл до мого приятеля, я вже з ним домовився.

Але порося було хитрим, і Віллі довелося повозитися, перш ніж він зумів спіймати його і засунути в мішок.

На дорогу священик дав Віллі суворе настанову. Він знав, що свого вірного слугу легко збити з пантелику, через що найпростіша справа часто оберталася для Віллі найскладнішою. Ось що він йому сказав:

— Дивись же, Віллі, ніде не проболтайся, до кого ти йдеш і навіщо. Тільки сам пам’ятай: тобі треба в Керніхілл. Віддаси там порося і одразу назад.

— Будьте спокійні, хазяїне, — відповів Віллі. — Ви ж мене знаєте! Усе зроблю, як наказали.

— Тото й воно, що я тебе добре знаю! — сказав священик.

І Віллі, взявши дорогоцінний вантаж на спину, вирушив у дорогу. На півдорозі до Керніхілла він зустрів трьох своїх приятелів, які окликнули його з порогу корчми.

— Привіт, Віллі! — сказав один.

— Куди збираєшся в такий гарний день, Віллі? — запитав другий.

— Що це ти везеш у мішку, Віллі? — гукнув третій.

Віллі дуже схвилювався через цю зустріч.

— П-привіт, друзі! — заїкаючись, відповів він. — Я-я не можу вам сказати, куди йду. Хазяїн наказав мені не говорити, куди я йду. А що в мене в мішку, я можу сказати: не кішка і не собака!

Друзі засміялися і одразу поспішили запевнити Віллі, що не будуть його ні про що розпитувати. Один із них похлопав Віллі по плечу і запропонував:

— Заходь, Віллі, випий з нами по чарці. Мабуть, ти втомився з далекої дороги, та ще й з тяжким вантажем на спині.

— Ні, мені не можна, — відмовився Віллі, кидаючи в той же час жадібний погляд на відчинені двері корчми, за якими, судячи з усього, було так прохолодно. — Якщо хазяїн довірив мені свого порося, пити мені ніяк не можна!

Друзі переглянулися, однак виду не подали, що зрозуміли про порося.

— Та чого там, Віллі, заходь! Ковток вина ніколи не зашкодить. А мішок залиш тут біля порога.

Більше умовляти Віллі не довелося. Він поклав мішок із поросям на землю і зайшов до корчми. Тоді один із приятелів, не гаючи часу, розв’язав мішок, випустив порося і посадив туди першу-ліпшу дворнягу.

Нічого не підозрюючий чесний слуга випив чарку, знову взяв мішок на спину і весело пішов далі. Діставшись до Керніхілла, він передав, як було наказано, вітання від свого хазяїна його приятелю і вручив йому мішок.

— Дякую тобі, Віллі, дякую, — подякував йому приятель хазяїна. — Не допоможеш розв’язати мішок і відвести порося до хліва?

Віллі розв’язав мішок, але замість порося з рожевим п’ятачком звідти вискочила чорна собачка.

— Рятуйте! Рятуйте! — закричав бідний Віллі. — Не інакше сам диявол зіграв зі мною злу шутку.

Друг священика дуже здивувався, однак не дуже повірив у диявольську шутку. А знаючи Віллі добре, подумав, що швидше за все хтось із друзів над ним пожартував.

— Не варто так хвилюватися, Віллі, — сказав він. — Можеш забрати свою собаку і віднести її хазяїну.

— Та це ж не собака, сер! — вигукнув Віллі, тремтячи від страху. — Це порося! Клянусь вам — порося! Тільки диявол змінив йому колір: замість білого зробив чорним.

Але робити було нічого, і, засунувши собаку в мішок, Віллі вирушив у зворотний шлях. Діставшись до корчми, він знову побачив там трьох своїх приятелів, які ніби ні в чому не бувало сиділи за столом і з невинним виглядом потягували вино.

— Ніби це Віллі! — сказав один. — І знову з мішком на спині?

— Ой-ой-ой, зі мною трапилася така біда, — сказав, заходячи, Віллі. — Диявол підмінив мого порося на собаку! Що я тепер скажу хазяїну?

— Оце так штука! — вигукнув другий, ледве стримуючись, щоб не розсміятися. — Ви чували щось подібне?

— Сідай, друже, тобі треба випити після сильних переживань, — сказав третій.

Цього разу Віллі зовсім не довелося умовляти: йому справді не завадило випити. Він це заслужив.

Мішок він залишив на землі біля входу до корчми і сів до столу. Йому налили — він випив, а за цей час один із жартівників непомітно вийшов і підмінив собаку на порося.

Через годину-другу нічого не підозрюючий Віллі вже йшов зі своїм вантажем додому. У голові у нього від випивки і від усього пережитого панував повний безлад. Він одразу виклав свою жахливу історію хазяїну, але той так нічого й не зрозумів.

— Не можу збагнути, про що ти говориш, — сказав хазяїн. — Який диявол? Яка собака? Розв’язуй швидше мішок і гони порося до хліва. Завтра віднесеш його до Керніхілла.

— Та це ж не порося, сер! — вигукнув Віллі. — Це собака! Клянусь вам — собака! Ось, дивіться!

З цими словами Віллі розв’язав мішок, і звідти вискочило порося. Віллі просто заверещав від жаху:

— Як? Порося, а не собака?!

І бідний Віллі вирішив, що диявол знову зіграв з ним злу шутку. А його хазяїн…

А хазяїн, якщо раніше і сумнівався в розумі свого чесного слуги, то тепер у нього сумнівів не залишилося.

А у вас?

↑ Догори

Віллі та порося

Інші казки