Батьків дар
Жив собі на світі добрий чоловік. Мав він три сини — двоє розумних, а третій — Іван-дурник. Розумні одружилися, завели сім'ї, а Іван все на печі лежить та на сопілці грає.Настав час батькові вмирати. Зібрав він синів і каже їм:
— Сини мої рідні, сини мої милі! Великого багатства я вам не лишаю, але пошануйте одну мою просьбу: коли я помру, ходіть до мене на могилу ночувати три ночі поспіль. Першу ніч — старший, другу — середній, а третю — молодший. А коли прийдете, то скажіть: “Жовтий пісок, розсипайся, соснова труна, відкривайся, батьку, із могили підіймайся!” Ось і все.
Сказав це синам, склав руки й помер.
Поховали сини батька. Ну, треба старшому йти ночувати на могилу. А йому страшно, та й дружина не пускає: “Куди ти підеш, ще й пропадеш там! Що я тоді сама робитиму?”
А недобре не виконати батькову просьбу.
— Пошли замість себе Івана, — радить дружина. — Якщо з ним щось і станеться, то ніхто й шкодувати не буде.
Просить старший Івана:
— Сходи, брате, за мене на батькову могилу. А Іван, лежачи на печі, відповідає:
— Що я дурень, ходити за інших? Прийде мій черг, тоді й піду. Брат ледь не плаче:
— Сходи вже, Іванку! Бачиш, дружина мене не пускає.
— Ну добре, — погодився Іван, — тільки скажи дружині, щоб пошила торбу побільшу та поклала в неї два каравая хліба. Там я хоч наїмся досхочу, а то вдома ваші дружини мені й поїсти як слід не дають.
Пошила дружина старшого брата велику торбу та поклала туди два каравая хліба. Взяв Іван торбу й пішов до батька на могилу.
Прийшов і сказав, як батько навчав:
— Жовтий пісок, розсипайся, соснова труна, відкривайся, батьку, із могили підіймайся!
Все так і сталося. Піднявся батько, подивився на Івана та й каже:
— А де ж мій старший син?
— Він, бачиш, боїться тебе, от мене й послав, — відповідає Іванка, уплітаючи краюху хліба.
— Ну що ж, — зітхнув батько, — тоді його доля буде тобі. Слухай мене, сину: на зелених лугах, на шовкових травах-муравах пасеться сивий кінь із золотою гривою. Днем він пасеться, а вночі гуляє, а як крикне добрий молодець — миттю до нього підбігає. Якщо він тобі знадобиться — ти крикни-свисни голосно, і кінь стане перед тобою, як листок перед травою. А як натішишся ним, пусти його знову на зелені луки, на шовкові мурави.
Сказав так батько, ліг знову в труну — могила за ним і закрилася.
Відійшов Іван від могили, крикнув-свиснув голосно — прибігає до нього кінь сивої масті з золотою гривою.
Стукнув кінь копитами:
— Чого кликав, Іване Івановичу?
— Хочу на тобі покататися.
— Це можна.
Сів Іван на коня й полетів. Весь світ тричі облетів, землі не торкаючись. Примчався назад.
— Досить, — каже він коневі, — натішився я! А тепер біжи на зелені луки, на шовкові мурави. Днем пасися, вночі гуляй, а як крикну — до мене прибігай!
Пустив він коня, а сам додому повернувся. Забрався на піч, ноги на перекладину поставив і грає собі на сопілці. Розумні брати дивуються: “От тобі й на, нічого з ним не сталося!”
Настала друга ніч — треба середньому синові до батька на могилу збиратися. Почав він Івана умовляти:
— Сходи-но ти, брате, за мене...
— Та що я — найманий вам! — сердиться Іван. — Тобі треба — ти й іди!
А тут невістка з плачем пристала до нього:
— Зроби, Іванко, ласку: сходи за брата на батькову могилу!
— Ну добре, — погодився Іван. — Давайте два каравая хліба!
Приготували йому торбу, він і пішов. Прийшов на могилу, сказав, що слід. Батько піднявся і знову дивується:
— Чому ж це середній син не прийшов мене відвідати?
— Він боїться тебе, — каже Іван, — от і не прийшов.
— Ну що ж, — зітхнув батько, — тоді й його доля буде тобі. Слухай мене, сину: є на тих же зелених лугах, на шовкових муравах ще один кінь — гнідої масті. Він теж тобі служитиме.
Облетів Іван двічі світ на коні гнідої масті й додому повернувся.
На третю ніч настав його черг. Пішов він до батька на могилу. Піднявся батько і каже:
— Шкода мені тебе, сину: ти все один до мене ходиш... Ну, так нехай же і третій кінь тобі служить. А пасеться він на тих же зелених лугах, на шовкових муравах, і масті він буланої. А тепер більше до мене не ходи.
Сказав це батько, ліг у труну, а могила за ним і закрилася.
Облетів Іван один раз світ на коні буланої масті. Потім додому повернувся, ліг на піч і грає собі на сопілці.
— Ну й ну, — дивуються розумні брати, — наш дурень-то ніде не пропаде! Тепер ми йому хліба по два каравая давати не будемо — досить з нього й затирки!
Тим часом забаглось у тому царстві царській донці від нудьги: забралася на третій ярус у теремі, сіла біля вікна й оголосила, що хто, мовляв, до неї на коні доскаче, за того вона й заміж вийде. От усі, кому хотілося взяти собі в дружини царську доньку, й кинулися до столиці. А інші пішли та поїхали на те диво подивитися. Розумні брати кажуть:
— Давай-но й ми поїдемо подивимося. Стали вони збиратися. А Іван просить братів:
— Візьміть і мене з собою. Мені теж хочеться на диво подивитися.
— Та куди вже тобі їхати? — сміються брати. — Там і без таких дурнів, як ти, обійдеться. А якщо набридло лежати на печі, то дамо ми тобі роботу.
Взяли вони дві мірки маку та дві мірки піску, змішали в одну купу й кажуть:
— Поки ми повернемося, щоб ти все це перебрав: мак окремо, а пісок окремо.
Засмутився Іван, та що вдієш. Висипав мак разом із піском у торбу, ліг на печі й лежить. А торбу на припічок поклав, нехай, мовляв, сохне.
Минув день, минув другий, зліз Іван із печі, пересипав мак із піском у лубяне лукошко, торбою прикрив та й пішов із своїм добром за густий ліс, у чисте поле. Свиснув-крикнув голосно — прибігають до нього всі три коні: сивої масті, гнідої масті, буланої масті.
— Що нам скажеш, хазяїне?
— Коні мої добрі, коні мої милі: пройшла чутка, ніби в царській столиці дива дивні творяться. Зачудила молодша царська дочка, вилізла на третій ярус у теремі, сіла біля віконця й оголосила, що хто на коні до неї доскаче, за того, мовляв, і заміж вона піде. А чи не могли б ви мене туди домчати, щоб я подивився на те диво?
— Можна, — відповідає кінь сивої масті. — Але поїдеш ти сьогодні на наймолодшому з нас, на буланому.
Виступив буланий кінь наперед, махнув гривою й каже:
— Лізь, Іване, мені в праве вухо, а з лівого вилазь.
Ліз Іван буланому коню в праве вухо, з лівого виліз і став таким молодцем, що ні царевичу, ні королевичу не зрівнятися.
Сів він на коня. Стукнув кінь копитами і полетів.
Довго летів він чи коротко, глядь — а ось і столиця. І всі там уже зібралися на диво подивитися. І брати Іванові збоку стоять, роти пороззявляли.
Тут буланий кінь як скочив з розгону, так, може, всього на лікоть і не допригнув до царевни. Опустився він на землю за теремом і вихром помчався далі. Був і нема! Усі так і ахнули, а царевна: «Ловіть його, ловіть!» Та де там!..
Примчався кінь на старе місце. Іван ліз йому в ліве вухо, а з правого виліз, став таким, як раніше, і каже:
— Дякую тобі, кінь мій добрий! Подивився я на царевну. А тепер допоможи мені зробити ще одну роботу: перебрати дві мірки маку та дві мірки піску...
Кінь каже:
— Розірви торбу на дві підстилки та висип з кошика свій мак.
Іван так і зробив. Як дмухнув кінь ніздрями, мак і опинився на одній підстилці, а пісок на іншій.
Звернув Іван підстилки, подякував коню й пішов додому. А в кошик набрав по дорозі грибів.
Дома невістки накинулися на нього:
— Де ти, дурню, ходиш? А ти мак перебрав? Дістанеться тобі від братів, як повернуться!
— Та ну вас! — каже Іван. — І мак перебрав, та ще й грибів приніс. А ви все кажете, що я нічого, мовляв, не роблю.
Приїжджають із столиці розумні брати.
— Що там було, що там творилося! — розповідають вони дружинам. — А ніхто й до другого ярусу не міг піднятися. Тільки один якийсь царевич на коні буланої масті ледь не доскочив до царевни. Йому б ще з лікоть вище... Ех, шкода! А такий був гарний царевич, що навіть сама царевна ахнула й закричала: «Ловіть його, ловіть!» Та де там!
Лежить Іван на печі, посміхається:
— Та чи не я ж то був? Брати зашикали на нього:
— Мовчав би краще, дурню! А незабаром царевна знову оголошує, щоб усі з’їжджалися до столиці. А сама сіла вже біля віконця четвертого ярусу.
Зібралися їхати й розумні брати.
— Візьміть і мене з собою, — просить Іван.
— Ах ти, такий-сякий дурень! Та хіба вдома роботи нема? Ось задамо ми тобі роботу.
Взяли брати три мірки піску та три мірки маку, змішали все разом і наказали Іванові перебрати, поки вони повернуться.
Почекав Іван день-другий, висипав мак з піском у кошик, взяв дві підстилки й пішов за густі ліси, на зелені луки. Свиснув-гукнув голосно — прибігають добрі коні.
— Чого ти, хазяїне, нас кликав?
— Та так, мовляв, і так, — каже Іван, — знову оголосила царевна, щоб усі з’їжджалися до столиці. Чи не можна б і мені поїхати на те диво подивитися?
Сивий кінь відповідає:
— Гаразд. Але тепер ти поїдеш на гнідому. Ну, зробив Іван усе, що треба, сів молодець-молодцем на гнідого коня й полетів до столиці. Усі їхали туди місяць, два, а він за якусь годину домчався. І встиг вчасно. Гнідий кінь як скочив, тільки на пів-ліктя до царевни не допригнув.
Опанувало царевну цікавість: хто ж це такий сміливий царевич, що й вдруге ледь не допригнув до неї? Отже, через деякий час вона оголошує втретє, а сама вилізла на п’ятий ярус. І тепер з’їхалися туди знову всі царі й царевичі, королі та королевичі, всі пани й дворяни. Поїхали й розумні брати, давши Іванові роботу: чотири мірки маку з піском перебрати.
Вилежався Іван на печі, взяв мак з піском і пішов до своїх коней.
— А чи не можна б мені ще разок поїхати до столиці? — каже він коням.
— Можна-то можна, — відповідає сивий кінь. — Але тепер ти поїдеш на мені самому. Якщо я не допригну до царевни, то більше й говорити про це не будемо.
Зробив Іван усе, що треба, сів на коня, свиснув і полетів до столиці. І години не минуло, а він уже там опинився.
— Ну, тримайся! — гукнув сивий кінь.
Заржав сивий кінь на всю столицю, зірвався вгору й доскочив аж до самої царевни. А царевна — стук-стук! — і поставила Іванові дві свої печатки: одну на лобі, іншу — на потилиці. Опустився кінь на землю й помчав геть. Усі кричать: «Ловіть, ловіть!» А ловити-то й нікого; тільки був, а вже й слід простыл...
Примчався Іван назад, попросив коня, щоб мак перебрав, і пустив його на зелені луки, на шовкові трави-мурави. А сам насунув шапку на самі вуха, щоб печаток не було видно, та й пішов додому. По дорозі знову набрав кошик грибів.
Приїхали брати, стали дружинам про диво розповідати.
— Що там було, що там творилося! Усі скакали, але й до другого ярусу не доскакали, а один царевич — такий гарний, увесь у золоті, як скочив, так аж до самої царевни доскочив, а вона йому печатки свої на лоб і на потилицю поставила.
Іван слухає це на печі та сміється:
— Та чи не я ж це був?
— Мовчи, дурню! — зашикали на нього брати. — Не з твоїм розумом і спритністю зробити таке! Перебрав хоч мак?
— Перебрав, — відповідає Іван, — ну вас із вашим маком! Одна морока з ним, і годі. Подивилися брати, дивуються:
— Мабуть, довелося тобі попрацювати! — кажуть.
А тим часом царевна оголосила, щоб з’явився до неї наречений. Спочатку покликала до себе всіх царевичів та королевичів. Подивилася — нема нареченого! Тоді покликала вона панів і купців. Те саме — нема! Настала черга й іншим — мужикам і батракам. Усіх наказала зібрати.
— Ну, — каже Іван, — раніше я просив, щоб ви мене взяли, а тепер піду й без вас!
Взяв він свою дудку, торбу за плечі закинув і пішов за густі ліси, у чисте поле. Гукнув-свиснув там голосно — прибігають до нього всі три коні.
— Коні мої дорогі, — каже Іван, — наказала царевна з’явитися до неї всім мужикам і батракам. А чи не можна б і мені до неї поїхати?
Сівий кінь відповідає:
— Тепер ти знову поїдеш на наймолодшому з нас. І їдь таким, як ти є... А буланому коневі дає наказ:
— Відвези його, брате, до лазні, що стоїть біля царського палацу, і залиш його там. А ти,— каже Івану,— залізь у лазню на полі́ць і грай на дудці. Тебе знайдуть, коли треба буде.
Миттю домчав його кінь буланий до столиці. Увійшов Іван у лазню, виліз на полі́ць і грає собі на дудці.
А тим часом царівна зі служницею всіх мужиків та батраків оглянула — немає жениха! Раптом чує: у лазні хтось грає, та так гарно, що слухати любо.
Пішли туди, відчинили, бачать — лежить на полиці хлопець, обдертий, увесь у лахмітті, шапка на лоб насунута... І на дудці грає, та так, що ноги самі в танець ідуть. Підійшла до нього царівна, зняла подерту шапку — а на лобі її печатка!
Подивилася на потилицю — і там її печатка!
— Ну,— каже вона Івану,— так це ти мій жених! Ходімо до батька.
Взяла вона його за руку і веде, а Іван упирається:
— Куди я піду? Щоб там надо мною посміялися?
Царівна привела його ледве-неледве до хоромів. А батько, як побачив, почав її докоряти:
— І кого ж ти собі в чоловіки вибрала?! Донька каже:
— Та на ньому ж мої печатки, значить, він мій суджений. Така моя доля. Нічого не вдієш...
Хоч не хоч — довелося весілля справляти. І став Іван царським зятем.
А було в того царя ще два зяті, що були одружені на старших доньках. Ну, ті, звісно, з князів та королів були. Ось зібрав одного разу царь своїх багатих зятьів і каже:
— Я вже старий, і смерть моя не за горами. Кому ж із вас царство передати?
— Мені! — каже один зять.
— Ні, мені! — каже другий. І так посварилися вони, що ледь не до бійки дійшло. Царь і каже:
— Ось що, зяті мої любі: є в деякому царстві, в деякій державі свинка — золота щетинка, рилом оре, ногами боронить, а за нею пиріжки ростуть, та такі, що й самому цареві їсти впору. Хто з вас добуде ту свинку і приведе до мого палацу, тому все царство відпишу!
Тут зяті не довго думаючи взяли по полку солдатів і рушили з музикою шукати свинку — золоту щетинку.
Каже молодша царська донька своєму чоловікові Івану:
— Твої свояки он куди поїхали — шукати свинку-золоту щетинку, а ти що собі думаєш? Їм батько все царство відпише, а ми як житимемо?
— Нікуди я не піду! — відповідає Іван.— Вигадали якусь свинку! Де її знайдеш?
Заплакала дружина, а Іван взяв свою дудку і загра́в.
Минуло так з місяць чи більше, Іван і каже дружині:
— Сходи-но ти до батька, випроси в нього якусь завалящу конячку: поїду й я свинку шукати.
— Дурень ти,— каже дружина,— свояки вже, мабуть, її знайшли і додому ведуть, а ти тільки зараз надумав їхати!
— Ну й нехай! Сходь до батька. А якщо не дасть, то я й пішки піду. Пішла дружина до батька.
— Тату,— каже,— просить мій Іван хоч якусь завалящу конячку — задумав і він за свинкою їхати.
Царь посміявся, а конячку дав. Зібрався Іван, сів на клячу задом наперед і підганяє.
— Дивіться,— дивуються царські слуги,— дурень-то наш по-дурськи їде!
Виїхав він за місто і кинув свою клячу вовкам на поживу.
А сам як крикне, як свисне — прибігають до нього всі три коні: сивий, гнідий, буланий.
— Що скажеш нам, хазяїне?
— Ох, коні мої добрі! — каже Іван.— Є в деякому царстві, в деякій державі свинка — золота щетинка, рилом оре, ногами боронить, а за нею пиріжки ростуть, та такі, що й самому цареві їсти впору! Чи зможемо ми її дістати?
— Зможемо! — відповідає сивий кінь.— Ти поїдеш за свинкою на наймолодшому з нас. Але треба вам захопити з собою шовковий шнурок та шкіряний батіг.
— А де мені їх взяти? — питає Іван.
— Почекай трохи.
Піднявся сивий кінь і полетів на зелені луки. Через хвилину прилетів із шкіряним батогом і шовковим шнурком.
— Ось тобі все, що треба. Тільки дивись — бий свинку цим батогом міцніше, поки вона не здасться, а ти, буланий, топчи її копитами.
Уліз Іван буланому коневі в праве вухо, а в ліве виліз і став добрим молодцем, сів — тільки його й бачили.
Довго чи коротко вони летіли, прилетіли в те царство, де жила свинка — золота щетинка. Дивиться Іван, а та й справді рилом оре, ногами боронить... Підкрався він до свинки і давай її батогом хльостати. Кінь копитами б’є, а він батогом лупить. Свинка терпіла-терпіла, та й сили не стало.
— Ох, заморський царевичу Іване Івановичу, за що ти мене вбиваєш?
— Здавайся,— кричить Іван,— бо не випущу тебе живою!
І бив її доти, поки свинка не здалася. Накинув тоді Іван їй на шию шовковий шнурок, сів на буланого коня і поїхав, а свинка ззаду біжить.
Їде він так, їде, глядь — йдуть назустріч два полки солдатів, музика грає. “Ну,— думає Іван,— це, мабуть, мої свояки ще за свинкою їдуть”. Уліз він буланому коневі в ліве вухо, а в праве виліз і став таким, як раніше. Коня відпустив, а свинку прив’язав шнурком до дуба. Ну, свинка та й давай своєю роботою займатися: рилом оре, ногами боронить...
Розклав Іван у дубняку багаття, гріється і на дудці грає.
Під’їжджають свояки ближче, дивляться — із дубняку виється димок.
Кажуть вони своїм слугам:
— Ідіть подивіться, хто це там димить. Слуги пішли, про все довідалися. Припалили від вогню і назад повернулися.
— Ну, що там? — питають свояки.
— Та це наш дурник димить там. Він уже й свинку веде.
— Не може цього бути! — дивуються свояки. — Ми самі підемо подивимось. А якщо що, то випросимо в нього свинку, а то й відберемо.
Приходять вони в дубняк, бачать — і справді: сидить Іван біля вогнища, на дудці грає, а свинка біля дуба своєю роботою займається.
— Здоров, свояк!
— Здорові були!
— Так це ти раніше нас свинку добув?
— Я одну тільки добув, — відповідає Іван, — а там їх ціле стадо: вистачить і вам.
— Що ти везеш, свояк! Така тільки одна і є на світі. Віддай нам цю свинку.
А Іван на своєму:
— Моя свинка, — каже, — я сам і відведу її тестеві.
А свояки як причепилися до нього — ніяк не відв’яжуться. «Ми тобі, — кажуть, — дамо і те, і це...» Набридло Івану їх слухати.
— Та ну вас, — каже, — якщо відріжете по пальцю-мізинцю з правої ноги, то забирайте її собі.
Подумали свояки і погодилися; що ж, мізинець коштує півцарства! Відрізали вони пальці, забрали свинку — золоту щетинку — і весело повели її до столиці.
А Іван сховав пальці у свою торбу, погрівся ще трохи біля вогнища, потім кликнув буланого коня, сів на нього і помчав.
Свояки їхали, мабуть, з місяць, а Іван за день управився.
Під’їхав він до міста, пустив буланого на зелені поля, а сам пішов до дружини.
Побачила його дружина ні з чим, зітхнула:
— Куди ж ти подів батькову конячку?
— Та знаєш, — каже Іван, — кобилка трапилася кепська, стомилася в дорозі... Ну, я й кинув її, а сам пішки вернувся.
Дружина в плач:
— Ой, лишенько мені з тобою — випросила я в батька конячку, а ти загубив її та й свинки не привів...
Ось через деякий час вернулися і свояки зі свинкою. Прив’язали її на дворі біля царських хором. І почала свинка чудеса витворяти: рилом оре, ногами боронить, а за нею готові пироги ростуть...
Скільки ж тут радості було і своякам, і цареві! Скликав царь гостей — панів і князів — на диво подивитися. Адже жоден із царів ще не мав такої свинки!
Роз’їхалися гости, а свояки пішли просити тестя, щоб царство їм відписав.
Царь подумав і каже:
— Ні, за одну тільки свинку я царство не відпишу. Є в одному царстві, в іншій державі диво-кобилиця — з ніздрів полум’я пішає, з вух дим валить. Пасеться вона на зелених луках, на шовкових муравах. І стережуть її дванадцять коней із золотими гривами. Якщо ви ту кобилицю разом із кіньми спіймаєте та до мене приведете, то відпишу вам царство тоді.
Просчиталися свояки — нічого не вдієш: треба їхати шукати кобилицю.
Набрали вони війська ще більше й поїхали.
Знову чіпляється дружина до Івана:
— Ось свояки твої за кобилицею поїхали, а ти вдома сидиш! Батько їм усе царство відпише, а ми як житимемо?
— Е-е, — каже Іван, — і куди мені їхати? Що в мене, своє військо чи що? Якось проживемо і без царства!
Минув деякий час, знову просить Іван дружину:
— Сходи-но ти до батька: а чи не дасть він мені ще одну конячку? Поїду і я за свояками.
— І що ти, дурнику, везеш? Свояки-то, мабуть, уже назад повертаються з кобилицею, а ти ще тільки збираєшся.
— А якщо повертаються, то й я з ними вернуся. Невелика біда!
— Мені соромно перед батьком, — каже дружина. — Знову даремно конячку загубиш. Що я тоді йому скажу?
— Загублю, так загублю. Твій батько від того не збідніє.
Пішла вона до батька і випросила в нього ще конячку. Сів Іван на клячу, від’їхав трохи від міста і кинув її вовкам на поживу. А сам крикнув-свиснув, і стали перед ним його добрі коні. Розповів Іван кіньям про дивовижну кобилицю.
— Так це ж наша мати! — каже сивий кінь. — Але тепер там не дванадцять вартових біля неї, а дев’ять, адже ми тобі служимо. Важке завдання ти нам поставив, хазяїне. Але спробуємо тобі допомогти. Іди до свого тестя та випроси в нього дідівський безмен.
Повернувся Іван до хором, випросив у царя дідівський безмен на дванадцять пудів. Взяв його в руки і розмахує ним, як тростинкою. Дивується царь:
— Дурнику, а сильний! Оце так!
Прийшов Іван до своїх коней.
— Тепер, — каже сивий кінь, — я сам поїду з тобою. А ти дивись, як сядеш на кобилицю, то бий її безменом між вух, і бий доти, поки вона не зупиниться. А я тим часом буду біля неї літати і просити: «Матінко, краще здавайся, бо мій хазяїн дуже злий: заб’є тебе безменом...»
Ну, так усе й сталося, як сказав сивий кінь.
Спіймав Іван момент, сів на кобилицю, і та понесла його аж під самі небеса... Носила, носила — не падає Іван: сидить на спині, ніби вріс, та дванадцятипудовим безменом б’є її між вух.
Заморялася кобилиця і каже:
— Тридцять три роки живу я на світі, а ще ніхто на мені не їздив! Хто ти такий?
— Це, матінко, наш хазяїн, — каже за Івана сивий кінь. — Здавайся, бо він дуже сердитий: заб’є тебе.
— Ну що ж, — зітхнула кобилиця, — ходила я на волі, а тепер доведеться ходити підневільною. Постривай, Іване Івановичу, перестань мене бити.
— Ось так би давно і сказала, а то в мене рука вже заболіла тебе дубасити, — каже Іван.
Їде Іван на кобилиці назад у своє царство, а за нею дев’ять коней та десятий сивий кінь Івана.
Їде він, бачить — назустріч військо йде, музика грає. «Це, мабуть, мої свояки», — думає Іван.
Відпустив він свого сивого коня на зелені луки, розвів вогнище, гріється собі і на дудці грає.
Помітили свояки димок. Посилають слуг дізнатися, хто там димить. Пішли слуги, все розгляділи, припалили від вогнища і назад повернулися.
— Ну, хто там? — питають сваки.
— Та це наш дурень веде кобилицю, а біля неї дев'ять коней із золотими гривами.
— Як дев'ять? А тесть казав дванадцять!
— Ні, лише дев'ять.
— Тоді ми самі підемо подивимось. Приходять:
— Здорово, свак!
— Здравствуйте!
— Що, кобилицю везеш?
— Ага, там їх багато пасеться. Я взяв собі лише одну та дев'ять коней у додаток.
Сваки переглянулися, похитали головами:
— Буде тобі, свачок, над нами сміятися! Адже це кобилиця, про яку батько казав.
— Та ні, це не та, — не погоджується Іван. — Ваша вам залишилася. Я чужих не беру.
— Хоч би й так, — кажуть сваки, — та ти нам цю поступи. Ми тобі що хочеш дамо.
І почали вони просити. Що робити? Погодився Іван і каже:
— Гаразд, беріть, та тільки відріжте мені за неї у себе по пальцю-мізинцю з правої руки.
Шкода було свакам пальців, але Іван твердо стоїть на своєму. Порадилися між собою сваки.
— Що ж, — кажуть, — лікарі у нас свої, ліки свої — ураз усе загоїться: відріжемо по пальцю.
Повернувся Іван додому, як і вперше, ні з чим.
— Скажи хоть, куди ти батькову конячку подів? — питає дружина.
— Як куди? Здохла! Що ж ти думаєш: сам їхав та ще якийсь безмен вів...
Через деякий час приводять сваки ту кобилицю. Такі раді, що й не розповісти: зрозуміло, царство тепер їм дістанеться!
Ось тут уже цареві доводиться папір писати — царство зятям передавати.
— Ні, — каже цар, — я передумав. Ви ще не все зробили. Є в деякому царстві, в іншій державі, за синіми морями, за високими горами лев. Сидить він біля криниці, дванадцятьма ланцюгами прикований. І носять йому день і ніч дванадцять чоловік воду з криниці: лев всю її випиває і всі хвороби у людей та худоби в себе забирає. Якщо ви цього лева мені добудете і приведете в наше царство — тоді все ваше буде!
Подумали сваки: "Може, дурень і лева добуде, а ми вже якось у нього виманимо".
— Гаразд, — кажуть, — приведемо лева! Зібралися і поїхали.
А дружина накинулася на Івана:
— І що ти, дурню, собі думаєш? Тільки лежиш та на дудці граєш. Бачиш, сваки вже за левом поїхали. Батько їм усе царство відпише, а ми з тобою милостиню просити підемо.
— Ах, мила дружино, — каже Іван, — а хіба люди не живуть подаянням? І ми якось проживемо.
Дружина на тому й заспокоїлася.
Ось прожили вони місяць чи два, і просить Іван дружину знову піти до батька за конячкою.
— Ні, — каже дружина, — тепер уже не піду. Якщо хочеш — іди пішки: все одно з тебе ніякого толку!
Іван сперечатися не став, попрощався з дружиною і вирушив у дорогу. Вийшов у чисте поле, покликав своїх коней. Сивий кінь і каже йому:
— Тепер ти поїдеш на гнідому. Як доскачеш до того царства, під'їдеш до столиці, то коня відпусти, а сам іди до криниці і скажи, що ти сам, мовляв, берешся поїти лева. А якщо цар найме тебе, не зівай. Ось тобі молоток — він будь-який ланцюг розіб'є...
Довго чи коротко — за три години опинився Іван біля криниці.
— Добрий день, молодці! — привітався Іван із робітниками, що воду черпали.
— Добрий день!
— Важко вам тут працювати?
— Ой, важко!
— То давайте я буду за вас поїти лева.
— Що ти! — кажуть робітники. — Нас дванадцять, та й то не справляємось.
— Нічого, я справлюся. Доповістьте вашому цареві.
Пішов старший робітник, доповів цареві. Цар зрадів: одному-то менше платити треба.
— Найміть його на три дні, — каже цар. — Якщо справиться, тоді й домовлятися будемо.
Робітники відійшли від криниці, а Іван взявся швидше за роботу. І так у нього гладко пішло, що краще й не треба.
Старший робітник побіг до царя.
— Диво! — каже. — Лев не встигає всієї води випити, що він один подає.
— Ну що ж, — каже цар, — подивимось, що завтра буде.
Вночі Іван каже леву:
— Знаєш що: давай втечемо звідси. У моєму царстві тобі вільніше буде.
І так це розхвалив своє царство, що лев незабаром погодився втекти з ним.
— Тільки не розірвати тобі ланцюгів, якими я до криниці прикований.
— Нічого, розірву.
Узяв Іван молоток і як ударив, так один ланцюг і розлетівся. Дванадцять разів ударив — дванадцять ланцюгів розлетілися.
Сів тоді Іван на лева і помчав у своє царство. Зустрічає по дорозі свояків. Побачили ті, що Іван їде на леві, і стали його просити-благати:
— Віддай нам цього лева.
— Ого, — не погоджується Іван, — усе вам та вам! Дайте і мені привести хоч когось тестеві. А то ось дружина все лає мене: ви, каже, будете царством володіти, а нам жебракувати доведеться.
— Ми тобі, Іване, що хочеш дамо, тільки віддай нам лева.
І так стали його умовляти, що Іван погодився.
— Гаразд, — каже, — але тепер я візьму з вас подорожче: виріжте у себе зі спини по шматку шкіри...
Свояки не стали перечити.
«Лікарі свої, ліки свої — загоїмо, — думають. — Зате тепер уже точно царством будемо володіти. А тоді старого царя й цього дурня виженемо геть!»
Узяв Іван два шматка шкіри, скрутив їх у трубочки і сховав у свою торбу. Потім, коли свояки від'їхали з левом версти дві, кликнув він гнідого коня, сів і — айда додому!
Повернувся Іван до дружини. Слуги царські над ним сміються:
— Дивіться, — кажуть, — за три дні за левом пішки сходив. І куди вже там дурню з розумними змагатися!
А дружина плаче:
— Що ти собі думаєш? Над тобою люди сміються.
— І нехай сміються: не всім же плакати!
— Мабуть, поплачеш, якщо батько своякам царство відпише, а нам нічого не буде.
— Е, та нащо нам це царство! Дасть шматок землі, і вистачить з нас.
Дружина й заспокоїлася: не будеш же весь час плакати! І сліз адже не вистачить.
Приводять свояки того заморського лева, з музикою, з піснями. Зібралися з усього царства князі та пани на диво подивитися. А царь на радощах заклав такий бенкет, що ніхто такого й не бачив.
Три дні й три ночі бенкетували. А коли закінчився бенкет, скликав царь зятьів. Прийшли до нього зятья з дружинами і молодша царська дочка. Тільки Іван не прийшов.
— А де ж твій дурень? — питає царь молодшу доньку. — Чому він не йде? Хоч би послухав, як я царство ділитиму.
Пішла вона до чоловіка:
— Іди до батька, послухай, як там і що.
— А нащо мені ходити?
— Піди, попроси у нього хоч шматок землі. Пішов Іван у царські покої і став біля порога. Царь каже старшим зятьям:
— Ось, зятья мої милі, віддаю я вам усе своє царство, а сам залишаюся на вашому хлібі та милості.
— Дякуємо, батьку, — вклонилися зятья.
— А мені, батьку, що даєш? — питає Іван з порога.
— Нічого тобі не даю! На печі царство не заробиш.
Подивився Іван на свояків і каже:
— А вони що зробили, що ти віддаєш їм царство?
— Як що? — здивувався царь. — Вони мені здобули дива заморські.
— Де здобули? У мене випросили! Подивись-но, батьку, чи є у них на правих ногах пальці-мізинці.
— А ну, знімайте чоботи! — велить царь зятьям.
Зятья зняли — і справді: немає у них на правих ногах пальців-мізинців!
Відкрив Іван свою торбу і дістав звідти пальці.
— Ось вони! — каже. — Це за свинку я у них узяв. А тепер подивись, батьку, чи є у них на правих руках пальці-мізинці.
Подивився царь — немає! А Іван дістає їх із тієї ж торби.
— Це я за кобилицю у них узяв. Адже вони тебе обдурили: привели лише дев'ять коней. А де ж ще три?
— Так, — почухав царь потилицю, — обдурили: трьох коней не вистачає...
Тут вийшов Іван із палацу, гукнув голосно, свиснув молодецьким посвистом — і з'явилися перед ним три золотогривих коні.
Царь очі витріщив, а зятья як полотно поблідли.
— Тепер, — каже Іван, — подивись, батьку, на спини своїх зятьів: чи цілі вони?
Подивився царь — не вистачає по шматку шкіри...
Вийняв Іван із торби два шматки, приклав до спин — їхня шкіра!
— Це, батьку, я їм за лева пам'ятку зробив.
Бачить царь — усе правда! Прогнав він тоді своїх зятьів-обманщиків, а Іванові все царство віддав.
Інші казки
