Чарівна дудка
Давно це було чи недавно, так було чи ні – тепер ніхто вже про те не знає.Ну, то розповімо вам те, що діди своїм онукам розповідали, а онуки – своїм онукам.
Колись жили люди в одній країні в мирі та злагоді. Землі багато, всюди простірно – один одному не заважали, а якщо з ким лихо траплялося – один одному допомагали, біду подолали.
Та ось почав літати звідкись у ті краї страшний-престрашний змій. Почав він літати, людське добро забирати, до себе в зміїне лігво тягти.
Натягав добра – і подіти нікуди! Задумав він тоді хороми собі будувати. А сам працювати не вміє та лінується. Не звик змій працювати. Почав людей він ловити, до свого, зміїного, лігва носити.
Наловить людей і змушує їх будувати хороми, глибокими ровами їх обкопувати, високими насипами обсипати, густою огорожею обносити. А своїм слугам – тіунам і гайдукам – наказує людей не жаліти, бити й карати їх.
Працюють люди на змія, день і ніч трудяться, горюють, свою гірку долю проклинають, передчасно вмирають.
А змій хапає все нових людей. Побудував собі людською працею стільки хором, що не злічити, проклав між ними дороги, нагородив огорож та частоколів.
Пухнуть люди з голоду, мруть як мухи. І чим далі, тим гірше: немає від змія порятунку.
Та ось постарівся змій, ослаб і лежить, ледь дихає, не може вже хапати людей і тягти їхнє добро.
Тим часом змієві слуги – тіуни та гайдуки – самі панами зробилися і почали з змієвих хором розповзатися, за людьми ганятися. І стало людям ще гірше від панів, ніж від того змія. Ніде від них не сховаєшся: все царство заповонили.
А щоб не бути схожими на людей, видумали собі пани різні нові імена та прізвиська. Хто Вовком назвався, хто Ведмедем чи іншою звірюкою, хто Шулікою, Вороном, а хто якимось деревом. Простих же людей вони тепер інакше як «бидлом» не називали.
Служать люди змію, служать панам, останнє віддають, а самі в голоді та холоді за роботою світла не бачать.
Ось так і живуть. Одні вмирають, інші народжуються, а полегшення немає ніякого. І ніхто не знає, що робити, щоб життя змінити.
І ось народився в тому краю хлопчик. Був він такий слабенький – як змалку захворів, так і видужати ніяк не може. Такий вийшв хирлявий, що навіть пани його не чіпають, на панщину не женуть: нікому він непотрібний.
Підріс він, увійшов у літа, а все з дітьми грає, як маленький. І прозвали його люди Іванкою-Простачком.
Сидить Іванка-Простачок зимою на печі, іграшки з лучинок складає, а літом пісок на завалинці пересипає.
Завітали одного разу в ту село, де жив Іванка-Простачок, троє старців, калік перехожих. Куди вони не зайдуть – скрізь пусто, ні живої душі: всіх пани на роботу погнали.
Побачили старці на завалинці Іванку й зайшли до нього в двір відпочити.
Сіли вони, перепочили, люльки тютюном набили. Пошукали в кишенях – немає в жодного кресала, щоб вогонь викресати. Просять старці в Іванки вогню. Пішов Іванка в хату, набрав із загнетки вуглинок і виніс старцям.
Закурили старці люльки, подякували Іванці й питають, що він вдома робить.
– Пісок на завалинці пересипаю, – відповідає Іванка. – А що не роби – все на панів йде.
Послухали каліки перехожі Іванку, головами похитали, потім взяли ліри й голосно заграли.
Уперше заграли – великий розум Іванці дали.
Удруге заграли – дар до слова й музики дали.
Втретє заграли – на панів гнів у серці нагнали.
Пішли старці, і чує Іванка, як стало ясно у нього в голові, як гнів на панів закипів у серці... Став він за діло братися, в дорогу збиратися.
Зробив собі дудочку-веселушку та так заграв, що не тільки люди, а й звірі та птахи заслухалися.
Почав Іванка по людях ходити, на чарівній дудочці грати, правду про змія і слуг його розповідати.
Стали у людей очі відкриватися. Побачили вони, що велика неправда на світі живе: одні панують, інші горюють, одні багатству ліку не знають, а інші з голоду вмирають.
І куди не прийде Іванка – люди там розуму від нього набираються, за коси та сокири хапаються.
Думають пани, гадають, як би Іванку зі світу зігнати. Почали вони військо збирати, Іванку шукати. Чують голос на сході – шасть туди. Шаблі дзвенять, списа, як ліс, стирчать, гармати, як грім, гримлять, а Іванки ніде не видно...
Зупиняться пани з військом, стоять, слухають. Раптом чують голос на заході – Іванчина дудочка грає, людей навчає, на великий бій підіймає. Тільки тріскот іде-гуляє від села до села, від краю до краю.
Кинуться пани на захід. Коні вихром летять, шаблі дзвенять, гармати стріляють, а де Іванка – не знають.
І з того часу немає ні вдень, ні вночі змієвим слугам спокою. Тільки дудочку зачують, аж мороз по шкірі пробігає: чекають лиха, як віл долбні.
А дудочка посвистує, дудочка грає, тріскот далеко по світу гуляє, людей збирає. Його ні схопити, ні гарматами розстріляти. Скрізь дорогу він пробиває, ніяких перешкод не знає.
Грає дудочка, грає, панів турбує, а прийде пора – їх усіх знищить.
Інші казки
