Чому борсук і лисиця в норах живуть
Колись, розповідають, у звірів і худоби не було хвостів. Лише один цар звіриний — лев — мав хвіст.Погано жилося звірам без хвостів. Зимою ще якось, а як прийде літо — немає порятунку від мух та мошок. Чим їх відігнати? Бувало, не одного за літо до смерті заїдали оводи та гедзі. Хоч караул кричи, як нападуть.
Дізнався про таку біду звіриний цар і видав указ, щоб усі звірі йшли до нього хвости отримувати.
Кинулися царські гінці в усі кінці звірів скликати. Летять, у сурми трублять, у барабани б’ють, нікому спати не дають. Побачили вовка — передали йому царський указ. Побачили бика, борсука — теж покликали. Лисиці, куниці, зайцю, лосю, дикому кабану — усім сказали, що треба.
Залишився лише один ведмідь. Довго шукали його гінці, нарешті знайшли сонного в берлозі. Розбудили, розтолкали і наказали, щоб поспішав за хвостом.
Та коли ж це було, щоб ведмідь поспішав. Йде собі повільно, помаленьку — топ, топ, навкруги розглядає, нюхом мед вишукує. Бачить — бджолине дупло на липі. «Дорога-то до царя довга, — думає, — треба підкріпитися».
Виліз ведмідь на дерево, а там, у дуплі, меду повно-повнісінько. Забурчав він від радості та й почав дупло виривати, мед загортати, за обидві щоки уплітати. Наївся, глянув на себе, а шуба вся в меду та в трухлі!.. «Як же, — думає, — у такому вигляді перед царські очі з’являтися?»
Пішов ведмідь до річки, вимив шубу та й ліг на пригорку сушитися. А сонечко так припекло, що не встиг Мішка й озирнутися, як уже солодко захрапів.
Тим часом стали звірі до царя збиратися. Першою прибігла лисиця. Оглянулася навкруги, а перед царським палацом ціла купа хвостів: і довгі, і короткі, і голі, і пухнасті...
Вклонилася лисиця цареві й каже:
— Ясновельможний пане царю! Я перша відгукнулася на твій царський указ. Дозволь же мені за це вибрати собі хвіст, який забажаю...
Ну, цареві все одно, який хвіст дати лисиці.
— Гаразд, — каже, — вибирай собі хвіст на смак.
Перегорнула хитра лисиця всю купу хвостів, вибрала найкращий — довгий, пухнастий — і помчала назад, поки цар не передумав.
За лисицею пристрибнула білка, вибрала собі хвіст теж гарний, та тільки менший, ніж у лисиці. За нею — куниця. І вона з добрим хвостом назад побігла.
Лось вибрав собі хвіст найдовший, з густою мітелкою на кінці, щоб було чим від оводів та гедзей відмахуватися. А борсук схопив хвіст широкий та товстий.
Кінь взяла собі хвіст із суцільного волосу. Причепила, махнула по правому боці, по лівому — добре б’є. «Тепер мухам смерть!» — заіржала вона від радості і поскакала на свій луг.
Останнім прибіг зайчик.
— Де ж ти був? — каже цар. — Бачиш, у мене лишився лише один маленький хвостик.
— А мені й цього вистачить! — зрадів зайчик. — Воно й краще, щоб налегці від вовка та собаки втекти.
Причепив собі зайченя коротенький хвостик куди належить, стрибнув раз, другий і побіг веселий додому. А звіриний цар, роздавши всі хвости, пішов спати.
Лише під вечір прокинувся ведмідь. Згадав, що треба ж до царя за хвостом поспішати. Глянув, а сонце вже за ліс котиться. Кинувся він з усіх ніг галопом. Біг, біг, аж спітнів бідолаха. Прибігає до царського палацу, а там — ні хвостів, ні звірів... «Що ж тепер робити? — думає ведмідь. — Усі будуть з хвостами, лиш я без хвоста...»
Повернув Мішка назад і злий-презлий поплентався до свого лісу. Іде він, раптом бачить — на пні борсук вертиться, гарним своїм хвостом милується.
— Послухай, борсуче, — каже ведмідь, — навіщо тобі хвіст? Віддай його мені!
— Що ти, дядьку ведмедю, видумав! — дивується борсук. — Хіба можна такого гарного хвоста позбутися?
— А не даси по добрій волі, силою заберу, — буркнув ведмідь і поклав свою важку лапу на борсука.
— Не дам!.. — закричав борсук і рвонувся з усіх сил бігти.
Дивиться ведмідь, а у нього в пазурах шматок борсукової шкіри лишився та кінчик хвоста. Вкинув він шкіру геть, а кінчик хвоста собі причепив і рушив до дупла мед доїдати.
А борсук від страху місця собі не знаходить. Куди не сховається, все йому здається, що ось-ось прийде ведмідь, решту хвоста забере. Вирив він тоді в землі велику нору, там і оселився. Рана на спині загоїлася, а залишилася зате темна смужка. Так і досі вона не посвітлішала.
Біжить раз лисиця, глядь — нора, а в ній хтось храпить, ніби п’яний. Забралася вона в нору, бачить, там борсук спить.
— Що це тобі, сусідоньку, нагорі тісно, що ти під землю забрався? — дивується лисиця.
— Та-а, лисичко, — зітхнув борсук, — правда твоя — тісно. Якби не їжу шукати, то й вночі б не виходив звідси.
І розповів борсук лисиці, чому йому на землі тісно. «Е-е, — подумала лисиця, — коли ведмідь на борсучий хвіст позаздрив, то мій же в сто разів кращий...»
І побігла вона шукати від ведмедя схованки. Пробігла цілу ніч, ніде сховатися не може. Нарешті під ранок вирила собі нору, таку саму, як у борсука, залізла в неї, прикрилася своїм пухнастим хвостом і спокійно заснула.
З того часу борсук і лисиця живуть у норах, а ведмідь так і залишився без доброго хвоста.
Інші казки
