Солдат Іванка

Прослужив солдат Іванка двадцять п'ять років, вислужив синій білет і пішов додому. Грошей у нього було всього три копійки. А був солдат цей чоловік добрий, останнім поділиться.

Іде він, іде, летить назустріч жучок:
— Здоров, солдате!
— Здоров, жучку!
— Відслужив ти, солдате, двадцять п'ять років?
— Відслужив.
— Вислужив синій білет та три копійки грошима?
— Вислужив.
— Дай мені копійку! Я тобі в біді допоможу.

Добрий солдат узяв та й віддав йому копійку. Підхопив жучок копійку і полетів своєю дорогою.

Іде солдат, а сам думає: "Нічого, у мене ще дві копійки лишилося: на одну чарку горілки вип'ю, на другу махорки куплю".

Тільки він так подумав, глядь — мишка біжить:
— Здоров, солдате!
— Здоров, мишко!
— Відслужив ти, солдате, двадцять п'ять років?
— Відслужив.
— Вислужив синій білет та три копійки грошима?
— Вислужив.
— Додав копійку жучкові?
— Додав.
— Дай і мені копійку! Я тобі в біді стану в пригоді.

Добрий солдат дав і мишці копійку. Схопила мишка копійку і в норку потягла. "Ну що ж, — думає солдат, ідучи далі, — пити не буду, куплю за останню копійку махорки і так дійду".

Тільки він це подумав, глядь — з-під місточка рак повзе.
— Здоров, солдате!
— Здоров, раку!
— Відслужив ти, солдате, двадцять п'ять років?
— Відслужив.
— Вислужив синій білет та три копійки грошима?
— Вислужив.
— Дай мені одну копійку. Я тобі в біді стану в пригоді.

Віддав солдат і останню копійку, а сам пішов далі.

Приходить у столицю. Бачить — біля царського палацу народу повно. Одні на трубах та на скрипках грають, інші веселі пісні співають, треті різні фокуси показують. Особливо старається якийсь королевич з пір'ям на капелюсі, усіх розштовхує, сам наперед прагне.

— Що тут таке? — питає солдат Іванка у царського слуги.
— Та ось, — відповідає слуга, — справа яка: є в царя одна-єдина дочка, вона відродження ще не сміялася, і ніхто не може її розсмішити. А цар оголосив, що той, хто її розсмішить, стане її чоловіком.

Солдат набрався сміливості, вуса підкрутив і почав ближче до палацу пробиратися: "Може, — думає, — мені вдасться її розсмішити".

— Ти куди, брудний солдате, лізеш? — крикнув на нього королевич з пір'ям на капелюсі. — Тут і без тебе женихів вистачає!

Схопив він його за комір і відштовхнув геть. Солдат спіткнувся та й упав у брудну калюжу — тільки що перед цим великий дощ пройшов.

Піднявся солдат мокрий, забруднений, вся шинелишка в багнюці. "Ось так біда! — думає. — Як же тепер обсушитися? Ех, якби тут були жучок, мишка і рак, певно, вони в біді мені допомогли б!"

Тільки він так подумав, як умить з'явилися перед ним жучок, мишка і рак.
— Ну, що в тебе, солдате, за біда? — питають.
— Та ось, самі бачите, — відповідає солдат.
— Знімай свою шинелишку!

Солдат зняв. Жучок, мишка і рак підхопили шинель і потягли на річку.

Побачила це царська дочка з палацу — задивилася: що за комедія?

Помили солдатські помічники шинель і потягли сушити її на берег. Став рак на шийку, підняв догори клешні, а жучок із мишкою повісили на них шинель. Рак не втримався — упав у багнюку разом із шинеллю... Потягли вони знову шинель у річку мити. Вимили і знову на рачих клешнях розвісили. Мишка викручує, а жучок навколо літає та крильцями помахує, вітерець наганяє, щоб швидше сохла.

Царевна дивилася-дивилася на все це та й розсміялася. Приходить до батька і каже:
— Ніхто з князів, королів і генералів мене не розсмішив, а розсмішив ось простий солдат. За нього я й заміж піду.

Хоч цар і не радий, що буде його зятем простий солдат, але нічого не вдієш.

І став солдат чоловіком царської дочки, а жити в палаці не хоче.
— Я до палаців, — каже, — непривичний: буду жити в простій хаті. Ти мені, жінко, тільки солдатських харчів сюди посилай та махорки побільше.

Поставили йому в царському саду просту хату, ось і лишився він там жити. Живе і біди не знає.

Тим часом королевич з пір'ям на капелюсі сам став королем, але ніяк не може забути, що царська дочка вийшла не за нього, а за простого солдата. Зібрав він своє військо і пішов на царя війною.

Послала царська дочка за солдатом — пора, мовляв, на війну збиратися.
— Ні, — каже солдат дружині, — на війну я не піду, я своє відслужив — у мене синій білет.

Заплакала дружина і сама з батьком поїхала на війну. А солдат набив у люльку цілу осьмушку махорки та так закурив, що весь царський палац димом заволокло. Викурив люльку і каже сам собі:
— Ех, якби тут були жучок, мишка та рак! Вони дали б мені добру пораду, як короля подолати.

І раптом стали перед ним жучок, мишка і рак:
— Що скажеш нам, добрий солдате? Чого ти нас кликав?
— Та ось хотів би з вами порадитися, як короля подолати.
— Гаразд, — кажуть. — Ми допоможемо тобі.

Мишка і рак принесли з царських комор меч-кладенець, а жучок полетів у чисте поле і привів коня богатирського з гривою срібною.

Стукнув кінь перед солдатом копитом і каже:
— Влізай, Іванко, мені в праве вухо, а в ліве вилазь.

Вліз Іванко коневі в праве вухо, а в ліве виліз і став таким богатирем-молодцем, що ні в казці сказати, ні пером описати.
— А тепер сідай на мене, — каже кінь.

Сів Іванко на коня богатирського і рушив на війну. Приїжджає, бачить — королівське військо б'є царське військо.

Ударив Іванко коня по боках шпорами і кинувся в гущу королівського війська. Як махне мечем-кладенцем, так по праву сторону військо як полова сиплеться, а по ліву — як солома стелиться. Цілий день, з ранку раннього і до вечора, воював Іванко. Розбив ущент вороже військо, підлетів до короля, відрубав йому руки по самі плечі і поїхав до царя.

Цар, звичайно, не впізнав його.
— Скажи, добрий молодче, — питає цар, — хто ти такий, якого ти роду-звання?

Нічого солдат йому не відповів.
— Чим же тебе нагородити за твою хоробрість?
— Нічого мені не треба, — каже солдат, — дай мені тільки свій царський хусточку на пам'ять.

Дав йому цар свою хусточку.

Приїжджає Іванко в сад, вліз коневі в ліве вухо, в праве виліз і став таким, як був. Пустив коня на волю, а сам пішов у свою хату.

Повернувся цар із дочкою з війни. Скрізь у труби трублять, танцюють, співають — така в усіх радість!

Приходить царська дочка до солдата Іванки.
— Ех, — каже, — даремно ти не поїхав із нами! Хоч би подивився, що там було: скільки війська, а гармат скільки!.. Та не подолати б нам короля, якби не один відважний лицар. Як налетів він — усе королівське військо розбив ущент і самому королю руки відрубав по самі плечі. А хто він — невідомо. Ось був би мій чоловік таким! А то ось не пощастило мені, бідній. Не чоловік у мене, а ледащо!

— Ти, жінко, мене не лай, а швидше неси солдатських харчів та махорки, — каже Іванко.

Принесла дружина харчі і махорку. Їсть солдат свої харчі, курить махорку.

Вилікувався той безрукий король і знову оголосив, що йде, мовляв, війною на царя і його дочку. Та не один, а з двома іншими королями разом.

Збирається цар на війну, посилає дочку за чоловіком.
— Ах, — каже вона, — чоловіче мій любий, знову йде на наше царство військо велике, і ведуть його три королі. А батенько мій уже старий — воювати не в силі. Чи не поїдеш ли ти замість нього?
— Куди мені їхати, — каже солдат, — я вже своє відвоював.
— А якщо вони землю нашу завоюють, то що нам тоді робити?
— Не завоюють! Той хоробрий лицар допоможе вам.
— А ми ж не знаємо, хто він і де його шукати...
— Нічого, він і сам вас знайде.

Заплакала дружина і поїхала разом із старим батьком на війну. А солдат з'їв усі харчі, викурив усю махорку та й каже сам собі:
— Ось якби тут були тепер мої помічники — жучок, мишка та рак!

Тільки він це вимовив, як умить з'явилися перед ним жучок, мишка і рак.
— Що скажеш нам, добрий солдате?
— Та ось хочу з вами порадитися, як трьох королів подолати.
— Гаразд, — кажуть йому помічники. — Ми допоможемо тобі.

Притягли мишка і рак з царських комор новий, утроє більший меч-кладенець, а жук полетів у чисте поле, на зелені луки і привів звідти нового коня богатирського із золотою гривою.

Топнув кінь копитом перед солдатом і каже:
— Влізай, Іванко, мені в праве вухо, а в ліве вилазь.

Вліз Іванко коневі в праве вухо, у ліве виліз і став таким богатирем-молодцем, що ні в казці сказати, ні пером описати.
— А тепер, — каже кінь, — сідай на мене, поїдемо королівське військо розбивати.

Сів Іванко на коня богатирського і поїхав на війну.

Приїжджає, а там солдати королівські оточили царя з дочкою і кричать їм, щоб у полон здавалися.

Тут як врізався Іванко у вороже військо, як почав бити його... Направо махне, як полова військо сиплеться, махне наліво — як солома стелиться. Кого сам рубає, а кого кінь копитом топче...

Три дні і три ночі воював Іванко. Розбив у прах усе вороже військо, потім підлетів до безрукого короля, відрубав йому й голову.
— Уже тепер тобі, поганче, не ступати більше на землю нашу! — каже Іванко.

А два інші королі ледве живі втекли. Під'їхав Іванко до царського намету. Цар із радістю зустрів його.
— Хто ти такий? — питає. — Якого ти роду-звання?

Нічого не відповів Іванко.
— Чим же мені тебе нагородити, хоробрий лицарю?
— Нічого мені, — каже, — не треба, дай мені тільки на пам'ять золотий перстень твоєї дочки.

Дуже сподобався царській дочці лицар: вона й віддала йому свій золотий перстень.

Сів Іванко на коня, тільки його й бачили. Приїхав додому втомлений, не зміг навіть влізти коневі в ліве вухо, а в праве вилізти, як сніп повалився на траву і заснув богатирським сном.

Спить він добу, спить другі, а кінь пасеться в саду, адже господар не встиг його від себе відпустити.

На треті добу повернувся цар із війни.

І пішов бенкет горою по всій столиці! Музика грає, народ веселиться.

Вийшла царська дочка в сад до свого чоловіка. "Він, мабуть, там з голоду вже помер", — думає вона.

Входить у хату, дивиться — нікого нема. Вона туди-сюди, раптом бачить: у саду золотогривий кінь пасеться, а поруч із ним гарний лицар спить.

Підійшла царевна до лицаря і помітила у нього на руці свій золотий перстень, а з кишені виглядає куток батьківської хусточки...

Розбудила царевна лицаря.
— Хто ти такий, славний лицарю? — питає.
— Як хто! Чоловік твій, солдат Іванко! — відповідає лицар.

Зраділа царевна, що такий гарний став її чоловік, взяла вона його за руку, повела до батька.
— Ось, — каже, — батенько, хто нас із біди визволив, — чоловік мій, солдат Іванко!

І показала батькові свій золотий перстень і з його позначкою царську хусточку.

Ну, Іванко не став більше лізти богатирському коневі в ліве вухо, а так і лишився славним богатирем.

Кажуть, живе він і досі.

Інші казки

• Як кіт звірів налякав
• Звідки пішли пани на Поліссі
• Чому вовки дзвіночка бояться
• Лев і вовк
• Дятел, лисиця і ворона