Горобець і миша
Жили по сусідству горобець і миша: горобець під стріхою, а миша в норці в підпіллі. Жили тим, що від господарів перепадало. Влітку ще якось, можна в полі чи на городі щось перехопити. А взимку хоч плач: горобцеві господар сіло ставить, а на мишу — мишоловку.Набридло їм так жити, і задумали вони ладу копати, хліб сіяти.
Розкопали гарну ділянку.
— Ну, що посіємо? — питає горобець.
— Та те, що люди сіють, — відповідає миша. Зібрали насіння і посіяли пшеницю.
— Що буде твоє, — питає миша горобця, — корінці чи вершки?
— Сам не знаю.
— Бери корінці, — радить миша.
— Гаразд, нехай будуть корінці.
Настало літо. Дозріла пшениця. Миша зібрала колосся, а горобцеві залишила солому.
Віднесла миша колосся до своєї нори, обмолотила, змелила, напекла пирогів та й їсть собі взимку. Добре живе, потреби не знає.
А горобець спробував солому — несмачна!
Довелося йому на смітнику, голодному, зимовати.
Наступила весна. Миша вилізла з нори, побачила горобця і питає:
— Ну, як, сусідоньку, зимовалося?
— Погано, — каже горобець, — ледве вижив: несмачна наша пшениця вродилася.
— То давай цим літом будемо моркву сіяти, вона солодка. Усі зайці її люблять.
— Давай, коли не брешеш! — підскочив горобець від радості.
Розкопали вони нову ладину, посіяли моркву.
— Що ж твоє буде, — питає миша у горобця, — корінці чи вершки?
— Вершки, — каже горобець. — Боюся брати корінці: я вже раз на пшениці обпікся.
— Гаразд, бери вершки.
Виросла морква. Узяв горобець вершки, а миша — корінці. Віднесла вона свої корінці до нори та й їсть собі помаленьку.
А горобець спробував вершки, а вони-то не кращі за пшеничні корінці...
Насупився горобець, мало не плаче. Летить ворона. Побачила горобця.
— Ти чого, горобчику, насупився? — питає.
Розповів їй горобець, як вони з мишею пшеницю та моркву сіяли.
Вислухала його ворона та й розреготалася вголос:
— Дурний ти, горобчику! Миша тебе обдурила... У пшениці найсмачніше це вершки, а в моркві — корінці.
Розсердився горобець, прискочив до миші.
— Ах ти, негіднице, ах ти, ошуканко! Я з тобою битимуся.
— Ну, що ж, — каже миша, — давай битися!
Запросив горобець до себе в помічники дроздів і шпаків, а миша — щурів та кролів.
Почали вони битися. Довго билися, та ніхто нікого не подолав.
Довелося горобцеві відступити зі своїм військом до смітника.
Побачила це ворона:
— Ха-ха, горобчику, і слабких же ти помічників вибрав! Покликав би ти морського сокола, той ураз би всіх мишей, і щурів, і кролів проковтнув.
Полетів горобець на море, покликав морського сокола.
Прилетів сокол і все мишине військо проковтнув. Одна тільки миша, та, що горобця обдурила, залишилася: сховалася в нору.
Настав вечір. Полетів сокол ночувати на ржанище. Сів на камені та міцно заснув. А горобець щебетав від радості та під стріху забрався.
Тим часом хитра миша побігла в поле до пастухів, схопила головешку та підпалила ржанище, де спав сокол. Знявся вогонь, зашумів — розгорівся та обпалив соколові крила.
Прокинувся сокол, а в нього крил-то й немає... Пожалів він і рушив пішки до моря. Помітив його по дорозі мисливець, хотів застрелити, а сокол і каже йому:
— Не стріляй мене, добрий чоловіче. Візьми краще до себе: коли відростуть у мене крила, я тебе за це віддячу.
Узяв мисливець сокола. Цілий рік годував його та доглядав за ним.
Відросли у сокола крила, от і каже він мисливцеві:
— А тепер візьми мене на полювання. Я тобі зайців і птахів ловитиму.
З того часу і служить сокол помічником у мисливця.
Інші казки
