Як вовка розуму навчали
Косив чоловік сіно. Стомився і присів під кущ відпочити. Дістав кошик і вирішив перекусити. А тут вовк поблизу трапився. Відчув вовк запах їжі та вийшов із лісу. Бачить вовк — косар під кущем сидить, перекушує. Підійшов до нього, питає:— Що ти їси?
— Хліб.
— А він смачний?
— Дуже.
— Дай мені спробувати.
— Ну, будь ласка.
Відламав косар шматок хліба та дав вовкові.
Сподобався вовкові хліб. Він і каже:
— Ніколи такого смачного, ще й з кмином, хліба не їв. Усю Білорусь вздовж і впоперек пройшов, а такого не їв. Мабуть, у тебе якийсь особливий.
— Ти вгадав, — сказав косар, — цей хліб називають мінським.
— Хотів би і я мінський хліб щодня їсти, — зітхнув вовк. — Порадь, добрий чоловіче, де його дістати.
— Добре! — каже косар. — Так і бути, навчу тебе, як цей хліб діставати. І став він учити вовка:
— Перш за все, землю зори...
— Тоді й буде хліб?
— Еге ж, ти швидкий! — засміявся косар. — Почекай ще! Землю треба заборонити...
— І можна хліб їсти? — поспішав вовк, виляючи хвостом.
— Та що ти, почекай ще! Треба ще жито посіяти...
— Тоді й буде хліб? — знову перепитав вовк, облизуючись.
— Та що ти! Дочекайся, поки жито зійде, зиму перезимує, навесні зазеленіє, влітку заквітне, колос налиється — тільки тоді дозріватиме...
— Ох, — зітхнув вовк, — дуже вже довго... А тоді вже я наїмся хліба досхочу?
— Де вже там наїсися! — усміхнувся чоловік. — Ще рано! Дозріє жито. Треба його зжати, у снопи зв’язати, снопи в копиці скласти. Вітерець їх провіє, сонечком прогріє... Тоді вже й на тік везти можна...
— І можна буде їсти?
— Ох, який ти нетерплячий! Снопи треба обмолотити, зерно в мішки зсипати та на млин відвезти, потім змолоти...
— І все?
— Ні ще, не все! Борошно треба замісити, дочекатися, поки тісто підійде. Потім хліби зробити та в гарячу піч посадити.
— І буде хліб?
— Ось коли випічеться, тоді й буде хліб. Задумався вовк. Почесав лапою за шиєю та й каже:
— Ні, ця робота не для мене. Порадь краще, як легше хліб дістати.
— Ну, коли не хочеш важкого хліба їсти, їж легкий... Іди на луки. Там кінь пасеться.
Прийшов вовк на луки. Побачив коня, підняв шерсть на спині, оскалився та й каже йому:
— Коню, а коню! Я тебе з’їм!
— Що ж, — відповідає кінь, — їж. Тільки спершу з задніх ніг підкови здерни, а то зуби поламаєш...
— Твоя правда, — погодився вовк.
Нагнувся він підкови здирати, а кінь як ударить його копитом у зуби...
Перекинувся вовк і тікає... Прибіг до річки. Бачить — на березі гуси пасуться. «Чи не з’їсти мені гусей?» — подумав вовк. Підійшов до гусей та й каже:
— Гуси, а гуси, я вас з’їм!
— Ну що ж, — заґелґотали гуси, — їж! Але спершу послужи нам перед смертю одну службу.
— Яку?
— Заспівай нам, ми потанцюємо.
— Тільки й усього?! Це можна. Співати я майстер!.. Сів вовк на горбок, задрав голову та й давай вити. А тим часом гуси полетіли. Зліз вовк з горба, провів гусей поглядом і несолоно хлібавши пішов у свою берлогу. Тим часом косар закінчив косити та повертався додому. Іде та раптом чує: десь поблизу вовк плаче та собі говорить:
— Годі, спробував легкого хліба! Від нього й померти недовго...
Інші казки
