Іван Утреник
Жили собі чоловік і жінка. Довго не було в них дітей, а потім, уже на старості літ, народилися одразу три сини: один народився ввечері, другий – опівночі, а третій – рано-вранці. І назвали їх усіх Іванами: старшого – Іван Вечірник, середнього – Іван Північник, а молодшого – Іван Ранник.Росли брати, на ліс дивлячись. І виросли міцними, стрункими. Тільки різного характеру: Вечірник був заздрісний, Північник – злий, а Ранник – не злий, не заздрісний, а найсміливіший і найдобріший.
Трапилося на той час у царя в тому царстві лихо: зникли в нього три дочки. Скрізь їх шукали, а знайти ніхто не міг.
І оголосив царь усюди: хто знайде його дочок – тому віддасть півцарства і дочку, яка сподобається.
Дізналися про це брати й стали батька просити, щоб відпустив їх шукати царських дочок.
– Ідіть, – каже батько, – шукайте, якщо є охота.
Пішли брати до коваля і замовили собі по булаві: Вечірник замовив булаву на шість пудів, Північник – на дев’ять, а Ранник – на дванадцять. Сміються брати над ним:
– Нащо тобі зайву тяжкість таскати?
– Нічого, – каже молодший брат, – запас біди не чинить.
Зібралися вони та й пішли. Коли йти, то йти – зайшли в такі хащі, що й вибратися не можуть. Стали брати дорогу собі прокладувати: махне Вечірник булавою – осини валяться; махне Північник – ялини валяться, а махне Ранник – дуби з корінням вивертаються.
Проклали вони дорогу і вийшли на галявину. Бачать – стоїть на галявині великий дім, кам’яною стіною обнесений. Підійшли до стіни, а в ній залізні ворота на замку.
Постукали брати у ворота – ніхто не відчиняє.
– Треба, мабуть, їх булавою вибивати, – каже старший брат.
Розмахнувся він, грюкнув булавою – тільки булава зігнулася, а ворота ні з місця.
– Давай-но я вдарю, – каже середній брат. Стукнув він своєю булавою – ворота тільки вгнулися.
– Ну, тепер я спробую, – каже молодший брат.
Розмахнувся він та так стукнув, що ворота на дві половинки й розлетілися.
Старші брати тільки губи прикусили, а молодший сміється:
– Хіба я не казав, що запас біди не чинить!
Увійшли вони в двір – нікого не видно, а багатства кругом, як у пана: в коморах зерна повно-повнісінько, а в хлівах – корів і волів. У Вечірника очі так і загорілися.
– Якщо так, – каже він, – то ми будемо тут господарями. Нащо нам тепер ті царівни?
Зашли в дім, переночували. Вранці домовилися, що один залишиться обід варити, а двоє підуть на полювання.
Залишився першого дня старший брат. Забив він вола, розібрав м’ясо на шматки, поклав у казан і став варити. Зварив і ліг відпочивати, чекає братів своїх.
Раптом хтось у двері – тук, тук!
– Відчиняй! – кричить.
Глянув Вечірник у вікно, бачить – стоїть біля дверей сивенький дідусь: сам із нігть, борода по лікоть, очі як яблука. Залізними товкачами постукує, дротяним батогом поцвіркотить.
– Хто ти такий? – питає Вечірник.
– Господар цього дому. Якщо не відчиниш, я товкачем двері виб’ю!
Злякався Вечірник, відчинив.
– Тепер перенеси мене через поріг! – велить дідусь.
Вечірник переніс дідуся через поріг.
– Посади на лаву!
Вечірник посадив його на лаву.
– Подай сюди казан із волом!
Вечірник відмовляється.
– Не можу, – каже, – чекаю братів на обід.
Дідусь злобно зацвіркотив дротяним батогом:
– Як це так – не можу! Ви в моєму домі живете, моїм добром користуєтеся, а мене нагодувати шкодуєте!
“Ну що ж, – думає Вечірник, – нехай трохи юшки похльоще, багато йому треба”.
Поставив він перед дідусем казан, а той як накинувся на вола – все з’їв і юшку всю вихлебав. Наївся і давай Вечірника товкачами бити, дротяним батогом сікти! Побив до напівсмерті, а сам зник.
Очуняв Вечірник, ледве дотягнувся до ліжка і лежить – ледь дихає.
Повернулися брати з полювання.
– Давай обід, – кажуть.
– Нічого немає... – стогне Вечірник.
– Чому ж ти не наварив?
Соромно Вечірнику зізнатися, що його якийсь дідусь побив, він і каже:
– Та щось мені нездужається...
Нічого не вдієш – довелося молодшим братам обід варити: забили вони вола, розібрали м’ясо на шматки і зварили. Самі наїлися й брата нагодували.
Наступного дня залишився вдома Північник. Зробив він усе, що треба, і ліг відпочивати. Раптом хтось у двері стукає.
– Хто там? – питає Північник.
– Господар.
Він відчинив, глядь – плентається сивенький дідусь: сам із нігть, борода по лікоть, очі як яблука; залізними товкачами постукує, дротяним батогом поцвіркотить.
– Перенеси мене через поріг! – кричить дідусь.
Злякався Північник вирячного дідуся, переніс його через поріг.
– А тепер посади на лаву!
Посадив і на лаву.
– Дай попити та поїсти!
“Ну що ж, – думає Північник, – нехай трохи юшки похльоще, скільки там йому треба”.
Поставив він перед дідусем казан. А дідусь все з’їв, побив Північника до напівсмерті і під лаву кинув.
Повернулися брати з полювання, знову нічого їсти. А Північник стогне...
- Занедужав я, браття...
Вечірник мовчить, а Раненик і говорить?!
- Що це за хвороба така на вас напала? Якщо будете так хворіти, ми тут з голоду пропадемо.
На третій день залишився вдома молодший брат — Іван Раненик. Зробив він усе, що треба, ліг відпочивати, поки брати з полювання повернуться.
Раптом хтось стукає у двері:
- Відчиняй!
Не хотілося Раненику підніматися.
- Двері не зачинені, — відповідає він, — сам відчиняй!
Довелося дідусеві самому відчинити. Як побачив його Раненик, так із сміху й луснув:
- Скільки, — каже, — живу на світі, а такого смішного діда не бачив!
Розгнівався дідусь і як кинеться на Раненика з товкачами!
- Ах, ти так! — каже Раненик. — Не на того наскочив!
Схопив він булаву та й давай дідуся бити. Побив його, товкачі й батіг відібрав, а самого затягнув у ліс, розщепив там пень, встромив бороду в розщеп, клином заклинював і пішов назад. Повернулися брати з полювання.
- Ну що, зварив обід?
- Зварив, — відповідає Раненик.
Поставив він казан на стіл. Наїлися брати й питають:
- А не приходив до тебе, чого доброго, лупатий дідусь?
- Приходив.
- Ну і що?
- Нічого. Я бороду йому в пень заклинював, щоб більше сюди не ходив.
- Не може цього бути! — дивуються брати.
- Ходіть, покажу.
Пішли вони до пня, а там тільки борода стирчить...
- От чорт лупатий, вирвався! — каже Раненик. — Треба його знайти, а то він знову до нас чіплятиметься.
Пішли його шукати. Ішли, ішли по сліду й підійшли до великого каменю. Зсунули камінь, а під ним нора, така глибока, що й дна не видно.
- Треба його звідти виманити й добити, — каже старший брат, — А то нам у цьому домі життя не буде.
- І то правда, — погодився середній брат, згадавши, як побив його дідусь своїми товкачами.
Зробили брати довгий ремінь із волової шкіри, прив’язали до нього кошик і стали радитися, кому з них спускатися в нору.
Старший каже:
- Мені щось нездужається, я не лізу. Середній теж відмовляється.
- Ну, якщо ви такі хворі, то я полежу, — каже молодший брат. — Спускайте мене та дивіться: як дерну за ремінь — тягніть назад.
Спустили його брати вниз, і опинився Іван Раненик під землею.
«Де ж тут чорта цього шукати?» — думає він. Оглянувся, бачить — стоїть неподалік мідний палац. Іван увійшов до палацу, а там сидить дівчина, змучена та сумна, слізьми заливається. Шкода стало Івану дівчину.
- Чого ти, сестрице, плачеш? — питає.
- Та як же мені не плакати: була я царська дочка, а тепер невільницею стала злого Кащея...
Почав Іван Раненик втішати царевну:
- Потерпи трохи, я тебе визволю!
- Ох, — зітхає царевна, — уже ніхто мене не визволить — злий Кащей із будь-яким богатирем упорається. Біжи, хлопче, а то він скоро додому повернеться.
- Нікуди я не піду, поки злого Кащея зі світу не зіжну! Де він?
- Хто його знає: може, в срібному палаці, може, в золотому, а може, десь по світу літає.
- А де твої сестри?
- Середня живе недалеко, в срібному палаці, а молодша трохи далі, в золотому.
Пішов Іван до середньої сестри, у срібний палац, — і там нема Кащея: одна царевна сидить, слізьми заливається. Поговорив він із царевною, втішив її, як міг, і пішов до молодшої сестри — у золотий палац. Оглянув палац — нікого нема. Раптом бачить — сидить у маленькій світлиці дівчина з русявими косами. Задивився на неї Іван. — Ти хто будеш, красуне? — питає.
- Була я царська дочка, а тепер от невільниця поганого Кащея. А ти хто?
- Селянський син Іван Раненик.
- А навіщо ти сюди прийшов, селянський син Іван Раненик?
- Я прийшов Кащея вбити і тебе з неволі визволити.
Царевна важко зітхнула:
- Ой, добрий молодче, ніхто не може Кащея вбити, адже він безсмертний. Ось якби його смерть знайти, тоді б він і сам здох.
- А де ж його смерть?
- Чула я, — каже царевна, — що є на дні моря скриня, у скрині — заєць, у зайці — качка, а в качці — яйце. Ось це і є його смерть.
- Дякую, рідная! — каже Іван. — Чекай мене тут — піду шукати Кащеєву смерть.
Вибрав він собі в палаці найкращий Кащійовий лук і пішов. Ішов, ішов, і їсти йому захотілося. Дивиться — шуліка летить. «Уб’ю, — думає, — цього шуліку, якщо нічого кращого не знайшлося». Націлився він у шуліку, а той говорить йому людським голосом:
- Не бий мене, Іван Раненик, я тобі ще в біді пригоджуся.
Опустив Іван лук, пішов далі. А їсти йому так хочеться, аж голова крутиться. «Ну, — думає, — тепер хто б не зустрівся — уб’ю».
Тільки він так подумав, бачить – біжить вовк. Підняв Іван лук, а вовк і каже:
– Не бий мене, Іване Утренику, я тобі в біді ще знадоблюсь.
Пішов Іван далі. Приходить він до моря. Дивиться – лежить величезний рак: одна половина на березі, друга – у морі. Подумав Іван: «Ось де непогана їжа валяється». І тільки він нахилився до рака, щоб відірвати клешню, як той почав просити:
– Не чіпай мене, Іване Утренику. Бачиш, я мучаюсь: одна половина на березі лежить, а друга в морі плаває. Візьми краще кол та штовхни мене в море. Я тобі за це що хочеш зроблю.
Іван послухав його, знайшов кол і штовхнув рака в море.
Глянув рак води, зрадів і каже Івану:
– А тепер, добрий хлопче, скажи, що ти хотів би: я все тобі зроблю. Іван каже:
– Є в морі скриня, у скрині – заєць, у зайці – качка, а в качці – яйце: це смерть злого Кащея. Вона мені й потрібна.
– Чекай тут, я дістану тобі цю скриню, – сказав рак і пірнув на дно моря.
Знайшов там скриню і викинув її на берег.
Узяв Іван скриню, розбив замки. І тільки відкрив він кришку, як вискочив звідти заєць і помчав узбережжям моря.
Іван так за голову й ухопився:
– Що ж я наробив? Ось би тепер сюди того вовка!
І тільки він це вимовив, глядь – біжить вовк. Спіймав вовк зайця і розірвав його на шматки. Вискочила з зайця качка і полетіла на море.
Знову Іван зажурився:
– Ось би був тепер тут той коршун, він би цю качку спіймав!
Не встиг він це вимовити – звідки ні візьмись коршун над морем. Схопив він качку, приніс її на берег і розірвав на шматки. Випало з качки яйце.
Узяв Іван те яйце, поклав собі в кишеню і пішов назад.
Приходить він до золотого палацу. Дивиться: сидить там знайомий йому сивий дідусь – сам із ніготок, очі як яблука, а без бороди. Як побачив він Івана, так і затремтів від злості:
– Ось кого я давненько чекаю! Через тебе я без бороди лишився! Ну, тепер ти від мене не втечеш! Хоч ти й сильний, та немає на цьому світі сильнішого за мене.
Схопив лупатий Кащей свої залізні товкачі й кинувся на Івана. А той – бац йому в лоб яйцем! У Кащея товкачі так із рук випали. Упав він – і поганий дух із нього геть...
Спалив Іван злого Кащея, а попіл по вітру розвіяв. І пішов до царівни.
– Дякую тобі, – каже їй, – що ти допомогла мені цю нечисту силу зі світу зігнати. За це відведу я тебе до батька-матері.
Обняла царівна Івана, поцілувала:
– А я за це за тебе заміж піду. Ні за кого не піду, тільки за тебе.
– Ну, диви ж, щоб слово тримала! Зібралися вони і пішли. Відійшли трохи, Іван оглянувся назад, подивився на палац:
– Ех, шкода кидати стільки золота: воно б вдома нам знадобилося.
Тоді царівна вийняла хустинку, дала йому.
– Махни, – каже, – цією хустинкою тричі зліва направо.
Махнув Іван хустинкою, і вмить увесь палац у золоте яйце згорнувся. Дивується Іван, а царівна і каже:
– Коли захочеш знову мати такий палац, то махни тричі цією хустинкою справа наліво...
Поклав Іван хустинку і яйце в кишеню, і пішли вони далі, до срібного палацу. Забрали з собою середню царську доньку. Іван і її палац поклав у кишеню. Дійшли вони до мідного палацу – забрали старшу доньку, а Іван і мідний палац поклав собі в кишеню. «Запас біди не чинить», – думає.
Підійшли вони до нори, через яку Іван у Кащієве царство спускався. Посадив він старшу царівну в кошик і дернув за ремінь – кошик угору і піднявся.
– Молодці мої брати, – радіє Іван, – чекають мене там!
Підняли вони так ось ще двох сестер. Підійшла черга Івану Утренику. А заздрісний Вечірник і каже братові:
– Навіщо нам Утреник? Як дізнається цар, що він його доньок визволив, віддасть йому півцарства і найкращу доньку за дружину. А нам що дістанеться? Краще скажемо, що це, мовляв, я його доньок визволив, а ти допомагав. Ну, а з тобою я поділюся по-братськи.
Умовилися вони так і залишили меншого брата під землею.
Чекав, чекав Іван Утреник кошик, та так і не дочекався. «Ось тобі й брати! – думає Іван. – Зрадники, а не брати!»
Пожурився він і пішов блукати підземним царством. Іде та йде, а тут раптом така буря піднялася, що хоть пропадай. Сховався він під густий дуб. Стоїть там і раптом чує – пищать на дубі в гнізді пташенята: дощ із градом так і б'є їх!
Пожалів Іван пташенят. Виліз на дуб і накрив їх своєю свиткою. І тільки він зібрався злізти назад, раптом чує – щось нагорі шумить, аж вітер на сім верст свистить.
Прилітає до гнізда лазурова птах Нагай, помітила, що Іван прикрив її гніздо від граду, і каже йому:
– Не знаю, добрий чоловіче, як мені тебе й віддячити за те, що ти дітей моїх від смерті врятував.
– Винеси мене, – каже Іван, – на нашу землю.
– Охоче винесу. Тільки достань мені бочку волового м'яса та бочку води джерельної. Знаєш, мені часто доведеться в дорозі підкріплятися, ти ж нелегкий!..
– А де ж мені дістати все це?
– Іди за вогняну річку. Живе там сліпий дід. У нього багато волів.
Направився Іван до сліпого діда. Каже дід:
– Даду тобі, хлопче, бочку м'яса і бочку води джерельної, тільки паси одне літо моїх волів. А то я сліпий, мені важко за ними бігати.
Іван погодився і залишився у сліпого діда пастухом.
– Скрізь паси їх, – каже дід, – тільки на луг старої відьми баби Яги не ганяй, а то вона тебе згубить... Я раз погнав волів до неї на луг, а вона мені за це очі виколола. Тридцять років не бачу я світу білого.
– Нічого, – каже Іван, – якось із відьмою управимося.
Скрутив він собі дротяний батіг, узяв булаву і погнав дідових волів на відьмин луг.
Тільки він їх пригнав, раптом бачить – мчиться баба Яга у ступі, товкачем погоняє, мітлою слід заметає.
– Хто це тобі дозволив, – кричить баба Яга, – волів на моєму лугу пасти? Ось я тобі зараз очі виколю, ти і лугу мого, і світу білого більше не побачиш!
Замахнулася відьма залізним товкачем і кинулася на Івана. А Іван як лясне її дротяним батогом, як вдарить булавою – так у відьми самі очі на лоб повилазили. Бив, бив Іван відьму, поки вона не стала просити пощади.
– Поверни, – каже їй Іван, – дідові очі, тоді відпущу тебе.
- Поверну, тільки відпусти. У моїй хаті стоять дві пляшечки: з цілющою та живою водою. Ти візьми їх, помаж дідові очі — він і прозріє.
- Ні, — каже Іван, — я тобі не вірю — ти обманиш. Ходімо разом.
Взяли вони ті пляшечки та й пішли до діда. Помазав Іван дідові очі цілющою водою — виросли у діда нові очі; помазав живою — стали вони бачити.
Дід так зрадів, що не знає, як і подякувати Івану.
- Забирай, — каже, — хоч половину моїх волів і йди, куди тобі треба. Я вже сам тепер буду пасти.
- А якщо відьма знов тобі очі виколе? Дід злякався:
- Може й виколе: вона баба погана! Адже це жінка самого Кащея!
- Отак! — каже Іван. — Тоді я зроблю з нею те саме, що й з Кащеєм.
Добив він бабу Ягу, спалив її, а попіл по вітру розвіяв. Потім зарізав двох волів, наклав у бочку м’яса, в іншу налив води криничної і пішов до птаха Нагая.
- Підв’яжи, — каже птах, — бочку з м’ясом мені під праве крило, а з водою — під ліве. А сам сідай мені на спину. Та дивись: як тільки я поверну голову направо — кинь мені шматок м’яса, а як поверну наліво — дай мені ковш води.
Зробив Іван все, як птах сказав, сів і полетів.
Несе Івана птах Нагай угору по темній норі, а він тільки встигає годувати її свіжим м’ясом, криничною водою поїти.
Кидав він їй м’ясо, кидав і нарешті все перекидав. Повертає птах голову направо, а Іван дає їй замість м’яса ковш води. «Ні, — крутить вона головою, — не хочу води, ти мені м’яса давай!»
Бачить Іван — задихається птах Нагай, а вже й до верху недалеко, навіть небо світиться.
«Що робити?» — думає Іван. Взяв він ножа, відрізав шматок м’яса зі своєї правої ноги і кинув птаху. Ковтнув птах, тільки поглянув із подивом на Івана. Потім повернула голову наліво і запила криничною водою.
Пролетіла вона трохи і знову почала задихатися. Тут Іван, не довго думаючи, відрізав шматок м’яса з лівої ноги. Запив птах водою і — вилетів на білий світ.
- Ну, вибралися якось, — каже птах Нагай. — Злазь тепер на землю.
- Не можу, — каже Іван.
- Чому?
- Та бачиш, ноги в мене які... Подивився птах Нагай — і справді: ноги в Івана поранені...
- Я бачу, — каже вона, — останні шматки не такі були. Ну, добре, тепер вони мені не потрібні.
Кашлянув птах раз — виплюнув один шматок, кашлянув ще раз — виплюнув другий. Взяв їх Іван, приклав на місце, окропив цілющою водою — вони й приросли; окропив живою — стали знов такими, як були.
Подякував він доброму птаху і рушив у дорогу. Дійшов до того міста, де жив цар, і попросився переночувати у однієї бабусі.
Вранці посилає Іван бабусю до міста дізнатися, чи не чути там яких новин. Пішла бабуся до царської столиці, все там довідалася, повернулася й розповідає:
- Добрі вісті в місті: знайшлися, кажуть, царівни. Там тепер по всіх вулицях музики грають, скоморохи пісні співають.
- А хто ж знайшов царівен? — питає Іван.
- Богатир Іван Вечірник. Цар віддає йому за це півцарства і молодшу доньку за дружину. Через три дні весілля буде.
Зажурився Іван Утреник: чи невже, думає, царівна про нього забула?
Наступного дня посилає він знову бабусю до міста новини послухати. Повернулася вона й розповідає:
- Чула я, хлопче, нові новини: весілля буде тоді, коли знайдеться людина, що зуміє пошити такі черевички, які царівна в Кащеєвому царстві носила. Така воля самої царівни.
Почувши про це, Іван почав просити бабусю:
- Сходи, бабусю, до царя та скажи, що ти можеш пошити такі черевички.
- Та що ти, хлопче, видумав? Де мені пошити такі черевички!
- А ти, бабусю, тільки замовлення візьми, а я сам їх пошию.
Пішла бабуся до царя:
- Я, — каже, — беруся пошити царівні черевички.
- Добре, — погодився цар. — Якщо пошиєш і доньці вони сподобаються, я тебе озолочу.
Додав їй цар сто рублів задатку і сказав, щоб за три дні робота була зроблена. Приносить бабуся Івану замовлення на черевички і задаток.
- Тільки дивись, не підведи мене!
- Не підведу, бабусю, не бійся.
Минув перший день, а шевця й не думає за роботу братися. Другий день теж нічого не робить. Бабуся ледь не плаче:
- Що ти собі думаєш, хлопче? Чому черевички не шиєш? Що я цареві скажу?
- Не журися, бабусю. Завтра не встигне і сонце зійти, як черевички будуть готові — вставай та неси!
Ввечері вийшов Іван у поле, поклав золоте яйце на землю, махнув тричі хустинкою справа наліво, і став перед ним золотий палац. Знайшов він там царівнині черевички, потім махнув тричі хустинкою зліва направо: палац знову в яйце звернувся.
Приніс Іван черевички і поставив на стіл. Прокидається вранці бабуся, глядь — стоять на столі золоті черевички. Взяла вона їх і — до царя. Впізнала царівна свої черевички, зраділа. — Хто їх пошив? — питає вона у бабусі. — Це не ти шила!
Злякалася бабуся і каже:
- А пошив їх один молодий шевчик.
- Хочу побачити цього шевчика! — побажала царівна.
Царю, звичайно, недовго: послав карету і привезли до палацу шевчика.
Як побачила царівна Івана Утреника, так і кинулася до нього.
- Ось хто, — каже, — мене і сестер моїх визволив! За нього я й заміж піду.
Написав тоді цар Івану півцарства і наказав весілля справляти.
Усіх скликав Іван на своє весілля — батька з матір’ю, свояків, стару бабусю, тільки старших братів не запросив...
І я там був, мед-вино пив, по вусах текло, а в рот не потрапило. Дали мені там синій кафтан. Біжу на радощах додому, а якийсь дурень кричить: «Синь кафтан! Синь кафтан!» Мені причулося: «Зніми кафтан! Зніми кафтан!» Я взяв та й зняв. Прибіг додому і свій білий надів. Ось тепер у ньому й ходжу.
Інші казки
