Мудра дівчина

Їхав одного разу чоловік із базару додому. А дорога пролягала через густий, непрохідний ліс. Ніде живої душі не видно.

Застала його ніч на дорозі. Темно — хоч око виколи. Нічого не видно! Вирішив він зупинитися і переночувати. Розклав багаття, спутав коня і пустив пастися. А сам сів біля вогню, смажить сало на прутику і їсть. Поїв, ліг і одразу заснув — дуже втомився в дорозі.

А вранці прокинувся, дивиться — і очам своїм не вірить: навкруги з усіх боків вода, хвилі так і хлюпають, ось-ось захлиснуть... Злякався чоловік, не знає, що й робити.

"Пропав я, — думає, — не вибратися мені звідси!.."

А вода все прибуває і прибуває, хвилі все вище і вище здіймаються... Раптом бачить чоловік — у далечині човен пливе, а в ньому людина. Зрадів він:

"Ну, мабуть, не доля мені тут загинути!" Почав він кликати човняра з усіх сил:

— Гей, добрий чоловіче! Пливи скоріше сюди! Рятуй, я ж тону!..

Човняр повернув свій човен у його бік і поплив до нього. Підплив не дуже близько і зупинився.

— Рятуй мене, брате! — благає його чоловік. — Що хочеш візьми, тільки рятуй!..

— Добре, — каже човняр, — я тебе врятую, тільки не даром: віддай мені те, що у тебе в хаті є і про що ти не знаєш.

Думав, думав чоловік:

"Що ж це таке, що у мене в хаті є і про що я не знаю?.. Здається, нічого такого нема. Е, що буде, те буде, а торгуватися немає коли, треба погоджуватися!"

— Добре, — каже, — віддам я тобі, що у мене в хаті є і про що я сам не знаю, тільки рятуй!

— Мало що ти зараз говориш, а потім ще від своїх слів відмовишся!

— То що ж мені робити, дорогий брате?

— Здері з он тієї берези шматок берести, розріж мізинець і напиши цю обіцянку на бересті своєю кров'ю. Так-то міцніше, надійніше буде.

Чоловік так і зробив. Написав своєю кров'ю на бересті запис і кинув її в човен.

Човняр схопив шматок берести і зареготав диким голосом.

І в той же миг зникла вся вода, ніби її ніколи і не було, і човняр зник. Тоді здогадався чоловік, що це не хто інший, як сам чорт. Нічого робити, піймав він свого коня, запряг і поїхав додому.

Дорогою йому так важко, так сумно стало — хоч помирай. Серце лихо віщує...

Поганяє чоловік коня як може, додому поспішає.

Приїхав і швидше увійшов у хату. А в хаті весело, гостей повно, тільки дружини за столом не видно.

— Здорово! — каже чоловік. — Що тут у вас нового?

— Е, у нас добра новина! Дружина твоя сина народила, та такого гарного, такого міцного! Подивись сам!

Як почув це чоловік, в очах у нього помутніло, голова закрутилася. Все життя він був бездітним, ось тепер син народився, а він його віддав чорту нечистому!

Дивляться гості на господаря, зрозуміти не можуть, що з ним коїться.

— Мабуть, — кажуть, — це він від радості розуму позбувся!

А хлопчик і справді вродився такий гарний та здоровий! Ріс він як тісто на дріжджах.

Назвали його Юрієм.

Віддали Юрія вчитися: він усіх випередив у науці — такий був кмітливий і здатний до всього. Люди радіють, на нього дивлячись, батькам заздрять. Тільки батько його стає все похмурішим і сумнішим.

Здогадався Юрій, що тут щось не так, неспроста; пристав він одного разу до батька:

— Скажи, тату, чи ти не задоволений мною, що так невесело завжди на мене дивишся? Чи не любиш ти мене? Чи я зробив щось погане, про що й сам не знаю?

Зітхає батько і жалібно дивиться на сина:

— Ні, сину, люблю я тебе більше за все, і поганого ти нічого не зробив, тільки... обіцяв я віддати тебе нечистому, коли ти ще й не народився.

І розповів йому, як була справа.

— Коли так, тату, то будь здоровий! — сказав син. — Треба мені йти. Невідомо, скоро чи побачимось. Або я свою голову покладу, або тебе від твоєї обіцянки звільню!

Став Юрій збиратися в дорогу. Взяв краюху хліба, шматок сала і тихенько вночі вийшов із дому, щоб батьків своїх прощанням не засмутити.

Вийшов і рушив у путь.

Ішов він лісами, ішов борами, ішов болотами і вийшов до якоїсь хатини. Увійшов він у хатинку. А в тій хатині бабка сидить, стара-престара.

— Здоровенькі були, бабусю! — каже Юрій.

— Здоровенькі були, дитятко! Куди ти йдеш? Розповів їй Юрій, куди він прямує. Вислухала бабка і каже:

— Добре, дитятко, що ти до мене зайшов! Ступай-но, принеси мені води та нарубай дров: буду я млинці пекти. Як напеку та нагодую тебе — розповім, куди йти. А сам ти не скоро дорогу знайдеш.

Приніс Юрій води, нарубав дров, а бабка млинці напекла, нагодувала його досита і розповіла, куди йому йти.

— А як прийдеш до нечистого, знайди спершу дівчину — його робітницю. Вона тобі багато в чому допоможе.

Попрощався Юрій з бабкою і знову пішов. Ішов він темними лісами, ішов густими борами, пробирався топкими болотами.
Довго чи коротко йшов — прийшов до двору. Двір на горах збудований, великий та міцний, навколо високою огорожею обнесений. Постукав Юрій у ворота.

— Господаря, — каже, — хочу бачити! Вийшов пан-господар у дорогих нарядах. Золото на ньому так і блищить.

А це й був сам нечистий.

— Що тобі треба? — питає він у Юрія.

— Та ось, — відповідає Юрій, — шукаю свого пана. Мене батько обіцяв віддати йому, коли я ще не народився.

— Я твій пан! — каже нечистий. — Я вже хотів за тобою гінців посилати, бо пора прийшла — ти дорослим став. А ти, бачу, сам з'явився. Так і треба! За це хвалю тебе!

— А скажи мені, пане, чи є в тебе запис від мого батька?

— Є запис, є! На бересті кров'ю написаний. Якщо ти мені будеш вірно служити, віддам тобі цей запис і відпущу на волю — іди куди хочеш. А не вгодиш мені — з живого шкуру здеру! Ну, відповідай мені тепер: йшов ти лісами?

— Йшов.

— Йшов борами?

— Йшов.

— Йшов болотами?

— І болотами йшов.

— До мого двору прийшов?

— Прийшов.

— Ну, то ось тобі й робота: щоб ти за цю ніч у моєму бору всі дерева вирубав та прибрав, а на тому місці землю вспахав, зборонував і пшеницю посіяв. І щоб пшениця у тебе зійшла, дозріла. Щоб ти зібрав її, вимолотив, зерно змелив, а з тієї муки пирогів напік і приніс їх мені завтра рано-вранці. Виконаєш усе — підеш на волю. Робота легка!

Сказав і засміявся недобре.

Вийшов Юрій від свого пана, похилив голову, не знає, що йому й робити. Іде він двором і думає:

"Ну, задав задачі!.. Вчився я всьому, а як отаке зробити, не знаю. Пропав я зовсім!.."

Став Юрій блукати двором — панову дівчину-робітницю шукати. Блукав, блукав і забрів аж на самий кінець двору. Бачить — стоїть маленька хатина. Виглянула з хатини дівчина. Юрій і питає її:

— Чи не ти ж у цього пана в робітницях живеш?

— Так, молодець. А чого ти такий сумний? Про що журишся?

— Як же мені не журитися, — відповідає Юрій, — коли пан мені задав на ніч таку роботу, що я й за рік не виконаю!

— А яку ж він тобі роботу задав?

— Наказав він мені, щоб я за одну ніч у його бору всі дерева вирубав та прибрав, а на тому місці землю вспахав, зборонував, пшеницю посіяв, щоб вона в мене зійшла, дозріла, щоб я зібрав її, вимолотив, змелив, а з тієї муки пирогів напік і приніс йому завтра рано-вранці.

Сподобався Юрій дівчині. Пожаліла вона його й думає:

"Ні за що загублять хлопця!"

— Не журись, — каже вона. — Лягай і спи спокійно, відпочивай після довгої дороги. Я тобі допоможу. Без мене не врятувати тобі голови на плечах. Тут уже багато людей загублено...

— А скажи ти мені, — каже Юрій дівчині, — чи за своєю волею ти у пана живеш?

— Де там за своєю!.. Доти мені тут томитися, поки не полюбить мене хтось і не забере звідси.

— Я тебе заберу! — каже Юрій.

Стали вони домовлятися про все, довго говорили...

— Ну, а тепер пора тобі спати! — сказала дівчина.

Ліг Юрій і тут же міцно заснув, дуже втомився, поки лісами та болотами пробирався.

А дівчина опівночі вийшла на ґанок, вдарила тричі в долоні, і злетілися до неї різні чудовиська.

— Здорові були, молода господине!

— Здорові були, страшні чудовиська!

— Нащо нас покликала: на перекличку чи на роботу?

— Нащо мені вас перекликати? Я з вас роботи вимагаю. Вирубайте в панському лісі всі дерева, приберіть їх, а землю вспашіть, зборонуйте і пшеницю посійте. І щоб та пшениця зійшла, дозріла за одну ніч. А ви її зіжніть, вимолотіть, змеліть, з тієї муки пирогів напечіть і завтра вранці до мене принесіть!

Кинулися чудовиська, і пішла робота: хто бір вирубує, хто дерева вбік тягне, хто оре, хто боронує, хто сіє!.. Не встигли посіяти пшеницю — зійшла вона, зацвіла, дозріла. Кинулися чудовиська до пшениці. Той жне, той молотить, той меле, той пироги пече.

Сонце ще не зійшло, а вже все готово.

— Приймай, молода господине! Взяла дівчина пироги й каже:

— Ну, йдіть тепер усі по своїх місцях! Чудовиська тут же зникли з очей. А дівчина пішла до Юрія, стала його будити.

— Ну, — каже, — молодець, так у чужій стороні не сплять! У чужій стороні треба раніше вставати! Прокинувся Юрій, схопився, і перша його думка:
"Чи є пироги?"

А пироги на столі лежать, і такі рум'яні, пухкі!

- Бери пироги, неси панові! - каже дівчина.

Поклала пироги на блюдо, накрила рушником і відправила Юрія до пана.

Вийшов пан із покоїв.

Вклонився йому Юрій:

- Здоров, пане-господарю!

- Здоров, молодець! Виконав ти мій наказ?

- Виконав, пане-господарю! Як наказав, так усе й зроблено.

- Покажи!

- Прошу подивитися!

Подивився пан на пироги, понюхав - як слід! Він ці пироги - хап-хап! - тут же і з'їв.

- Ну, - каже, - молодець ти, Юрію! Працівник ти, як бачу, не з поганих! Одну службу відслужив. Якщо ще дві відслужиш - відпущу до батька. Іди, три доби відпочивай, а на четверті приходи за новим наказом.

Почув це Юрій, зажурився:

"От щоб ти лопнув, нечиста сила! Напевно, придумає роботу важчу за попередню. Що тут робити? Вся надія на дівчину."

Іде він від пана похмурий, сумний. Побачила його дівчина, питає:

- Що ти, Юрію, такий невеселий?

- Як же мені веселим бути, коли пан хоче мені нову роботу дати!

- А ти не журись: першу роботу виконали - і другу виконаємо! Коли настане час, сміливо йди до пана за наказом.

Як настав час, пішов Юрій до пана.

Зустрів його пан-нечистий, привітався:

- Здоров, молодець!

- Здоров, пане-господарю!

- Бачиш ти мій двір?

- Бачу.

- Бачиш он ту гору?

- Бачу.

- Ось на тій горі збудуй ти за одну ніч кам'яний палац, щоб кращий за мій був! І щоб було в тому палаці стільки кімнат, скільки днів у році; щоб стеля була як небо чисте, щоб ходили по ній червоне сонце і ясний місяць, і сяяли зірки ясні; щоб був той палац покритий маком і щоб у кожне макове зернятко було вбито по три золотих цвяшка. І щоб навколо того палацу текла річка, і був через ту річку місток - золота дощечка, срібна дощечка, золота дощечка, срібна дощечка... Та щоб через місток перекинулася веселка, а кінцями в воду впиралася. Одним словом, щоб не соромно було людям показати! Збудуєш такий палац - відпущу до батька, не збудуєш - з живого шкуру здеру! У мене так заведено: коли ласка - то ласка, коли гнів - то гнів. А тепер іди!

Прийшов Юрій до дівчини і розповів, яку роботу дав йому пан.

- Не журись, усе буде зроблено. До строку буде готово! - каже дівчина. - А тепер іди до гори. Ходи та поглядай, ніби виглядаєш місце, де палац будувати збираєшся.

Юрій так і зробив: походив-походив біля гори, подивився-подивився навколо, а ввечері прийшов у хатку і ліг спати.

Опівночі дівчина вийшла на ґанок і вдарила в долоні. Злетілися до неї різні чудовиська.

- Здорові, молода господарко!

- Здорові, страшні чудовиська! - Навіщо нас вимагаєш: на перекличку чи на роботу?

- Нащо мені вам перекличку робити! Вимагаю вас на роботу: треба за цю ніч на тій горі кам'яний палац збудувати. Щоб було в тому палаці стільки кімнат, скільки днів у році; щоб стеля була як небо чисте, і щоб ходили по ній червоне сонце і ясний місяць, і сяяли зірки ясні; щоб був покритий той палац маком, і щоб у кожне макове зернятко було вбито по три золотих цвяшка. І щоб навколо того палацу текла річка, і був через річку місток - золота дощечка, срібна дощечка, золота дощечка, срібна дощечка... Та щоб через місток перекинулася веселка - кінцями в воду впиралася!

Щойно сказала - кинулися чудовиська: хто каміння носить, хто стіни кладе, хто дах криє, хто цвяшки вбиває!

На ранок з'явилися до дівчини.

- Чи все у вас готово?

- Усе готово, молода господарко! Тільки на тому он кутку одне зернятко не встигли прибити трьома цвяшками, двома прибили.

- Ну, це не біда. А тепер ідіть усі туди, звідки з'явилися!

Зникли чудовиська, наче їх і не було. Прийшла дівчина в хатку, стала будити Юрія:

- Вставай, іди до пана! Усе готово!

Вийшов Юрій, глянув на палац і здивувався: стоїть палац - заввишки під саме небо, над палацом веселка грає, місток вогнем горить. У палац увійшов, глянув на стелю - ледь не осліп: так червоне сонце сяє, так ясний місяць блищить, так зірки ясні сяють!..

Стоїть Юрій на мості, чекає пана.

А тут незабаром і сам нечистий з'явився. Дивиться, милується.
– Ну, молодець ти, Юрку! – каже він. – Гарна робота, якщо тільки вона твоя! Нічого й казати, постарався! Тепер буде тобі ще одна робота – остання. Виконаєш – до батька повернешся. Не виконаєш – голову втратиш. А робота ось яка. Є в мене добрий кінь – ціни йому немає, та необ'їжджений він. Об'їдь його!
– Гаразд, – відповідає Юрко, – завтра об'їду!
А сам думає:
"Ну яка ж це робота! Та я будь-якого коня об'їду!"
Прийшов, розповів дівчині.
– Ось ця робота мені до вподоби!
– Ні, – відповідає дівчина, – наперед не хвались! Ця робота найважча. Ти думаєш, що це буде справжній кінь? Ні, це буде сам нечистий! Не вірить він, що ти бір вирубав, пшеницю сіяв, пироги пік і палац будував – хоче тебе випробувати. Та ти не журись: я тобі і тут допоможу!

Ранком дівчина каже Юрку:
– Ну, пора! Іди коня об'їжджати. Візьми цю вербову паличку. Коли кінь заупрямиться і захоче тебе зкинути, ти його між вух удар цією паличкою – одразу затихне, покірним стане!
Взяв Юрко вербову паличку і пішов до палацу:
– Де пан?
– Нема пана, – відповідають слуги. – Наказав він тобі йти до стайні, виводити коня та об'їжджати.

Увійшов Юрко до стайні. Стоїть там кінь – золота шерстинка, срібна шерстинка, очі кров'ю налиті, з ніздрів полум'я вихлюпується, з вух дим валить – і підступитись неможливо. Юрко махнув вербовою паличкою – і жар йому став нічого. Підійшов він до коня – кінь на диби стає, під стелю підскакує, сісти на себе не дає. А як заірзав – стайня вся затряслась, ходуном заходила. Юрко як ударить його між вух – кінь так на коліна і впав. Тут Юрко швидше йому на спину скок!.. Кінь на диби – ледве-ледве вершника не зкинув! Та Юрко не промах: давай його хльостати паличкою між вух! Кінь під ним біснується, а він його знай нахльостує. І поніс його кінь – летить, ледь землі торкається, сам все хоче Юрка зкинути, щоб копитами роздавити... А Юрко його хльоще, спуску йому не дає!..

Скакав-скакав кінь, літав-літав і горами, і болотами, і через ліси, та врешті так заморився, що перестав і скакати, і літати – додому повернув. Тихим кроком пішов. Так вони і на двір повернулись.

Поставив Юрко коня до стайні, а сам став по двору блукати. Слуги панські від нього відвертаються, бояться: раптом пан побачить – подумає, що вони з Юрком у дружбі. Прийшов Юрко до хати дівчини, розповів їй, як і що було.
– Ну, бачу, добру взбучку задав ти панові, коли сам цілий повернувся! Їж, відпочивай – ти, мабуть, сильно втомився.

Наступного дня приходить до Юрка від пана слуга, кличе до пана до палацу. Пішов Юрко. Зустрічає його пан із зав'язаним чолом.
– Ну, – каже, – тепер я тебе не знаю, а ти мене не знай! Бери батькову запису і завтра зранку йди!
Взяв Юрко запису і пішов до хати, сам радіє. Розповів усе дівчині. Вона каже:
– Рано ти радіти став! Не такий пан, щоб тебе живим відпустити. Не можна нам ранку дожидатись. Як настане північ, так одразу треба в дорогу вирушати. Треба тікати в твій бік, інакше пан погубить нас обох!

Опівночі зібрались вони в дорогу. Дівчина наказала Юрку поплювати в кожен кут хати. Зачинили вони двері міцно-наміцно і пішли. Як настав ранок, послав пан свого слугу до Юрка: наказує йому з'явитись. Стукає слуга у вікно.
– Вставай, – кричить, – вже день настав!
– Зараз устану! – відповідають слинки.

Вже сонце до полудня підібралось. Знову слуга прийшов.
– Вставай, – кличе, – адже вже скоро полудень!
– Одягаюсь! – відповідають слинки.

Вже й обідати пора. Слуга знову кличе.
– Умиваюсь! – відповідають слинки. Розлютився пан, знову посилає за Юрком. Прийшли слуги, кликають, а слинки висохли – ніхто не відгукується. Виламали двері – нікого в хаті нема. Як розповіли про це панові – розсердився він, розлютився, розбурхався, об стіну головою став битись. А пані-господиня кричить:
– Ось і сам пішов, і служницю нашу забрав! Пошли гінців у погоню! Чи живих, чи мертвих, а нехай їх приведуть! Його нехай стратять, а служниця мені потрібна – такої працівниці, такої майстрині ніде не знайти!

Пустились гінці слідом, скачуть – як кінь скакати може.
А Юрко з дівчиною біжать, скільки сили дозволяє.
Каже дівчина Юрку:
– Приляг вухом до землі та послухай – чи не шумить дубрава, чи не стогне дорога, чи нема за нами погоні?
Юрко послухав і каже:
– Сильно шумить дубрава, сильно стогне дорога!
– Це пан-нечистий за нами погоню послав! Скоро вони нас наздоженуть. Біжимо швидше! А як почнуть нас наздоганяти, я перетворюсь на отару овець, а тебе зроблю пастухом. Почнуть панові слуги розпитувати тебе, чи не бачив ти, як проходили тут хлопець із дівчиною, ти і скажи: "Бачив, коли був молодий, коли найнявся пастухом і коли двох овечок пас, а зараз я вже старий і від тих двох овечок у мене ціла отара".

І перетворилась дівчина на отару овець, а Юрко став старим пастухом. Тут незабаром і гінці з'явились.
– Гей, – кричать, – старий! Чи не бачив ти, як проходили тут хлопець із дівчиною?
– Як не бачити, бачив!
– Коли?
– А коли я був ще молодий, та щойно найнявся пастухом, і коли двох овечок пас. А зараз я вже старий і від тих двох овечок у мене ціла отара.
– Е!.. Де ж ми їх наздоженемо! – кажуть гінці. – Тут овечок, може, тисяча. Скільки років минуло, коли вони тут проходили!

---

Надіюсь, переклад вам сподобався!
Післали гінців назад, до пана. А Юрій з дівчиною попередній вигляд прийняли і далі побігли.

Повернулися гінці та й кажуть панові:

— Нікого ми не бачили. Може, слід загубили, може, не тією дорогою погналися, зустріли ми тільки пастуха та стадо овець. Той пастух сказав нам, що він з малих літ у тих місцях стадо пасе, а хлопця з дівчиною не бачив.

— Ах ви дурні! — закричала пані. — Адже це вони й були! Треба було старого вбити, а овець сюди пригнати! Адже це моя служниця! Це вона обернулася вівцями, а хлопця пастухом зробила!

— Скачіть знову, наздоганяйте! — кричить пан. — Його рубайте сокирами, а овець до мене женіть!

Кинулися гінці назад, у погоню. А Юрій з дівчиною тим часом уже далеко відбігли. Біжать вони, біжать... Каже дівчина Юрію:

— Притули вухом до землі та послухай — чи не шумить дубрава, чи не стогне дорога, чи нема за нами погоні?

Послухав Юрій і каже:

— Сильно шумить дубрава, сильно стогне дорога! Женуться за нами панські слуги!

Тут дівчина хустинкою махнула — сама обернулася садом, а Юрій став старим садівником.

Під'їжджають гінці й питають:

— Чи не бачив ти, діду, як тут двоє бігли — хлопець та дівчина молода?

— Ні, нікого я не бачив, хоч давним-давно цей сад стережу, — відповідає садівник.

— А пастух не гнав тут овечок? — І пастуха не бачив.

Так гінці ні з чим повернули назад. А Юрій з дівчиною побігли далі.

Приїхали гінці та й розповідають панові й пані, як і що:

— Нікого ми не наздогнали: наче розтанули вони обоє! Зустріли ми тільки садівника в саду, так він сказав нам, що ніхто тією дорогою не біг і пастух овечок не гнав. Ми й повернулися. Що ж, ловити вітер у полі?..

— Дурні ви! — закричали на них пан і пані. — Треба було рубати і сад, і садівника! Адже це ж були Юрій і служниця наша! Погана на вас надія! Треба самим гнатися!

І кинулися в погоню пан і пані разом з гінцями летять — пил хмарою піднімається, земля тремтить, кругом гул йде.

Почули Юрій з дівчиною цей шум та гул — швидше бігти пустилися. Здогадалися вони, що пан і пані разом з гінцями за ними женуться. А гул тим часом усе голосніший і голосніший стає.

— Ну, — каже дівчина, — хоч і недалеко до твого дому, тільки не встигнемо добігти... Треба рятувати тебе. Я розіллюся рікою, а ти на іншому березі будеш.

І зараз же — хльоп! — розлилася широкою рікою. А Юрій на іншому березі опинився.

Тут скоро пан і пані зі своїми слугами підскочили. Поглянула пані на річку та й закричала:

— Січіть її сокирами! Січіть сокирами! Кинулися слуги до річки, стали сікти її сокирами.

Застогнала ріка, кров'ю потекла.

А Юрій на іншому березі стоїть, допомогти нічим не може, що робити — не знає.

— Згинь, негіднице! — кричать пан і пані ріці. — А ти, мужичий сину, бережися: і до тебе доберемося!

Покричали, погрозили, та нічого зробити не змогли. Так ні з чим і додому повернулися. Чує Юрій — стогне ріка:

— Ох, важко мені... Довго мені ще відлежуватися — рани болять. Довго з тобою не бачитися... Іди, Юрію, додому, до батька, до матері, тільки мене не забувай! Та дивись ні з ким не цілуйся. Поцілуєшся — мене забудеш. Приходь сюди частіше — провідуй мене!

Пішов Юрій додому, сумний, смутний. Думав з молодою дружиною повернутися, а ось як вийшло...

Прийшов він додому. Батько з матір'ю, як побачили його, ледве від радості не померли. Тільки дуже здивувалися, що Юрій ні з ким цілуватися не хоче. Навіть з ними жодного разу не поцілувався. І став Юрій удома жити, батьків своїх радувати. А як настане вечір — піде він до річки, поговорить з нею та й повернеться додому. Сам чекає не дочекається, коли в дівчини рани загояться.

Так багато часу минуло. Вода в річці посвітлішала — рани в дівчини стали загоюватися, закриватися.

І треба було біді статися: заснув раз Юрій, а в цей час прийшов дід старий та й поцілував його, сонного. Прокинувся Юрій і забув дівчину — наче й не бачив її ніколи.

Минуло ще трохи часу, батько й каже Юрію:

— Що ти все холостий ходиш? Треба тобі одружитися. Ми тобі гарну наречену підшукали.

Сподобалася ця наречена Юрію. Стали весілля справляти. Весілля було веселе, шумне. Одному Юрію щось не по собі — важко, тривожно, серце щемить, сам не знає чому.

А на кухні коровайниці весільний коровай готують: тісто місять, різні прикраси ліплять. Раптом увійшла якась незнайома дівчина та й каже:

— Дозвольте мені, коровайниці, зробити вам качка та качку на коровай і подати той коровай молодим!

Коровайниці дозволили. Виліпила дівчина з тіста качка та качку. Посадила качка на коровай, а качку в руках тримає. Після того увійшла в світлицю, поставила коровай перед молодими, сама качкові по голові качиним дзьобом стукає та й примовляє:

— Забув ти, качку, як я тебе з неволі визволяла! — та в голову його стук. — Забув, як я тебе від загибелі рятувала! — та знову в голову його стук. — Забув, як я за тебе рани приймала! — та ще в голову його стук.

Тут Юрій наче прокин

↑ Догори

Мудра дівчина

Інші казки