Музикант-чарівник

Жив колись на світі музикант. Почав він грати ще з малих літ. Пасе, бувало, волів, зріже лозину, зробить собі дудочку, і як заграє, то воли й перестануть щипати траву — насторожуть вуха і слухають. Пташки в лісі притихнуть, навіть жаби по болотах не квакають.

Поїде в нічне — там весело: хлопці та дівчата співають, жартують — відоме діло, молодість. Ніч тепла, так і парить. Краса.

А тут візьме музикант та й заграє на своїй дудочці. Усі хлопці й дівчата миттю, мов за командою, затихнуть. І кожному тоді здається, ніби якась солодкість пролилася йому на сердце, якась невідома сила підхопила його і несе все вище й вище — у чисте блакитне небо до ясних зірок.

Сидить нічні пастухи, не шелохнуться, забули, що болять натружені за день руки й ноги, що голод докучає.

Сидить і слухають.

І хочеться сидіти так от все життя і слухати гру музиканта.

Змовкне дудочка. Але ніхто не посміє й з місця зрушити, щоб не сполохати цього чарівного голосу, що розсипався щебетом по лісу, по дубраві й піднімається під саме небо.

Знову заграє дудочка, але щось сумне. І тут така туга-смуток усіх охопить... Ідуть пізньою порой з панщини мужики й баби, почують ту музику, зупиняться, заслухаються. Ось так і постає перед очима все їхнє життя — бідність і горе, злий пан да тіун з приказчиками. І така туга на них нападе, що голосити хочеться, мов над покійником, ніби синів у солдати проводжають.

Але ось заграє музикант веселе. Покидають мужики й баби коси, граблі, вила, підпіраються і давай танцювати.

Танцюють люди, танцюють коні, танцюють дерева в дубраві, танцюють зірки, танцюють хмари — все танцює й веселиться.

Ось такий був музикант-чарівник: що захоче, те з серцем і зробить.

Підріс музикант, змайстрував собі скрипку і пішов ходити по світу. Куди прийде — пограє, нагодують його за це, напоять, як самого жданого гостя, та ще й на дорогу дадуть щось.

Довго ходив так по світу музикант, тішив добрих людей. А злим панам без ножа сердце різав: куди ні прийде він, перестають там люди панів слухатися. І став він їм поперек дороги, як кість у горлі.

Надумали пани його зі світу зжити. Почали підмовляти одного, другого, щоб музиканта вбити чи утопити. Та не знайшлося такого охочого: прості люди любили музиканта, а приказчики боялися — думали, що він чарівник.

Змовилися тоді пани з чортями. А відомо: пани й чорти — однієї шерсті.

Іде раз музикант лісом, а чорти наслали на нього дванадцять голодних вовків. Заступили вони музикантові дорогу, стоять, зубами цокотять, очі гарячими вуглинками палають. Немає нічого в музиканта в руках, тільки скрипка в котомці. «Ну, — думає він, — кінець мені прийшов».

Дістав музикант із котомки скрипку, щоб ще раз пограти перед смертю, притулився до дерева і провів смичком по струнах.

Як жива заговорила скрипка, пішов по лісу щебет. Завмерли кущі й дерева — листок не шелохнеться. А вовки, як стояли, роззявивши пащі, так і застигли.

Слухають у всі вуха й голод забули.

Перестав музикант грати, а вовки, мов сонні, в ліс потяглися.

Пішов музикант далі. Сонечко вже за ліс зайшло, тільки світиться на самих верхівках, ніби золотими потоками їх заливає. Так тихо, що хоч мак сій.

Сів музикант на річковому березі, дістав із котомки скрипку й заграв. Та так добре, що заслухалися й земля, і небо. А коли заграв польку, все кругом пішло в танець. Зірки носяться, як зимою заметіль, хмаринки пливуть по небі, а риба так розгулялася, що ріка кипить, мов вода в горщику.

Не витримав і водяний цар — пустився в танець. Та так розійшовся, що вода затопила береги; злякалися чорти й вискочили з річкових заток. Усі злісні, зубами скрегочуть, а нічого з музикантом зробити не можуть.

А музикант бачить, що водяний царь наробив людям лиха — затопив поля й городи, і перестав грати, сховав скрипку в котомку й пішов собі далі.

Іде він, іде, раптом підбігають до нього два паничі.

— У нас нині ігрище, — кажуть. — Пограй нам, пане музикант. Ми тобі щедро заплатимо.

Подумав музикант — ніч на дворі, ночувати-то ніде, та й грошей немає.

— Гаразд, — каже, — пограю.

Привели паничі музиканта до палацу. Дивиться — а там паничів і панночок хоч барилом бери. І стоїть на столі якась велика й глибока миска. Паничі й панночки підбігають до неї по черзі, встромлять палець у миску й мажуть собі очі.

Підійшов до миски й музикант. Намочив палець і помазав собі очі. І тільки він це зробив, бачить, що зовсім це не панночки й паничі, а відьми й чорти, що він не в палаці, а в пеклі.

«Ага, — думає музикант, — ось на яке ігрище затягли мене паничі! Ну, добре. Я ж вам зараз заграю!»

Настроїв він скрипку, ударив смичком по живих струнах — і все в пеклі в прах розлетілося, а чорти з відьмами розбіглися хто куди.

↑ Догори

Музикант-чарівник

Інші казки