Пан і казкар
Один багатий пан дуже любив слухати казки. Бувало, хто йому що не набреше, він усе вважає правдою.Забажалось цьому панові почути таку казку, якій би він не повірив. І оголосив він усюди: "Якщо хто розповість мені таку казку, щоб я сказав: 'брешеш', дам тому тарілку золота".
Знайшовся один такий казкар. Звали його Янко. Приходить він до пана:
— Став, пане, тарілку золота, буду казати казку.
Поставив пан на підлогу тарілку золота, а сам сів у кріслі й закурив люльку з довгим чубуком.
— Ну, розповідай. Тільки дивись, як би замість золота різок не дістати.
Присів Янко навпочіпки перед тарілкою й почав розповідати:
— І чого, паночку, на світі-то не буває! Ось яка пригода зі мною колись трапилася. Було це ще тоді, коли мій батько навіть на світ не народився. Жив я з дідом. Дома робити нічого, от дід і віддав мене до одного господаря бджіл пасти. А було в того господаря цілих п'ятдесят колод бджіл. Треба щоранку перерахувати їх і на пасовище погнати. А ввечері пригнати, знову перерахувати, подоїти та в вулики загнати. І господар мені наказав: "Якщо ти хоча б одну бджілу загубиш, то не заплачу тобі за цілий рік". Ось яка була нелегка робота!
— Все може бути, — згоджується пан. Подивився Янко на тарілку золота й продовжує розповідати:
— Одного разу пригнав я бджіл з пасовища, перерахував: немає однієї бджоли... Батюшки-світи, буде лихо! Я бігом назад — бджолу шукати. А вже вечоріти почало. Я туди, я сюди — немає бджоли. Раптом чую — десь бджола реве. Дивлюсь — за річкою сім вовків напали на мою бджолу. А вона, бідолашка, від них що є сили відбивається, не здається. Кинувся я на допомогу бджолі. Прибіг до річки — немає переправи. Що робити? А тут ось-ось вовки бджолу розірвуть. Я, довго не роздумуючи, схопив себе за чуб, розгойдав — і гопля через річку! Але до іншого берега не долетів — упав посеред річки й каменем пішов на дно. Опам'ятався якось і почав шукати дорогу, щоб нагору вибратися. А тут, як на лихо, на дні річки хтось багаття розвів та такого диму напустив, що прямо очі їсть, навіть риба носом сопе, і дороги через дим не видно. Іду я навпомацки, дивлюсь — ведмідь стоїть. Хотів я схопити його за хвіст, але він до мене головою повернувся. Я сунув йому руку в горло, дістався до хвоста і за нього вхопився. Перелякався ведмідь та як рвоне нагору — ну, і витягнув мене. Сам кинувся з переляку в ліс, а я на березі залишився, та не на тому, що треба. Тут схопив я себе знову за чуб, розгойдав ще сильніше, ніж уперше, і — стриб на інший берег!
— Мало чого на світі не буває, — каже пан. — Може, і правда.
— Правда-то правда, пане, та, мабуть, з хибою. Ну, так ось. Перестрибнув я на інший берег, та з розбігу так грюкнувся об землю, що по самий пояс загруз. Я туди, я сюди — не вибратися. Без лопати, думаю, нічого не вдієш. Побіг я додому, схопив лопату — і назад. Відкопав себе й біжу на допомогу бджолі. Прибіг, відігнав вовків, а бджола вже й ноги простягла: задрали її вовки, поки я туди та сюди бігав. Що робити? Прикрив я бджолу гілкою, щоб вовки не з'їли, а сам пішов до господаря.
"Лихо", — кажу. "А що за лихо?" — питає господар. "Вовки бджолу задрали". Як розлютився господар, як затопав на мене ногами: "Тепер не дам тобі ні копійки!" Мовчу я. Винен.
Розсердився господар і питає: "А вовки ще не з'їли бджолу?" — "Ні". — "Ну, це добре, що хоча б бджола-то ціла. Поїдемо, заберемо".
Запрягли ми дві пари волів, поїхали. На лузі зняли шкуру з бджоли, порубали м'ясо на шматки та привезли додому. Дома засолили — цілих дванадцять бочок вийшло. Весь рік ми їли те м'ясо з господарем.
— Мало чого на світі не буває! — каже пан. — Може, і правда.
— Ну, а як закінчився рік, господар прогнав мене і не заплатив навіть ламаного гріша. Лише випросив я в нього шматок воску. Виліпив я з того воску конячку, сів на неї й поїхав до діда, адже батька-то в мене ще не було. Їду, їду — приїхав у ліс. А тут і їсти захотілося. Потягнув носом — чую, на ялині смаженим пахне. Під'їхав я до ялини, а там у дуплі смажені дятли пищать. Ну, голод не тітка. Полез я в дупло за дятлами. Лізу рукою — не вліз, лізу ногою — не вліз, лізу головою — не вліз, кинувся всім тулубом — вліз. Наївся там дятлів скільки хотів — і назад. Лізу рукою — не вилізу, лізу ногою — не вилізу, лізу головою — не вилізу, всім тулубом напружився — теж не виліз. Згадав я, що в господаря за лавкою сокира лежала. Побіг, взяв сокиру, прорубав у дуплі дірку більшу та й виліз.
— Мало чого на світі не буває! — каже пан. — Може, і правда.
— Виліз я, сів на конячку, заткнув сокиру за пояс і їду далі. А сокира тяп та тяп, тяп та тяп... Раптом конячка стала — і ні з місця. Оглянувся я — половини конячки немає: обрубав її сокирою! Щоб тобі пусто було! Вирізав я палицю з верби, зшив конячку та й їду знову. А верба раптом почала рости й рости — виросла аж до самого неба. Ну, думаю, залізу на небо, подивлюсь, що там діється.
Пан перестав пушкати люлькою:
— І що ж ти там побачив на небі?
— Чого я там тільки не побачив, пане! Іду я це по небі, а в одній хаті святі вечірку справляють: п'ють, гуляють, веселі пісні співають. Хотілося мені до них зайти, та ні, думаю, з п'яними краще не зв'язуватися, а то ще лупця дадуть. Іду далі. В іншій хаті святий Микола хропе під столом, ніби пшеницю на базарі продав. Видно, порядково хльоснув.
— Мало чого на світі не буває! Може, і правда, — каже пан.
— І справді, що правда! Своїми очима бачив. Зайшов я до Миколи, думав — може, чим поживлюся. Та де там! Пляшки на столі порожні, хліба ні крихти. Покрутився я, бачу — лежить біля господаря золота шапка. Візьму, думаю, хоч Миколину шапку. Зайду десь по дорозі до корчми, мене за неї й нагодують. Взяв я шапку — і назад. А тут Микола прокинувся, почав шапку шукати. А її немає. Начинив він галасу-шумовиння... Треба, думаю, додому бігти, а то спіймають — від лиха не втечеш. А тут ніяк не знайду того місця, де верба на конячці росте. Я туди, я сюди — немає верби. Раптом бачу — святі на току гречку віють, полова так по всьому небу й розсипається. Давай я її ловити та мотузку вити. Свив, прив'язав одним кінцем до неба і почав на землю спускатися. Спустився до іншого кінця мотузки, а землі все не видно. Повис я між землею та небом. Добре ще, що зі мною сокирка-то була. Візьму це я відрублю кінець мотузки, знизу підточу і далі спускаюся.
— Мало чого на світі не буває! — каже пан. — Може, і правда.
— Точив я так, точив, та й не помітив, як крізь землю проскочив і в пеклі опинився. Іду по пеклу, розглядаю, як там і що. Раптом бачу: ваш покійний батько — худий, босий, обірваний — свиней пасе.
Витріщив пан очі, люлька з рота випала:
— Брешеш, хам! Не може цього бути, щоб мій батько свиней пас!
А Янко хвать тарілку з золотом — і за двері!
Інші казки
