Дятел, лисиця і ворона
Видовбав дятел у осині дупло, зробив гніздо і вивів діточок — трьох дятликів.Ростуть маленькі, і радіє дятел. "Вирощу, — думає, — діточок — буде мені в старості поміч".
Але недарма кажуть: "Якби в дятла не був довгий носик, ніхто б його не знайшов!" Не вмів він радіти собі в тиші, а розтрубив на весь ліс про своїх дітей. Кого не зустріне — усім хвалиться: "Ох, і які ж у мене славні діточки! І розумні, і вродливі. Інших таких діточок ні в кого на світі немає!.."
Прослухала про це лисиця. Захотілося їй скуштувати молодих дятлових пташенят. Але як їх дістати з гнізда? Лазити на дерева лисиця не вміє.
Ростить дятел діточок — годує, поїть, а лисиця біля осини похажує, скалить зуби та все думає, як би їй дятлових пташенят із світу зжити.
І нарешті придумала.
Підходить раз до осини і давай хвостом по дереву стукати.
Висунув дятел голову з дупла:
— Ти що, лисичко, робиш? Нащо моїх діточок лякаєш?
— Ось як? — каже лисиця. — А в тебе й діти є?
— Є, — каже дятел. — І такі славні діточки!
— Ну так виганяй їх геть, і сам вибирайся, а то я зараз дерево рубатиму...
— Нащо тобі це дерево?
— Як це — нащо? Розпилю на дрова, піч топитиму.
— Ой, лисичко, ой, матусю, — почав благати дятел. — Дай спершу діточок вигодувати, а потім і рубай дерево. Куди ж я тепер із малятами подінуся?
А лисиця ще сильніше стукає хвостом по дереву:
— Не можу я чекати, поки ти дітей вигодуєш! Хто ж винен, що ти саме на цій осині гніздо зробив! Хіба мало було дерев у лісі?
— Воно правда, — каже дятел, — дерев у лісі багато, але хто міг знати, що ось ця стара, гнила осина знадобиться тобі на дрова!
— Перш ніж гніздо робити, треба було в мене запитати, — злиться лисиця. — Сам винен!
Почесав дятел свою строкату голову:
— Що ж мені, лисичко, робити? Порадь.
Облизалася хитра лисиця, повернула хвостом і каже:
— Скинь мені одного дятлика, тоді не буду рубати дерево.
Подумав дятел — шкода дитинча, але що робити: хоч двоє йому залишаться. І скинув одного пташеня. Підхопила його лисиця, побігла за кущ і з'їла.
На другий день приходить знову:
— Скинь ще одного дятлика, а то дерево рубатиму, — і давай хвостом по осині стукати.
Як не благав дятел, а довелося йому ще одного скинути.
Сподобалися лисиці дятлові пташенята. Через деньок прийшла знову. Шкода дятлові останню дитину віддавати. Він і каже:
— Почекай, лисичко, хоча б до завтра. Дай ще хоча б трохи дитинчам порадіти.
— Гаразд, — погодилася лисиця. — Прийду завтра.
Сидить дятел у дуплі, сумує і все думає, як би йому врятуватися від лисиці. Та нічого придумати не може.
А тим часом прилітає в гості до дятла його кума — сіра ворона.
— Так, мовляв, і так, — каже їй дятел, понуро опустивши голову. — Не до гостей мені, кумо: останнє дитинча лисиця забирає...
Ворона була птаха стара й розумна, не така, як інші.
— Дурнику, — каже вона, — а ти не віддавай!
— Тоді лисиця дерево зрубає, усе одно нас загубить.
— Це вона тільки лякає. Як прийде вона завтра, ти скажи їй: "Руби собі, я тебе не боюся!"
Зрадів дятел, подякував кумі вороні за розумну пораду і навіть добре її пригостив жуками-короїдами.
Прибігає на другий день лисиця.
— Ну, дятле, — каже, — давай, що обіцяв, а то зараз дерево зрубаю.
А дятел висунув свій довгий ніс із дупла і каже:
— Руби собі, я тебе не боюся!
Здивувалася лисиця: звідки дятел розуму набрався?
— Хто це тебе навчив так говорити? — питає вона.
— Моя своячка, ворона-кума! — сміливо відповів дятел.
Розлютилася лисиця на дятлову куму — сіру ворону.
"Постривай же, — думає, — я цього тобі не пробачу!" І пішла, ковтаючи слину.
Думала вона, думала, як би помститися вороні, і нарешті придумала. Вибігла на галявину, лігла і вдала мертву.
Побачила це з дерева ворона. "А-а, — зраділа, — непогана їжа лежить".
Тут вона крилами мах, мах — і вмить біля лисиці опинилася. Спочатку клюнула її в хвіст, щоб перевірити, чи справді лисиця мертва.
А та навіть не ворухнулася. Лежить, як нежива.
Ворона набралася сміливості, підстрибнула до голови і вже збиралася клюнути в очі, а лисиця як схопиться і цап ворону за ногу!
— Ага! — засміялася лисиця, оскаливши зуби. — Попалася ти мені на обід замість дятлового пташеняти! Будеш знати, як дятла вчити.
— Ну що ж, — каже ворона, — ти мене перехитрила. Тепер я тільки одного боюся: щоб ти не мучила мене так, як твоя мати мою мучила.
— А як же вона мучила? Я щось не пригадую.
— Так ти тоді маленька була...
— То розкажи.
— Гаразд, розкажу, — погодилася ворона. — Справа була так. Твоя мати спіймала мою матір. Ось як ти мене зараз...
— Ну зрозуміло, — перебила її лисиця. — Моя мати була не така дурна, як твоя.
— Так-так, — відповіла ворона. — Вона й справді була розумна, не захотіла їсти мою матір із пір'ям: пір'я-то ж не смачні!
— Звичайно, не смачні! — підтвердила лисиця.
— Так ось що твоя мати зробила: взяла два решета, посадила в них мою матір, потім склала решета разом і як пустила їх з крутої гори, так на моїй матері й пір'їнки не залишилося, все дочиста осипалося. Брр! — зжахнулася ворона. — Це для нас, ворон, найстрашніша мука...
"Добре ж, — подумала лисиця. — Не буду й я дурнішою за свою матір".
Дістала вона два решета, посадила туди дятлову куму і пустила решета з крутої гори. Решета роз'їхалися в сторони, а ворона піднялася і полетіла на дерево.
Інші казки
