Бабка-шептуха
Жила в одному селі старенька бабка. А село було невелике, хат з десяток. І на самому його краю стояла бабчина хатина. Така сама старенька, як і бабка.Знайшовся якийсь добрий чоловік, поставив підпірки до бабчиної хатини та завалинкою її обклав. І стоїть вона, не знаючи, на який їй бік повалитися. Назбирає бабка трісок, розтопить піч та й гріється собі біля вогню. Зрозуміло, старій людині й літом холодно. Якщо є що, то поїсть, а немає — то й так обійдеться.
А одного разу через те село проїжджав пан. Побачив він знайому бабку й здивувався.
— Ти ще жива? — питає.
— Жива, паночку. Не йде за мною смерть.
— А скільки ж тобі років?
— Та я своїм рокам і рахунку не знаю.
— А як тобі живеться?
— Та яке ж моє життя! Краще б згнити, ніж так жити: працювати не в силі, а діти й онуки всі давно повмирали. Одна я тепер на світі, як у полі билинка. Нема кому й води подати. А не допоміг би ти, паночку, чимось старій людині?
А пан був скупий. Ще не було такого, щоб він комусь у біді допоміг. Подумав він і каже:
— Чого ж ти, стара, не шепчеш або не ворожиш?
— Та не вмію я, паночку.
— То я тебе навчу.
— Ну що ж, навчи, голубе, навчи, щоб не даром мені на світі жити.
Нахилився пан до бабчиного вуха, каже:
— Як покличуть тебе до хворого, ти подуй на нього трохи та шепчи: "Сигала жив, сигала нема". Пошепчи от так трохи, дай попити з пляшечки, він і видужає. А не видужає, то сигала його забере.
Подякувала бабка панові та й почала шептати, як він її навчив.
Пішла чутка по околиці, що з'явилася така, мовляв, бабка-шептуха, що дуже добре лікує і людей, і худобу. Та не тільки лікує, а й усе вгадує.
І повалив до тієї бабки народ звідусіль. Несуть і везуть їй усяке добро.
Живе тепер бабка і вмирати не хоче.
А одного разу виїхав пан на полювання. День був холодний. Довго ганявся пан за зайцями, кричав на вітрі на всю горлянку, от і трапилася в горлі у нього болячка.
Пан і до того, і до іншого лікаря — ніхто тієї болячки вилікувати не може. А вона ось-ось його задушить.
Дружина каже, що треба, мовляв, шептуху покликати, а пан і слухати про те не хоче: адже він сам знає ту шептуху!
Терпів він, терпів, нарешті не витримав та й погодився бабку покликати.
Привезли бабку, а пан уже ледве дихає. От і взялася бабка швидше дути та шептати: "Сигала жив, сигала нема..."
Чує пан, що бабка шепоче те, чому він жартома її навчив, і охопив його сміх. А бабка ні на що уваги не звертає — шепоче: "Сигала жив, сигала нема..."
Слухав-слухав пан, а потім як зарегоче — тут болячка в горлі й лопнула...
Опам'ятався пан, став бабку дякувати, що врятувала вона його від смерті.
— Ти це так усе й лікуєш, як я тебе навчив? — питає пан.
— Ага, паночку, от так і лікую.
— Ну, а як же ти вгадуєш?
— Та як трапиться...
— То вгадай, що я зараз думаю. Подивилася бабка панові в очі та й каже:
— Думаєш: заплатити мені за шепотіння, чи ні?
Пан засміявся:
— А щоб тобі, бабко, пусто було: як же це ти вгадала?
— Та це, пане, кожен би вгадав, хто тебе знає.
Інші казки
