З рога всього багато

Жили собі дід і баба. Бідно жили. Звісна річ — старі люди: ні працювати, ні заробити не можуть, тільки й було в них те, що зберуть милостинею.

Діждалися вони весни. Почали люди сіяти.

Ось баба й каже дідові:

— Ти б, діду, хоч трохи проса посіяв. Я припрятала на посів з гарнець. Тоді ми каші б наварили, а то сухарі дуже для наших зубів тверді.

— Добре,— каже дід,— посію.

Викопав він біля кущів клаптик землі й посіяв просо.

Зійшло просо, росте. Сонце його гріє, дощик поливає. Радіє дід просові, не нарадіється.

Ось пішов він раз поглянути на своє просо. Бачить — розхажує в ньому журавель.

— Киш-киш, щоб тобі! — закричав дід на журавля.— Іш, де місце знайшов для прогулянок!

Піднявся журавель і полетів.

Подивився дід, а все його просо зіпсоване — потоптане та побите...

Зажурився дід. Приходить додому й каже бабі:

— Добре просо вродилося, але ось біда: привчився до нього журавель літати — все начисто побив, потоптав своїми довгими ногами. І жати нічого буде.

Пожурилася баба, а потім і каже:

— Адже ти ж, діду, був добрим мисливцем. І рушниця твоя на горищі валяється. Візьми-но її та йди застрели журавля-негідника. Буде в нас замість каші хоч м'ясо.

Послухався дід, дістав із горища рушницю, почистив її, набив дробом і пішов на свою ділянку.

Приходить, дивиться — знову журавель у просі топчеться. Розгнівався дід, прицілився і вже хотів вистрілити в злодія.

А той підняв голову й каже людським голосом:

— Постривай, дідусю! Що це ти задумав робити?

— Стріляти в тебе буду! — каже дід.— Ти все моє просо своїми довгими ногами потоптав.

Журавель каже:

— Не знав я, дідусю, що це просо твоє. Думав, панське. Прости мене.

— Добре діло — простити! — каже дід.— Нема в мене більше нічого, тільки й була одна надія на це просо. А тепер через тебе доведеться з голоду помирати.

Вислухав журавель дідову скаргу.

— Що ж, раз ти такий бідний,— каже,— то постривай трохи. Я принесу тобі за просо подарунок.

Махнув крилами і полетів за кущі.

Стоїть дід із рушницею й думає: «Мабуть, обдурив мене журавель. Даремно не застрелив я його. Що я скажу бабі?»

Але тільки він так подумав, дивиться — летить із-за кущів журавель і тримає в дзьобі торбинку.

Прилетів, подав торбинку дідові.

— На тобі,— каже,— дідусю, за твоє просо.

Подивився дід на торбинку — звичайна жебрацька торба!

Похитав він головою й каже:

— Навіщо мені вона? У мене, брате, і своїх досить. Жебрак я. А в жебрака, сам знаєш, торба — усе його багатство.

— Бери, дідусю: такої в тебе нема. Це — чарівна торбинка. Досить тобі лише покласти її перед собою й сказати: «Торбинко, розкрутись, розгорнись, дай поїсти й напитись» — і вмить усе буде. А як наїсися, скажи: «Торбинко, згорнись, скрутись, їжа й питво заберіться» — і торбинка знову стане такою, як була.

— Дякую, коли так,— сказав дід і пішов із торбинкою додому.

Не терпиться дідові дізнатися, чи правду сказав журавель про торбинку. Присів він біля дороги, поклав торбинку на коліна й промовив:

— Торбинко, розкрутись, розгорнись, дай поїсти й напитись!

І диво! Вмить такий багатий стіл з'явився перед дідом, що й у панів такого не побачиш: пироги й калачі, смажене й варене, солодощі та вина різні...

— Молодець журавель, не обдурив! — зрадів дід.

Наївся, напився дід, потім наказав торбинці згорнутися, сунув її за пазуху і веселий пішов далі. Приходить додому:

— Жива ти, бабусю, здорова?

— Жива, жива! А ти як? Довго ти щось ходив. Я вже думала, тебе там вовки з'їли чи ведмеді задушили, у мох затягли та хмизом закидали.

— Ні, бабусю, і вовки не з'їли, і ведмеді не задушили, а приніс я хліба-солі — вистачить на все наше життя вдосталь. Сідай, стара, за стіл.

Дістав дід із-за пазухи торбинку, поклав на стіл і сказав, що слід.

Баба так і вилупила очі: не тільки все на столі з'явилося, але навіть сама хатина засяяла...

— Звідки ти, старий, це взяв?

— Дав той журавель, якого ти застрелити веліла.

— Ай-ай! — схопилася за голову баба.— Навіщо ж стріляти такого славного журавля?

Наїлася баба, напилася й каже дідові:

— Давай покличемо гостей.

— Яких?

— А всіх, кому їсти нічого.

— Клич,— погодився дід.

Пішла баба селом, скликала всіх бідняків.

Сподобалася гостям чарівна торбинка. Кожного дня стали вони тепер ходити до діда й баби частуватися.

Дізнався про чарівну торбинку панський приказчик і розповів панові.

— Не може того бути, щоб якийсь жебрак їв і пив краще, ніж я! — розлютився заздрісний пан.

Запряг він коней у бричку, поїхав до діда.

— Правда чи ні,— питає,— що в тебе є така торбинка, що сама годує? Дід брехати не вмів і сказав правду.

— Покажи мені її.

Поклав дід торбинку на стіл і наказав їй розгорнутися.

Пан прямо остолбенів — такого смаженого й вареного навіть його кухарі не приготують!

— Віддай мені цю торбинку,— просить пан діда.— Навіщо тобі такі панські страви? А до мене й князі в гості приїжджають. Я їх частуватиму.

— Ні,— каже дід,— не можу віддати: хто ж тоді годуватиме мене з бабою?

Пан каже:

— Я пришлю тобі цілий віз простої їжі: хліба, картоплі, сала...

Як пристав пан до діда — нічого не вдієш.

— Не віддаси по добрій волі — заберу по неволі, та ще й різок отримаєш.

Ну, а з паном розмови короткі. Що ж, погодився дід і віддав йому торбинку.

Повернувся пан у своє помістя, живе собі там, веселиться, що ні дня гостей скликає: торбинка вірно служить йому. А про діда з бабою пан навіть і не згадує.

Чекав, чекав дід від пана оплати за торбинку, та так і не дочекався.

— Може, він про угоду й забув,— каже баба.— Іди, дідусю, нагадай панові.

Пішов дід до пана, а той — де там! — і говорити не хоче.

— Нема в мене для вас хліба. Ідіть милостиню просити!

— Коли так, то віддай, пане, мою торбинку,— каже дід.

— Ах ти такий-сякий! — закричав пан.— Покажу я тобі торбинку! Гей, гайдуки, всипте-но цьому жебракові двадцять п'ять різок, щоб більше сюди не ходив!

Схопили гайдуки діда, побили і за ворота викинули.

Повернувся дід додому. Розповів бабі, яку плату він отримав від пана. Пожурилася баба, наругала пана й каже дідові:

— Іди, старий, пошукай того доброго журавля: може, дасть він тобі іншу таку саму торбинку.

Зібрався дід і вийшов у поле. Сів у просі й сидить. Раптом бачить — летить журавель. Дід до нього.

— Так, мовляв, і так, брате журавлю: забрав у мене пан твою чудову торбинку. Та ще й його гайдуки побили мене різками. Як жити мені тепер з бабою? Може, даси мені ще одну таку саму торбинку?

Подумав журавель і каже:

— Ні, не дам я тобі іншої торбинки. Дам тобі краще ріг.

Полетів кудись за кущі, потім повернувся і приніс у дзьобі срібний ріг.

— На тобі,— каже,— замість торбинки.

— А що ж із ним робити? — питає дід.

— Піди з цим рогом до пана і скажи: «Із рога всього багато!» А як упокоїш пана, то скажи: «Ох, все в ріг!»

Сказав це журавель, махнув крилами і полетів.

Покрутив дід у руках срібний ріг, подумав: «Мабуть, щось мудре дав мені журавель. Але як би через цей ріг нових різок не заробити...»

Іде старий додому та все про ріг думає — чи йти з ним до пана, чи ні? Зустрічає на дорозі панського приказчика.

— Де був, діду? — питає приказчик.

— Ходив, паночку, до знайомого журавля.

— Що ж він тобі дав?

— Срібний ріг.

— Покажи.

Дістав дід із кишені ріг, показав приказчикові.

— А що з ним робити? — питає приказчик.

— Та нічого,— відповідає дід.

— Як це так — нічого? Ти щось від мене приховуєш. Може, із нього золото сиплеться?

— Може, і сиплеться... Хто його знає.

— То скажи, щоб із нього золото посипалося,— пристав до діда приказчик.

— Ти можеш, паночку, і сам наказати.

— Як?

— Скажи: «Із рога всього багато!»

— Із рога всього багато! — крикнув жадібний до грошей приказчик.

І раптом звідкись з'явилися з рога дванадцять хлопців-молодців із різками і давай бити приказчика.

Застогнав приказчик, благає:

— Зупини ти їх, діду, а то до смерті заб'ють... А дід із сміху котиться:

— Не будь таким цікавим та заздрісним. Не лізь у чуже просо!

Побили хлопці-молодці приказчика до синяків.

Тоді дід каже:

— Ох, все в ріг!

І всі хлопці-молодці вмить назад у ріг сховалися.

«О, тепер я знаю, навіщо мені добрий журавель цей ріг дав!» — усміхнувся про себе дід і рушив у панське помістя.

Приходить, а в пана повно гостей. Всі п'ють, гуляють. Лежить на столі дідова торбинка.

— Що, діду, скажеш? — питає пан.

— Прийшов я, паночку, за торбинкою.

— Ха-ха-ха! — зареготав пан, підпершись у боки.— Бачили ви такого старого дурня! Ще різок захотів! Гей, гайдуки, всипте йому при всіх моїх гостях двадцять п'ять різок!

Схопили гайдуки діда, повалили на підлогу. А дід тим часом дістав із кишені срібний ріг та як крикне:

— Із рога всього багато!

Вискочили з рога дванадцять хлопців-молодців із різками і давай шмагати гайдуків, і пана, і його гостей.

Найбільше дісталося панові — дід-то стояв збоку й командував:

— По гайдуках — раз! По гостях — два!! По панові — три!!!

Хлопці-молодці так і робили, як дід наказував.

Стогнав, стогнав пан, а потім бачить — немає порятунку.

— Забирай, діду, торбинку, тільки зупини своїх хлопців!

— Так би давно й сказав, пане,— усміхнувся дід.— Та тепер однією чужою торбинкою не відкупишся.

— А що ще хочеш? Даду тобі коня, корову...

— Ні, пане, і цього мало.

— Ай-ай-ай! — завив пан.— Швидше кажи, що ти хочеш ще, а то заб'ють мене до смерті твої хлопці.

— Коли хочеш живим залишитися,— каже дід,— віддай біднякам помістя, а сам тікай, куди очі дивляться!

Пан заревів ще голосніше:

— Ой, ай, як же я без помістя залишуся?

— Не хочеш, як хочеш,— каже дід.— Гей, молодці, всипте всі різки панові!

Хлопці-молодці перестали бити гостей і гайдуків і взялися за пана.

Крутився, вертівся пан під різками, як в'юн на гарячій сковороді, а потім не витримав:

— Віддам, віддам помістя!

— Ну добре. Тільки дивись без обману, а то є в мене для тебе засіб,— сміється дід.— Ох, все в ріг!

І хлопці-молодці миттю в ріг сховалися. Поклав дід ріг у кишеню й каже:

— Завтра прийду перевірю: коли не підеш, знову на тебе своїх помічників напущу!

І пішов дід веселий додому — із торбинкою, і з рогом.

А пан наступного дня ледве світ покинув помістя: боявся, щоб дід не повернувся назад із своїми хлопцями.

↑ Догори

З рога всього багато

Інші казки