Золота пташка
У одного чоловіка було троє синів: двоє розумних, а третій дурень.Старший син, Степан, умів грати на скрипці, середній, Пилип, — на дудці, а найменший, Іван, ні до чого не здатний: сидить на печі та все лучину строгає.
В саду у того чоловіка росла яблунька, а на ній золоті яблука. Дивується батько яблуками, і сини радіють. Щоранку ходять у сад поглянути, чи всі вони на місці.
Якось перевірили — одного яблука не вистачає! І наступного ранку знову одного яблука не дісталося...
Засмутився батько: «Мабуть, — думає, — якийсь злодій у сад лазить». Говорить він старшому синові:
— Іди, синку, яблука стережи.
Вечором Степан підставив до яблуні драбинку, вліз на неї, сидить та на скрипці грає. Усю ніч грав, а під ранок так спати захотілося — він і задрімав. Раптом чує крізь сон: щось над головою сильно зашуміло, залящало. Прокинувся Степан, протер очі — ніде нікого немає, тільки одного яблука не вистачає...
Повернувся він до батька невеселий.
— Не встиг я, — каже, — злодія впіймати. Знову одного яблука не вистачає...
Наступної ночі говорить середній син — Пилип:
— Піду я стерегти. Не може бути, щоб я не встиг!
Пішов він, примостився на драбинці та награває собі на дудці різні мелодії. Усю ніч грав, а під ранок так спати захотілося — він і задрімав. Раптом чує крізь сон: щось над головою сильно зашуміло, залящало. Поки прокинувся — знову одного яблука немає!
Соромно йому в хату йти, але що поробиш: не встиг злодія впіймати.
На третій день говорить найменший син — Іван:
— Погані з вас, братці, сторожі. Ось я піду, напевно злодія підстережу.
Усі лише посміялися з його слів, але що ж, відомо, — дурень!
Набрав Іван цілий пучок лучини та й пішов стерегти. Сидить на драбинці, лучину строгає та пісеньки собі під ніс наспівує.
Стало світати. Чує Іван — щось наче вдалині зашуміло. Притаївся він, вдивляється. Раптом бачить — летить до яблуні велика золота пташка. Підлетіла близько і збиралася яблуко схопити, а Іван спритний — цап її за довгий хвіст.
Вирвалася пташка і полетіла без яблука. Дивиться Іван, а в руці в нього три золоті пера залишилися.
Прибіг він у хату, усіх розбудив:
— Дивіться, — каже, — я злодія підстерег і три золоті пера з його хвоста вирвав. Подивилися брати і від сорому почервоніли, що не вони, а дурень славу собі здобув. Опанувала їх заздрість.
— Добре ж, — каже старший брат, — поїду я по світу золоту пташку шукати.
Взяв він одне перо для прикмети, набрав їжі, грошей на дорогу та й поїхав.
Минуло півроку — ні Степана, ні пташки немає. Ось середній брат і каже батькові:
— А чи не поїхати б мені шукати золоту пташку? Заодно і брата знайду.
Набрав він усякої їжі на дорогу та й поїхав.
Минув цілий рік, але ні про братів, ні про пташку й чутки немає.
Смуткує батько, а Іван на печі лучину строгає та бурмоче собі під ніс:
— Мабуть, треба мені самому в дорогу збиратися.
Подумав батько: «Що ж, пропали розумні сини, нехай і цей, дурний, пропадає». І не став йому перечити.
Нічого не взяв із собою Іван: ні грошей, ні хліба. Тільки взяв він третє перо, паличку в руки та ножик, яким лучину строгав. І пішов пішки золоту пташку шукати.
Іде він, іде, а вже вечоріє. Чує він поруч вовчий голос. Пішов на той голос. Дивиться — сидить у глибокій ямі стара вовчиця.
— Чого ти тут виєш? — питає Іван вовчицю.
— Ось яка біда, — відповідає вовчиця: — бігла я на обід щось здобути, та в яму потрапила... Допоможи мені, добрий чоловіче, вибратися звідси. Я тобі чим завгодно віддячу.
Говорить Іван:
— Ти стара вовчиця, всюди літаєш, всюди буваєш, а не скажеш мені, де живе золота пташка? Якщо скажеш, то визволю тебе з ями.
— І скажу, і навіть до неї приведу, — обіцяє вовчиця.
— А не обманеш?
— Ні.
— Ну, дивись же!
Приніс Іван дві суковаті жердини, опустив їх у яму. Вибралася вовчиця по жердинах нагору та й каже Івану:
— Дякую тобі, що виручив. А тепер сідай на мене, я тебе швидше туди довезу, ніж ти сам дійдеш.
Сів Іван на вовчицю, а та й помчала напрямки через поля, ліси, болота. Іван лише за вуха тримається, щоб не впасти.
Примчала вовчиця до моря. Зупинилася і каже Івану:
— Посиди тут трохи, а я побіжу десь гуску знайду. Тобі треба добре підкріпитися, щоб сильним був, адже велика робота тебе чекає.
Сів Іван на морському березі, на хвилі дивиться. Шумлять вони, колихаються. Цікаво! Дивився, дивився, та й заснув. Довго чи недовго спав він, аж ось і вовчиця прибігає з гускою. Розбудила його. Розвели вони вогонь, засмажили гуску. Наївся Іван.
— Ось і добре, — каже вовчиця, — а тепер знову сідай на мене. Поплинемо за море.
Перепливли вони море. Дивиться Іван — стоїть на морському березі золотий палац.
Вовчиця каже:
— Іди в цей палац. Тільки тихо та обережно, щоб ніде не стукнув, адже це зачарований палац: все в ньому спить. А торкнешся чогось випадково — все прокинеться, і тоді живим звідти не вибратися. Як увійдеш у ворота, побачиш там двох собак. Вони на залізних ланцюгах до стовпів прикуті. Тільки дивись, не розбуди їх, бо як загавкають, то весь палац на ноги підніметься. Пройдеш так через ворота і увійдеш у першу кімнату. Висить там дзвінкий меч. Він золотий, весь самоцвітами прикрашений. Але ти його не чіпай, бо почне дзвеніти і всіх розбудить. Увійдеш у другу кімнату, висять там співочі годинники, їх теж не чіпай, а йди прямо в третю кімнату: там побачиш золоту клітку, а в тій клітці сидить золота пташка. Витягни її обережно з клітки і тихо повертайся до мене.
Рушив Іван у зачарований палац. Пройшов ворота з собаками, увійшов у першу кімнату, потім у другу. Бачить, а там майстрів різних не злічити: і столяри, і слюсарі, і муляри. А навколо них варта з шаблями та рушницями. І де хто що робив, там і заснув. Подивився Іван на них і пішов далі, у третю кімнату.
Ось перед ним і золота клітка висить, а в ній золота пташка сидить. Як побачив Іван пташку-злодійку, так і забув про обережність. Схопив клітку, зірвав зі стіни. І враз такий дзвін пішов!.. Іван злякався і назад. У другій кімнаті зачепився випадково за золоті годинники. А ті й заспівали, затикали на всі лади. Побіг Іван далі. Вскочив у першу кімнату, схопив меч — такий він гарний був! А меч як задзвенить... І все в зачарованому палаці прокинулося. Усі кинулися за Іваном навздогін. Але Іван теж не дрімав — стрілою пролетів повз собак і вискочив із палацу.
Бачить вовчиця — біда: мчиться Іван на всіх парах, а за ним ціла погоня. Підбігла до нього вовчиця.
— Сідай, — каже, — швидше на мене! Сів Іван, а вовчиця — у море і поплила. Переплив Іван море і просить вовчицю:
— Скажи, де мої брати? Не можу я без них додому повернутися.
— Ех, — зітхнула вовчиця, — братів тобі краще не шукати, а то вони тебе зі світу зіжнуть.
— Нічого, не зіжнуть, — каже Іван.
— Ну, якщо ти такий сміливий, то йди на королівський двір — там твої брати в темниці сидять. Тільки дивись, бережися їх. Від них добра не чекай.
Попрощався Іван із вовчицею, подякував їй і рушив на королівський двір.
Прийшов до короля, привітався.
— Що скажеш? — питає король.
— Випусти моїх братів, — каже Іван. — Нащо ти їх у темниці тримаєш?
Король каже:
— Не випущу. Твої брати хотіли моїх найкращих коней вкрасти.
Іван просить і так, і сяк — не погоджується король.
— Тоді я їх викуплю.
— Який же ти викуп даси? Вийняв Іван з-під свитки Золотий меч:
— Ось тобі викуп.
Подивився король на меч — сподобався він йому: немає в нього такого!
— Ну добре, — погодився король, — забирай своїх братів. Тільки не пускай їх більше до мого королівства.
Забрав Іван своїх братів, розповів їм, як здобув золоту пташку, і пішли всі разом додому.
Прийшли вони в густий ліс, вбили брати Івана, а самі забрали золоту пташку і побігли до батька, до матері.
Багато чи мало часу минуло, а сталося потрапити в той ліс вовчиці. Відчуває вона: десь поруч людина. Побігла в ту сторону і побачила вбитого Івана.
— Ось, — сумує вовчиця, — так-то ти мене послухався! А я ж тобі казала, я ж тебе навчала — бережися злих братів!
Побігла вовчиця на високу гору, дістала пляшечку живої води. Повернулася і оживила Івана. Піднявся він, потягнувся.
— Ох, як же я довго спав!
— Спати б тобі тут віки вічні, якби не я, — каже вовчиця.
— А де ж мої брати? — питає Іван.
— Вдома. Поспішай і ти швидше додому. Там батько твій на радощах, що твої брати повернулися і золоту пташку принесли, вже бенкет готує. З'їжджаються до нього навіть пани та королі на диво подивитися. Але батько тепер тебе не впізнає, адже ти від живої води змінився. А ти, як прийдеш додому, попросися до кухаря в помічники. І як звариться їжа, то крапни в неї по краплинці живої води.
Навчила вовчиця Івана, що йому робити, і втекла.
Повернувся Іван додому. А там і справді гості вже збираються. Кухар один просто розривається — багато різних страв треба для гостей наварити та нажарити. Підійшов Іван до кухаря:
— Дай-но я тобі поможу.
— Добре, — погодився кухар, — Допоможи, а то мені одному не впоратися.
Взявся Іван допомагати. А потім і каже кухарю:
— Ти, дядьку, старий, бачу, ти втомився, відпочинь-но, а я сам все зроблю!
Бачить кухар, що помічник його добре старається, і приліг відпочити.
Приготував Іван обід, крапнув у кожну страву по краплинці живої води і розбудив кухаря. Той поніс подавати обід до столів.
А гості на бенкеті їдять та страви хвалять — дуже смачно все приготовано!
Після обіду кличе господар кухаря, дає йому подарунок і дякує за смачні страви. А кухар і каже:
— Та це один хлопець тут у мене за помічника був, ось він і наварив таких смачних страв. Сам-то я готувати так не вмію.
Господар каже:
— Так поклич його до мене, треба і його віддячити.
Покликали Івана. Господар питає:
— Де це ти навчився такі смачні страви готувати?
— Біда всьому навчить, — відповідає Іван.
— А яка ж у тебе, хлопче, біда?
Ось Іван і розповів про те, як здобув золоту пташку, як братів у короля викупив і як вони його вбили, а добра вовчиця оживила...
Стоять брати, мовчать, бліді, як полотно, а батько питає:
— Так це ти, значить, мій найменший син Іван?
— Так, — каже Іван. — Я пташку здобув і слово дотримав, а вони — брати мої розумні — злодії!
Прогнав батько старших синів із дому, а з Іваном і тепер живе.
Інші казки
