Як Степко з паном розмовляв
Жив колись один пан, такий злий, що просто біда: ніхто не міг йому вгодити. Усі його, як вогню, боялися. Бувало, прийде до нього хтось із чимось попросити, а він як гаркне: «Що скажеш?» — то від страху людина й забуде про свою прохання.— Нічого, паночку, усе добре, — відповідає бідолаха.
— На стайню його, негідника! — реве пан. — Віддати йому лози, щоб більше сюди не ходив!
А по-іншому цей пан із людьми говорити не вмів. І люди боялися з ним заговорити, а то скажеш щось не так, проти шерсті, — до смерті заб’є.
Одного разу грав пан у карти та виграв у сусіднього пана маєток. Було це навесні. Зібрався пан і поїхав оглядати своє нове володіння. А як поїхав, так і залишився там на все літо: дуже йому сподобався новий маєток. І справді кажуть, що нове решето на цвяху висить, а старе під лавою лежить.
Тим часом у старому маєтку сталася велика біда. «Як же, — думає управитель, — розповісти панові про біду?» А сам їхати до нього боїться. І ось надумав він послати когось із дворових. Та немає на те охочих: кому ж хочеться від пана зайві лози отримувати?
А був у тому маєтку один чоловік. З виду так собі, непоказний, та зате на язик бистрий: за словом у кишеню не лізе. Звали його Степан, але всі називали його просто Степко. Прослухав Степко, що управитель шукає, кого б послати до пана, прийшов до нього і каже:
— Пошліть мене — я з паном умію поговорити.
Зрадів управитель. Дів Степкові хліба, сала, повну жменю мідяків і відправив у дорогу.
Іде Степко, мідяками брязкає, жодної корчми не пропустить. Довго йшов він чи коротко, та прийшов нарешті до нового маєтку. Хотів Степко йти прямо до панського дому, та лакей зупинив його:
— Ти чого тут, бродяго, швендяєш!
І нацькував на нього собак.
Дістав Степко з торби шматок хліба, кинув його собакам, ті й перестали гавкати. Тоді Степко знову підійшов до ґанку.
— Тобі чого треба? — кричить лакей. — Тут сам пан живе!
Степко вклонився лакеєві і каже:
— А паночку мій дорогий, ось мені-то й потрібен сам пан. Прийшов я до нього зі старого маєтку. Лакей трохи пом’якшав.
— Гаразд, — каже, — я доложу про тебе панові. Але скажи мені, звідки ти знаєш, що й я пан?
— Хм! — Степко хитро покашляв. — Бачу: ти пан, не пан, а так, напівпанок, і лоб у тебе низький, і ніс слизький, от і видно, що лизав ти панські миски.
Розлютився лакей, схопив Степка за комір і давай його бити. Побачив це пан із вікна та кликнув лакея до себе.
— Що це за хлоп? — питає пан у лакея.
— Та якийсь бродяга зі старого панського маєтку, — відповів лакей і низько вклонився панові.
Пан згадав, що давно не бував у старому маєтку.
— Поклич-но його сюди, — наказав він лакеєві. Побіг лакей кликати Степка, а той вийняв кисет, набив люльку тютюном, дістав із кишені кресало й кремінь, взяв трут і давай викрешувати вогонь. Викресав вогонь, закурив люльку. Курить та плює на чистий панський ґанок.
— Іди в покої, тебе пан кличе! — кричить йому лакей.
— Що його пропасниця трясе, чи що? Почекає! — відповідає Степко і курить собі люльку.
— Та швидше ж ти! — злиться лакей. — А то пан тебе лозами відшмагає...
— Не відшмагає. Ось докурив люльку, тоді й піду.
Чекав, чекав пан Степка, та не дочекався. Кличе знову лакея:
— Чому хлоп не йде?
— Люльку курить.
Розлютився пан:
— Гони його сюди!
Докурив Степко люльку, вибив із неї попіл, сховав її за пазуху, а потім рушив повільно до панських покоїв.
Лакей біжить попереду, відчиняє Степкові двері, наче панові.
Увійшов Степко до пана та й закашляв після міцного тютюну. Кашляє, а пан чекає, лише очима злобно поводить. Відкашлявся якось Степко і каже:
— Добрий день, паночку!
— Що скажеш? — хмуриться пан.
— Усе добре, паночку.
— А після доброго що?
— Та ось, паночку, послав мене управитель. Знаєте, панський ножик перочинний зламався.
— Який ножик?
— Та, мабуть, той, яким панові пера чистили.
— Як же його зламали?
— Адже кажуть же, пане, що без цвяха й лаптя не сплетеш. А кожен інструмент у роботі псується. Ось так і з панським ножиком. Хотіли з гончої собаки шкуру зняти — панові на чоботи, взяли ножик. А на панській гончій дуже міцна шкура була. Ну, ножик і зламався.
— Яка гонча? Що ти везеш, негіднику? — закричав злий пан і вже хотів наказати слугам, щоб забрали Степка на стайню лозами шмагати. Але Степко продовжував розповідати далі:
— Панська гонча, та сама — може, пан пам’ятає, — що стрибнула колись у колодязь, а Микитку послали її витягати, так він там і втопився. Та сама гонча, що пан любив брати на полювання. Здається, якщо не помиляюся, пан віддав за цю собаку сусідньому панові трьох мужиків...
— Що ж, значить, моя найкраща гонча здохла?
— Здохла, пане.
— Від чого ж вона здохла?
— Та кониною об’їлася, ну, одразу ноги й витягнула.
— Якою кониною?
— Та м’ясом жеребця.
— Якого жеребця?
— Панського вороного жеребця, із зірочкою на лобі.
— Що ж, і він здох?
— Здох, пане. А шкода, хороший був жеребець.
— Ох, яке нещастя!
— Е, пане, і чого так сумувати? Уже відомо: якщо жеребенок із зірочкою на лобі народиться, то або здохне, або вовк його задере.
— Від чого ж жеребець здох?
— Підірвався, мабуть.
— А що, хіба на ньому працювали? Загнали його, чи що?
— Та ні, пане, на ньому й не їздили, він у стайні стояв.
— А що ж?
— Воду, пане, на ньому возили.
— А навіщо була потрібна вода?
— Та люди ж, паночку, недарма кажуть, що коли тонеш, то й за соломинку хапаєшся. Коли загорівся панський свинарник, то управитель наказав і на жеребці воду возити.
— Що, і свинарник згорів?
— Згорів, пане.
— Від чого ж він загорівся?
— Мабуть, пане, він стояв близько до корівника, ось від нього і загорівся.
— Значить, і корівник згорів?
— Згорів, пане, як свічка.
— Від чого ж він загорівся?
— Ось цього, паночку, я точно не знаю: чи то від сараю, чи то, може, від дому вогонь перекинувся.
— О, значить, і дім згорів?
— Згорів, пане, начисто все згоріло, наче хто язиком злизав.
— І весь маєток згорів?
— Весь, пане: чисто, гладко, хоть ріпу сій.
Схопився пан за голову і давай голосити.
— Але від чого ж дім загорівся? — знову питає пан у Степка.
— Від свічок, пане.
— А навіщо свічки запалювали?
— Ну як же, пане, завжди свічки запалюють, якщо хто помре.
— А хто ж помер?
— Царство небесне, щоб їй на тому світі легко ікалося, — пані померла.
— Що, що?.. Що ти говориш?.. Пані померла?!
— Померла, пане...
Почув це пан, так із крісла повалився. А Степко закурив люльку і пішов собі додому.
Інші казки
