Барбаїк Лохо та домовий
Барбаїк Лохо була служницею в Керарборні, поблизу Плуару. У той час вона ще була молодою й славилася як жартівниця й реготуха.У Керарборні, як і скрізь, був свій добрий домовик, який взяв на себе турботу про корови ферми — саме тому вони давали так багато найкращого молока, жирного й з густими вершками. Про коней домовик Керарборну зовсім не дбав — він піклувався лише про жіночу стат. Вночі він підмітав кухню, мив посуд, чистив каструлі та мідні тази й наводив на них блиск, натирав меблі, шафи, буфети та стародавні поставці з різьбленого дуба, і робив це так, що на кухню старої Маркгаріт, попередниці Барбаїк, було приємно дивитися. Скрізь панувала дивовижна чистота, все так сяяло й блищало, що в кожну річ можна було дивитися, як у дзеркало.
Що й казати, добре жилося стряпусі в Керарборні! Але ж кожного дня, коли Маркгаріт лягала спати, вона завжди піклувалася, щоб узимку в печі було достатньо жару; в куті, біля самого вогнища, вона клала круглий камінь-голіш, відполірований морськими хвилями й мав форму гарбуза, і, лежачи в ліжку, дивилася, як її милий домовик, закінчивши всі свої роботи, пробирався до цього каменя, влаштовувався на ньому й грівся, слухаючи пісні свого приятеля цвіркуна, поки не заспівають півні. Зростом він був менше фута, але Маркгаріт ніколи не вдавалося побачити його обличчя, бо воно завжди було приховане широкополою капелюхом, подібним до тих, які носять у Корнволісі. До доброго домовика всі звикли й його не боялися, бо він нікому не робив зла.
Але ось стара Маркгаріт померла, і місце стряпухи, якого всі так прагнули, дісталося молодій Барбаїк. Вона була щаслива й пишалася цим. Спочатку все йшло якнайкраще. Домовик охоче допомагав гарній і веселій Барбаїк і звільняв її від найгрубішої роботи: йому подобалися її пісні та її сміх, які цілий день лунали по всьому домі замість буркотіння й нарікання старої Маркгаріт. Але в Барбаїк завжди була якась витівка чи жарт на думці, і ось одного разу їй спало на думку пожартувати над своїм другом домовиком. На жаль, це стало початком усіх її нещасть!
Одного вечора, перед тим як лягти спати, вона нагріла на вогні камінь-голіш і потім поклала його на звичне місце. Вона лежала в ліжку й нетерпляче чекала появи домовика. Він прийшов, як завжди, і, нічого не підозрюючи, направився до свого звичного місця, але зараз же підскочив і з жахливим криком, від якого здригнувся весь дім, кинувся тікати, чухаючи зад і перевертаючи все на своєму шляху.
Барбаїк злякалася: вона зрозуміла свою помилку і тепер гірко каялася в ній! Але на жаль! Вже було пізно! Починаючи з цього дня, все пішло шкереберть. Корови схудли, стали зовсім худими й майже не давали молока, а те небагате, що вони давали, одразу ж кисло. На кухні панував безлад і неймовірний бруд. Бідна дівчина розучилася сміятися, і в неї з’явилася така нещаслива рука, що варто було їй доторкнутися до тарілки чи горщика, як ця річ падала на кам’яні плити підлоги й розбивалася на дрібні шматки, і тоді їй лунав жахливий, злорадний сміх. Її стравы також стали огидні: і суп, і каша завжди були або недосолені, або пересолені, млинці підгоряли, м’ясо недосмажувалося; слуги постійно скаржилися на їжу, і врешті-решт Барбаїк звільнили.
Вона незабаром знайшла інше місце, але нещастя йшли за нею по п’ятах, і зрештою ніхто вже не хотів її тримати. Бідна дівчина зовсім відчаялася, впала духом, і незабаром їй довелося стукати в усі двері й просити милостині.
Так через прокляття домовика, якого вона образила, вона у тридцять років перетворилася на згорблену старуху.