Казка про хлопчика з черевичком

Колись жили на світі чоловік і жінка. Вони були одружені вже п’ятнадцять років, але дітей у них не було. Чоловік і жінка постійно твердили: — Боже, дай нам сина, ми більше нічого не просимо, тільки одного сина, хоч би він був не вищий за чобіток.

І зрештою Бог дав їм те, про що вони просили. Через п’ятнадцять років і дев’ять місяців дружина народила хлопчика завдовжки пів аршина, і він не виріс більше ані на вершок. Тому батьки називали його Чобіток.

Настав час Чобіткові заробляти на хліб. Не було хлопчика розумнішого і спритнішого за нього, але жоден господар не хотів брати на роботу такого коротунчика. Нарешті Чобітка найняв пасти корів один фермер, злий як чорт і скупий як лихвар. Сухий хліб і постний суп, замість ліжка — солома, часті побої і жодного гроша платні — ось що отримував за роботу бідний пастушок. Але він все ж був сповнений надій і думав про себе: «Терпіння! Після дощу вигляне сонце».

Одного разу Чобіток пас корів, лежачи під вербою на березі річки Жер. На іншому березі він побачив старуху, яка була вдвічі меншою за нього, чорну як сажа, давню як дорога.

— Пастуше, — крикнула старенька, — підійди сюди і перенеси мене через річку.

— Охоче, бабусю.

Чобіток роздягнувся. На щастя, справа була восени, після жнив. Річка так обміліла, що навіть коротунчику пастухові вода була по пояс.

— Ну, ось ви й на цьому березі, бабусю.

— Дякую, пастуше. Довг платежем красний — ось тобі дудка, не розлучайся з нею ні вдень, ні вночі. Варто тобі лише прикласти її до губ, і всі, хто почує її, люди і звірі, пустяться в танець проти волі і будуть танцювати доти, доки ти не перестанеш грати.

Дякую, бабусю. Старенька пішла, а Чобіток приклав до губ дудку і загравав. У той же миг бики, корови, телята пустилися в танець і скакали доти, доки пастух не перестав грати.

Незабаром повз проходив мировий суддя, людина гаряча і зла як сто чортів у пеклі. Коли він порівнявся з заростями терну і колючої ожини, пастух зняв шапку.

— Здоровенькі були, пане мировий суддя.

Суддя пройшов повз і нічого не відповів, навіть не доторкнувся до капелюха.

— Пане суддя, я з вами ввічливо вітаюся. Ви могли б відповісти тим самим.

Суддя махнув палицею.

Тоді Чобіток підніс до губ свою дудочку. І в той же миг судді мовляв-німови прийшлося пуститися в танець. Він танцював, танцював у гущавині чорного терну і ожини, які рвали його одяг і тіло, танцював доти, доки крихітка пастух не перестав дмухати в свою дудку.

Чобіток зі стадом повернувся на фільварок. У цей день господар і його родина бенкетували на славу, на обід був суп з капустою, гусячі лапки, смажена індичка, сир і добре вино.

— Господарю, чи не дасте ви й мені спробувати цих смачних речей?

— Отакий ласун! Провалюй! Для тебе й запліснявілі шматки занадто хороші. Забирайся геть, а то я тобі задам лупця!

Тоді Чобіток загравав на дудочці. Того ж часу господар і його родина проти волі пустилися в танець. Вони танцювали, танцювали серед перевернутих лавок і стільців, серед розбитих тарілок, блюд і пляшок, які до крові ранили їм ноги. Танцювали й танцювали, доки малюк не перестав грати.

Після цього Чобіток повернувся до батьків, а мировий суддя і фермер подали на нього до суду.

І ось через три дні пастуха засудили до повішення.

Коли судді в червоних мантіях, священник, кат і його помічники вели Чобітка на шибеницю, він поглядав на мирового суддю і фермера, які стояли в натовпі, і помирав зі сміху.

Кат надів петлю на шию Чобітка.

Але Чобіток підніс до губ свою дудочку. І того ж часу судді в червоних мантіях, священник, кат, його помічники — всі проти волі пустилися в танець. Вони скакали вище шибениці, ризикуючи зламати собі шию кожного разу, коли падали на землю. Вони танцювали, доки коротунчику пастухові не забаглося припинити гру.

— Ну що, добрі люди, ви все ж таки хочете мене повісити?

— Ні, Чобітку, іди собі куди хочеш. Тебе ніхто не чіпатиме.

— Добрі люди, мені цього замало. Я хочу, щоб мировий суддя і мій господар були негайно повішені!

— Чобітку, це не в нашій владі.

Тоді Чобіток взявся за дудку, і суддям у червоному, священникові, кату, його помічникам знову довелося пуститися в танець. Вони танцювали, скакали вище шибениці, падали на землю і ледве не поламали собі руки й ноги.

Танцювали доти, доки Чобіток не перестав грати.

— Добрі люди, я хочу, щоб мировий суддя і мій господар були повішені без жалю. Ну як, це все ще не у вашій владі?

— Гаразд, Чобітку, ми згодні. Кате, роби свою справу.

Кат і його помічники повісили на шибеницю суддю і фермера.

— А тепер, добрі люди, за те, що ви мене так образили, відлічіть мені по тисячі пістолей кожен.

— Чобітку, це нам не по кишені.

Тоді Чобіток підніс до губ дудку. І судді, священник, кат, його помічники — всі пустилися в танець. Вони танцювали, скакали вище шибениці, ризикуючи зламати собі шию кожного разу, коли падали на землю. Танцювали, доки малюк не перестав грати.

— Добрі люди, за заподіяну мені образу відлічіть мені по сто пістолей кожен. А це вам по кишені?

— Так, Чобітку. Але в нас немає при собі грошей.

— То пошліть когось за ними. А не то дивіться, як би дудка знову не заграла!

Сказано — зроблено. Після цього Чобіток, навантажений золотом, повернувся до батька з матір’ю, і вони жили довго і щасливо.

↑ Догори

Казка про хлопчика з черевичком

Інші казки