Як не зберегли звірі свої таємниці
Жили колись з батьком два сини. Старший син був зрячий, а молодший — сліпий. І ось настав батькові смертний час. Покликав він старшого сина та й каже:— Вмираю я, сину, і, окрім боргів, нічого вам у спадок не залишаю. Тому й прошу тебе, мій сину, як би тобі важко не було, не кидай на поталу долі свого сліпого брата.
Вислухав батькове напуття старший син і поклявся зі сльозами на очах, що виконає його останню волю.
— Тепер я спокійний, — з полегшення зітхнув батько, заплющив очі й помер.
Поховали його брати, замкнули вікна та двері своєї жалюгідної хатини й вирушили в дорогу. Як-не-як, а люди їх жаліли й давали хто хліба, хто м’яса, а хто й грошей. Проте сліпому від цього було мало користі, бо зрячий брат виявився жорстокосердною людиною і все краще забирав собі.
Минуло трохи часу, і зовсім забув старший брат про свою священну клятву батькові. Зібравши трохи грошей, вирішив він позбутися молодшого брата. Завів він його в глухий ліс і, сказавши, що скоро повернеться, пішов.
Нічого не підозрюючи, брат ліг на траву під дерево і міцно заснув. Коли ж прокинувся і почав кликати старшого брата, ніхто на його поклик не відгукнувся. Що було робити? Чекав він, чекав, та все марно. Ось тоді-то й зрозумів він, бідолаха, що кинув його брат і більше вже ніколи не повернеться. Зрозумів і гірко заплакав.
Тим часом настала темна ніч. Тільки йому-то було байдуже, що ніч, що день: адже він був сліпий і не міг цього бачити. Раптом почув він неподалік звіриний вий і зі страху заліз на саму верхівку могутнього дуба.
І якраз вчасно! Ледве встиг він там нагорі сховатися, як під дубом роздався левів рик. За левом з’явився вовк, за ним пришкандибав ведмідь, а потім кабан, лисиця і, нарешті, заєць. Розсілися звіри рядком і почали розпитувати один одного про різні новини.
Першим заговорив лев:
— Де це ти пропадав, вовчище? Що в тебе нового?
— О, брате леве, був я в далеких краях. І там довідався я про одну велику таємницю. Тепер я знаю цілющий засіб, який зробить сліпого зрячим.
— Що ж це за засіб? — запитав лев.
— Засіб простий. Якщо людина чи звір народився сліпим, треба прикласти до очей кору ось цього самого дуба, і він одразу прозріє.
— Ось це диво! — загули звіри.
— Диво, диво, — погодився лев. — Але й у мене є новина не гірша за твою. Якось блукав я Францією і випадково потрапив у місто, де немає води, і люди страждають від спраги. А ніхто й не знає, що на головній площі міста стоїть величезний камінь, і якщо зрушити його та копнути на тому місці землю, заб’є там чистий джерело. І тоді води вистачить на всіх!
— Новина хороша! — заревіли всі звіри разом. — Тільки ось як нею скористатися? Що ти думаєш, косолапий? — запитали вони ведмедя.
— Цього я ще не знаю, — відповів ведмідь. — Але ось послухайте й мою новину! Я щойно повернувся з далекого міста Труа. Править там граф. І є в нього одна-єдина дочка. Якось пішла вона з подругами гуляти, і раптом вискочив із лісу страшний звір. Вона так налякалася, що зомліла й упала на землю. З тих пір вона хворіє, з ліжка не встає і з дня на день худне. Граф скликав усіх знаменитих лікарів, але жоден не може її вилікувати. А секрет-то простий: треба витягти з-під її подушки зелену жабу. Ось і все! І обіцяв граф тому, хто вилікує його дочку, будь-яку нагороду!
— Ось це новина так новина! — розвеселилися звіри. — Треба б нам побувати в місті Труа. Будет там славна здобич!
Довго ще бесідували звіри про свої таємниці, а коли засвітало, розбіглися хто куди. Тоді-то нарешті зліз сліпий брат із дуба вниз і швидко відрізав шматочок дубової кори. Потер нею очі. І — о диво! — побачив він і блакитне небо, і золоте сонце, і зелені лісові далі, і могутній дуб, в гілках якого ховався всю ніч.
Погладив він з ніжністю могутній стовбур дуба і, щасливий, пішов швидше в те саме місто, де люди страждали від спраги. Довго шукав він це місто, але все-таки знайшов.
Постукав він у вікно одного бідного дому. Виглянула з вікна старуха й питає:
— Розкажи мені, бабусю, що тут у вас сталося? Чому на ваших вулицях я не зустрів ні душі?
— О, горе нам, мандрівнику! У місті немає ні краплі води. Ось і почався у нас мор: мруть мешканці, як мухи. І за які такі гріхи карає нас доля?
— За які гріхи, мені, звичайно, невідомо... Але я можу ваше місто врятувати від цієї лиха.
— А що для цього зробити? — питає старушка.
— Треба скликати на головну площу всіх містян, тоді я скажу, що робити.
Поспішила старушка до сусідів, а ті до своїх сусідів, і, нарешті, попрямували вони разом до того самого каменя, що стояв посеред головної площі міста. Взялися всі разом і зрушили камінь. Тоді юнак попросив лопату, копнув у тому місці, і в той же мить бризнула вгору струмок прозорої води. Набігли тут містяни — хто з відром, хто з бадьою, хто з глечиком — і понесли додому холодну прозору воду. Усе місто раділо! Та й як тут було не радіти, якщо врятовано місто від лихої біди, — значить, більше ніхто не страждатиме від спраги.
А юнак, як тільки заб’яв джерело, непомітно сховався і заліг у хатині у знайомої старушки. Не звик він, щоб його хвалили й вітали, і був дуже збентежений.
Довго шукали містяни свого рятівника і нарешті знайшли в жалюгідній хатині. Вони запропонували йому цілий мішок золота. Подивився юнак на мішок, відсунув його ногою і сказав:
— Я не через користь дав вам воду, а співчував вашій біді. І золота мені не треба. Але якщо ви хочете мені щось подарувати, дайте краще карету з шістьма швидкими кіньми.
Здивувалися містяни, що відмовився він від золота, але перечити незнайомцю не стали і, як просив, подарували йому карету, запряжену швидкими кіньми.
Попрощався юнак з містянами, подякував за подарунок і помчав швидше до того самого міста Труа, де страждала від невідомої хвороби графська дочка.
Прибув він до Труа і зупинився у занеданій гостиниці. А за вечерею розпитав господаря, які новини у них у місті. Господар одразу розповів юнакові історію про графську доньку і сказав, що всі її жаліють, бо вона дівчина добра й гарна.
— Чому ж вона захворіла? — зацікавився юнак.
— Ось цього-то ніхто й не знає, — розвів руками господар. — Багатьох знаменитих лікарів запрошував граф, та все марно. Доньці його все гірше й гірше. Кажуть, вона може ось-ось померти, бідолаха.
— Ні, — сказав юнак, — це несправедливо. Мені здається, я знаю, як її врятувати. Піди-но, друже, до графа і скажи, що приїхав у місто відомий лікар і може, мовляв, вилікувати його доньку від смертельного недугу.
Само собою, побіг господар швидше до графа, щоб передати радісну звістку. Безутішний батько вже й не сподівався побачити свою доньку знову здоровою, а тут така щаслива новина!
Запросив він юнака до себе і познайомив його з усіма знаменитими лікарями, які намагалися лікувати його доньку, але так нічого й не досягли. Лікарі неласкаво зустріли молодого чоловіка.
— Навіщо ти прийшов сюди, оборванче? — запитали вони.
— Та ось хочу вилікувати графську доньку від неминучої смерті.
- Вилікувати?! Та чи знаєш ти, нещасний, що навіть ми не в змозі її врятувати!
Нічого не відповів їм юнак, мовчки вклонився графу та увійшов у покої графської доньки. А коли двері за ним зачинилися, юнак підійшов до ліжка, підняв подушку і витяг із-під неї зелену жабу.
І в ту ж мить дівчина розплющила очі, сіла і ніби нічого й не було, питає:
- Чому я тут лежу?
- Тому що була хвора, — відповів юнак. — Але тепер небезпека минула, тож можете встати і піти гуляти.
І юнак розповів їй усе, як було.
- Ох, це чарівна історія! — скрикнула дівчина. — А ви, мабуть, чарівний принц.
- Та ні, — відповів юнак, — я бідняк із бідняків і ще зовсім недавно був сліпим жебраком. — І він розповів їй свою історію.
- Ох, це так цікаво, що я просто мушу вийти за вас заміж!
І вона повела юнака до батька. Як побачив граф свою доньку здоровою та веселою, так і засяяв від щастя. Звичайно, йому не дуже сподобалася звістка, що його донька збирається заміж за якогось незнайомця. Але сперечатися він не став, та й що з того було б? І незабаром відбулося пишне весілля.
Став юнак жити в графському домі, і якось, гуляючи в лісі, зустрів якогось жебрака. Придивився він до жебрака й упізнав у ньому свого старшого брата. Покликав він його до себе і питає:
- І давно ти жебруєш?
- Давненько, пане. Раніше ми вдвох з братом жебрували, а потім він мене кинув.
- Чому ж?
- Та був він людина жадібна і заздрісна і, мабуть, боявся, що мені дістанеться зайвий шматок, а йому менше. Отож одного разу він завів мене в густий ліс і там кинув...
- Невже все так і було? А чи не навпаки, пригадай-но? Придивись до мене, чи не впізнаєш?
Придивився жебрак уважніше до багато одягненого пана і раптом упізнав у ньому рідного брата. Упізнав і відступив у страху:
- Не може цього бути! Ти ж був сліпий, та ще й жебрак...
- Правильно, був, але за твоєю ласкою став іншим.
Впав тут жебрак на коліна і почав благати брата про прощення. Що ж, прощення він отримав, і навіть щиросердечне, бо молодший із братів був людиною доброю і незлопам'ятною. І на тому б справа закінчилася до всієї радості, якби не мучила колишнього жебрака одна таємниця: як же його брат прозрів? Ні, навіть не це, — а як він розбагатів? Довго думав він над цією загадкою, та так нічого й не придумав. А коли стало йому невмочу, підійшов він одного разу до брата і питає:
- Чи не можеш ти мені сказати, як ти здобув зір і багатство?
Не хотів брат йому все розповідати, але старший так його благав, що він здався і розповів йому всю історію. Але тут же суворо-насуворо попередив:
- Не надумай, дурню, до того дуба відправлятися! Адже такий випадок буває раз у житті. Хіба тобі погано живеться тепер? Тож не випробовуй долі даремно!
Довго він відмовляв старшого брата від дурної задумки, але, мабуть, заздрість з'їла брата. А заздрість, як відомо, поганий порадник! Отож і вирушив старший брат у далеку дорогу. Знайшов знайомий ліс, а в ньому — завітний дуб. Виліз він на саму верхівку і сховався під гілками. О півночі почув він виття та ревіння звірине, і незабаром під дубом зібралися всі знайомі звірі та почали розмову.
- Скажи-но, леве, — почав вовк, — що нового ти дізнався за цей час?
- Е, ні, друзі, — буркнув лев, — сьогодні нічого я вам не розповім. Адже те, про що ми говорили минулого разу, стало комусь відомо, бо хтось уже вилікував графську доньку, а в тому місті, де люди страждали від спраги, забив раптом чистий джерело.
- Мабуть, хтось видав людям наші таємниці! — розсердився ведмідь.
- У всякому разі, це не я! — оскалився вовк.
- І не я! — сказав кабан.
- І вже не я! — відгукнула лисиця.
- Ну, і не я, — прошепотів заєць.
- Тихіше, тихіше, — заспокоїв їх лев. — Мабуть, хтось сидів на дереві і підслуховував нас.
Тут заєць підняв голову і серед темного дубового листя помітив людину.
- Ой! — протягнув він. — Він і зараз нас підслуховує. Лізь-но, мішку, нагору і скинь злодійка на землю.
- Анізащо не лізу! — сказав ведмідь. — Адже поки я його з дерева скину, поки спущуся на землю, від нього лишаться ріжки та ніжки.
- Як тобі не соромно! — обурилися звірі. — Невже ти в нашу чесність не віриш? Ми, звичайно, тебе зачекаємо.
- Ну, коли так, полезу...
Виліз ведмідь на дуб, схопив жадібного брата за пояс і скинув на землю. А коли сам спустився вниз, глянь — ні людини, ні звірів. Образився ведмідь на своїх друзів і в лісовій гущавині сховався.
Так із того часу він із лісу не виходить.
Інші казки
