Казка про дядюшку Лиходія та його собаку Злидні

Давним-давно на перехресті двох доріг жив бідний коваль. День у день він ледве перебивався на ті кілька су, які заробляв, підковуючи коней, мулів та ослів у проїжджих панів. Він так бідував, що його навіть звали — дядько Недоля. Собаці, яка ділила з ковалем усі негоди, дали кличку Злидні. Як і належить усім нещасним, вони жили душа в душу й скрізь з’являлися разом: або Злидні бігли слідом за Недолею, або дядько Недоля йшов слідом за Злиднями.

Так вони жили-поживали, поки одного разу на світанку в їхні двері не постукали Господь Бог і святий Петро. Злидні загавкали, дядько Недоля прокинувся і, бурмочучи, відчинив двері раннім мандрівникам. Святий Петро сказав:

— Дядьку Недолю, ось стоїть мій господар. Він хоче, щоб ти підкував його осла. Чи довго це триватиме?

— Ви прийшли рано, панове, але це не біда. Хоч ви й виглядаєте бідняками, але люди чесні, і я радий вам послужити. Я швидко впораюся.

Дядько Недоля роздув вогонь, підкинув вугілля й за якихось півгодини підкував осла.

— Ось і готово, панове.

— Добре, — сказав Господь Бог, — скільки тобі заплатити?

— Не ображайтеся, але я вже сказав, що, судячи з усього, ви люди бідні; тому я з вас нічого не візьму.

— Нічого? Це замало.

— Ні, я прийму лише ваше благословення.

— У такому разі я винагороджу тебе інакше. Я — Господь Бог, а мій слуга — святий Петро. Я виконаю три твої бажання. Скажи мені, чого ти хочеш.

Дядько Недоля спочатку почухав потилицю, потім за вухом, роздумуючи, чого б йому попросити в Господа Бога.

— Попроси, щоб він залишив тобі місцечко в раю, — підказав святий Петро.

— Постривай... постривай... Ось що: я хочу, щоб той, хто сяде в це крісло, не міг устати з нього без мого дозволу.

— Неважке бажання. Погоджуюсь. Назви друге твоє бажання.

— Проси місце в раю, — прошепотів святий Петро. Дядько Недоля знову почухав потилицю і за вухом.

— Друге моє бажання таке: я хочу, щоб той, хто залізе на це дерево, не міг злізти з нього без мого дозволу.

— Теж легко виконати. Погоджуюсь. Твоє останнє бажання?

— Не забудь же про рай, дурню! — вигукнув святий воротар раю.

Але коваль, не звертаючи на нього уваги, продовжив:

— А ось моє останнє бажання: я хочу, щоб те, що потрапить у цей гаманець, не могло вийти з нього без мого дозволу.

— Небагато ж тобі треба для щастя. Я виконаю всі твої прохання. Використовуй мої дари розумно, і до побачення.

— До побачення, до побачення, пане Боже.

— Ти ще покаєшся, нещасний дурню, — пробурмотів святий Петро.

Господь Бог сів на осла, святий Петро взявся за повід, і вони пішли геть.

З того дня мандрівники ніби навмисне майже перестали з’являтися на перехресті, і незабаром дядько Недоля побачив, що йому та його собаці Злидням, від яких залишилися лише шкіра та кістки, не уникнути голодної смерті.

Диявол пронюхав про це, і ось одного разу він постукав до коваля.

— Дядьку Недолю, я знаю, що ти вже три дні нічого не їв, і гаманець з грішми дуже б тобі знадобився. Можу запропонувати тобі десять тисяч екю, але з однією умовою.

— Щоб я за них віддав тобі душу?

— Правильно. Щоб ти через десять років віддав мені душу, якщо до того часу у тебе не буде грошей для розплати зі мною.

— Що ж, домовлені. Де гроші?

— Ось це справді важке завдання! Відкрий гаманець і побачиш.

І диявол одразу став маленьким. Коваль схопив його і сунув у гаманець.

— Бачиш, — сказав диявол, — яким маленьким я можу стати, якщо захочу.

— Дуже добре. А вилізти з мого гаманця ти можеш?

Диявол спробував, але не зміг. Тоді він зрозумів, що знову потрапив у пастку до коваля.

— Ну а тепер, пане дияволе, тримайся. Я тебе проучу.

Коваль поклав гаманець на ковадло, і удари молота, немов град, посипалися на бідного диявола, який кричав і вив, як божевільний.

— Змилуйся, змилуйся, я більше ніколи не прийду! Клянуся тобі в цьому! У мене всі кістки переломані. Відпусти, відпусти мене!

Стомившись бити, дядько Недоля дозволив дияволу вилізти з гаманця і до кінця свого життя більше його не бачив.

Помер він дуже старим. Того ж дня здохла його собака, і ось Недоля з Злиднями один за одним поплелися дорогою, що вела до раю.

Вони дійшли до гарного палацу. Дядько Недоля зрозумів, що це і є рай, і постукав.

— Хто там? — запитав ізсередини чийсь голос. Двері трохи відчинилися, і висунулася голова святого Петра.

— А, це ти, Недолю? Проходь далі. Ти не хотів просити про рай, як я тобі радив, тим гірше для тебе.

Як не благав, як не умовляв дядько Недоля, двері захлопнулися.

— Ходімо, Злидні, може, нам пощастить у тому великому цегляному домі, який видно звідси.

Злидні побігли вперед, дядько Недоля пішов за ними.

Підійшли до дверей чистилища. Тук, тук, тук. Двері відчинив ангел.

— Хто ти такий?

— Я дядько Недоля і хотів би отримати тут місцечко.

— А в раю ти вже був?

— Я щойно звідти, але святий Петро не захотів мене прийняти.

— Постривай хвилинку. Я подивлюся, чи записане в моїй великій книзі твоє ім’я.

Ангел перегортав, перегортав книгу, але нічого не знайшов.

— Бідний дядько Недолю, доведеться тобі просити місце в пеклі. По цій дорозі перший поворот ліворуч.

Двері захлопнулися, і дядько Недоля сумно поплів до дверей пекла.

Відчинив сам диявол. Впізнавши дядька Недолю, він закричав:

— А, це знову ти? Провалюй-но звідси швидше! Чого доброго, ти й тут візьмешся за свої жарти, а мені вони не до вподоби. Скатертю дорога!

Вигнаний з раю, чистилища та пекла, дядько Недоля повернувся на землю і живе там донині.

Багато хто зустрічав дядька Недолю з його собакою Злиднями, і багатьом він ще зустрінеться.

↑ Догори

Казка про дядюшку Лиходія та його собаку Злидні

Інші казки