Сонечко

У далекі-предисторичні часи жили в одному селі чоловік з дружиною, і був у них синок, якого звали Бернардинет. Гарне ім’я для селянського сина, чи не так? Жили вони безбідно і щасливо, але ось трапилася біда: померла у Бернардинета мати. Пожурився батько і незабаром одружився знову. Так у Бернардинета з’явилася мачуха.

Щойно вона переступила поріг дому, як відразу возненавиділа Бернардинета без жодної на те причини. День і ніч вона наговорювала чоловіку: мовляв, син тебе не любить і не слухається, зовсім від рук відбився, пора його покарати, інакше виросте з нього справжній розбійник. А це ж про маленького хлопчика, совісті в неї немає!

Батько довго її не слухав, але врешті-решт вона його дістала. Одного вечора вони домовилися, що вранці батько відведе Бернардинета в ліс і там залишить, щоб трохи налякати. А через день повернеться за ним. Однак Бернардинет не спав і все чув, про що говорили батько з мачухою. Він вибрався тихенько з кімнати, насипав у кишені пшеничних зерен, а потім знову ліг спати.

Вранці батько розбудив його і каже:

— Уставай, сину! Підеш зі мною в ліс по дрова.

Схопився Бернардинет, швидко одягнувся, і вони з батьком вирушили в ліс. Бернардинет ішов слідом за батьком і потихеньку кидав на дорогу пшеничні зерна, щоб потім знайти зворотний шлях. Коли вони зайшли в найглухішу частину лісу, батько і каже синові:

— Ти тут поки збирай валежник, а я піду дерева мітити, які ми рубатимемо.

— Мені страшно без тебе залишатися, — каже хлопчик.

— Боятися нема чого, я миттю повернуся.

Пішов батько. Чекав його, чекав Бернардинет, та так і не дочекався. Коли він зрозумів, що батько не повернеться, сам вирішив повернутися, адже дорогу він позначив пшеничними зернами. Повернув він назад, дивиться, а жодного зернятка на дорозі немає: всіх птахи поклевали. Сів Бернардинет на землю і гірко заплакав.

Але плач не плач, а щось робити треба. Витер Бернардинет сльози, піднявся з землі і пішов, куди очі дивляться. Довго він блукав. Вже й день закінчився, коли він побачив у далині вогник. Пішов він на вогник і опинився перед величезним-величезним домом. Таких домів у своєму житті він не бачив.

Постукав Бернардинет у двері. Вийшла на поріг велетенка, а Бернардинет у неї і питає:

— Чи не приютите ви мене на ніч?

— Заходь, заходь! Мій чоловік, добрий велетень Драк, буде радий познайомитися з тобою. Він дуже любить їсти маленьких хлопчиків, особливо на вечерю.

— Ой! — злякався був Бернардинет, але потім подумав, що вночі в лісі він так чи інакше загине, і сказав: — А ви навчіть, де мені сховатися, і велетень Драк мене не помітить.

Велетенка впустила Бернардинета в дім і наказала сховатися під ліжком.

А треба вам сказати, що в Драка була дочка, добра, не схожа на батька, і гарненька — видно, не в матір пішла. І звали її так мило — Сонечко. Пожаліла вона хлопчика і вирішила йому допомогти. Поки мати на кухні готувала, підкралася Сонечко до ліжка і прошепотіла Бернардинету:

— Ось, візьми-но паличку від щура. Коли батько накаже тобі показати йому мізинець, ти покажи цю паличку.

Вночі ввійшов у дім сам людоїд Драк і як заревіть:

— Чую, людським духом пахне!

А дружина йому і каже:

— Тсс... Сидить тут під ліжком хлопчик, але він занадто худий. Нехай поки поживе у нас, трохи підгодуюється.

— Треба б на нього поглянути, — буркнув Драк. — Гей, ти, висунь-но мені свій мізинець!

А Бернардинет показав йому паличку від щура, як наказала Сонечко. Прийняв Драк паличку за мізинець, і не дивно: у кімнаті горіла лише одна маленька лампа, та й то тьмяно. До того ж Драк був підсліпуватий і розумом великим не відрізнявся.

— Фу! Він і справді заморений! — погодився Драк. — Нехай трохи підгодовується.

На світанку, коли Драк пішов з дому, Бернардинет почав таємно збиратися в дорогу. Але Сонечко його відмовила:

— Ну куди ти підеш, не знаючи дороги? Тільки заблукаєш у глухому лісі. Залишайся краще у нас. І мені буде веселіше. Навчу я тебе грати в різні ігри, покажу всі потаємні місця в нашому лісі, буду казати казки. Залишайся! Ну, а батька не бійся, я тобі допоможу, якщо що...

І ось вона умовила Бернардинета, він залишився в домі Драка. Залишився-то залишився, але на душі у нього було неспокійно: а раптом він потрапить на очі людоїду?

Так і пробігли дні: день за днем, тиждень за тижнем...

І ось одного разу повернувся Драк додому ще засвіта і побачив у саду Бернардинета, а поруч із ним свою дочку.

— Невже це той самий заморений? — здивувався Драк. — Ну й швидко підріс хлопчисько! Слухай, дружино, засмаж-но його мені на сніданок. Адже він добре підгодувався.

Кинулася тоді до батька Сонечко і каже:

— Пощади Бернардинета, батьку! Він мій друг, мені без нього буде нудно.

Поглянув Драк на дочку, але лаяти не став, лише ось що сказав:

— Гаразд, не чіпатиму його, але за однієї умови: якщо він виконає моє завдання.

Покликали Бернардинета, і Драк йому сказав:

— Візьмеш мою велику лопату, викопай глибокий колодязь, і щоб до вечора на столі в мене стояв глечик з чистою водою з цього колодязя.

Отримав Бернардинет від Драка велику лопату, ледве підняв її і пішов копати колодязь. Але тільки взявся за роботу, лопата взяла та й зламалася! Драк навмисно підсунув йому іржаву.

Опівдні Сонечко каже матері:

— Хочу я віднести Бернардинету горщик супу.

— І що тобі цей хлопчисько дався! — невдоволено буркнула велетенка, але горщик супу дала.

Схопила Сонечко горщик і побігла до Бернардинета. Бачить, сидить він під деревом сумний.

— Чому ти невеселий, Бернардинет? — питає Сонечко. — Може, робота не йде?

— А чому мені радіти? — відповідає Бернардинет. — Почав я копати колодязь, а лопата — раз! — і зламалася.

— Не сумуй з цього приводу, Бернардинет, я тобі допоможу. А зараз їж краще суп і ні про що не думай.

Коли Бернардинет з’їв суп, вийняла Сонечко з кишені дерев’яну паличку і, постукавши нею об коліно, промовила:

— Паличко, паличко, моя рятівнице, нехай з’явиться тут колодязь з чистою водою!

І в ту ж мить перед Бернардинетом виник колодязь з чистою прозорою водою.

— Оце так! — зрадів хлопчик. — Це ж диво з див!
Весь день вони гуляли лісом, збирали горіхи, а під вечір Бернардинет зачерпнув у глечик холодної води з колодязя і поставив його на стіл. Побачив Драк глечик, усміхнувся і, обернувшись до доньки, погрозив пальцем:

- Ох, Сонечко, Сонечко, без тебе тут не обійшлося!

- Що ти, тату! Я тут зовсім ні до чого.

Після вечері сказав Драк дружині:

- Поклади хлопця спати в маленькій кімнаті. На ту саму ліжко...

А ліжко те було не просте, а ліжко-жаровня! Хто-хто, а вже Сонечко про це добре знала і, тихенько прослизнувши в кімнату, шепнула Бернардинету:

- Лягай на моє місце, а я на цьому ліжку буду спати.

Не страшна воно мені!

Так і зробили. А вранці, побачивши хлопця живим і здоровим, здивувався Драк, але виду не подав і каже йому:

- Сьогодні візьмеш у сараї виноградні лози, висадиш їх он на тому схилі, а ввечері поставиш на стіл повну миску стиглого винограду.

Взяв Бернардинет із сараю нову лопату, виноградні лози і на схил гори пішов. Але, як і напередодні, знову зламалася лопата.

«Ах так! — розсердився на Драка Бернардинет. — Навмисне погану лопату підсунув! Ну й нехай. Все одно я не вправлюся за день із цією роботою, хіба тільки Сонечко мені допоможе?»

Закинув він уламки лопати в кущі і став чекати-піджидати Сонечко. Прийшла вона до нього опівдні і каже:

- Добрий день, Бернардинете!

- Добрий день, Сонечко!

- Знову в тебе не ладиться?

- Лопата ось зламалася. Та й все одно, хіба я вправлюся до вечора з такою роботою?

- Не журися, я виручу тебе з біди. А поки краще з’їж юшку, — бачиш, я тобі принесла?

І поки Бернардинет їв юшку, взяла Сонечко свою чарівну паличку, постукала нею об коліно і каже:

- Паличко, паличко, моя виручалочко, нехай виросте на схилі гори виноградник!

Не встиг Бернардинет і оком моргнути, як виріс на схилі гори виноградник, увесь усяяний великими, стиглими гронами винограду. Що ж, справа була зроблена, і ввечері Бернардинет поставив на стіл Дракові миску золотистого винограду.

- Бачу, бачу, Сонечко, допомогла ти хлопцю і цього разу, — похитав головою Драк, поглядаючи на доньку.

- Що ти, тату! Я про це й гадки не маю.

Після вечері Драк поманив пальцем Бернардинета і каже:

- Іди-но зараз спати, а коли під ранок я покличу тебе, тут же вставай. Зрозумів?

Кивнув головою Бернардинет і пішов спати, а людоїд підійшов до доньки і сказав сердито:

- Не подобаються мені твої витівки! Не доведуть вони тебе до добра. Якщо не хочеш, щоб гірше було, іди тепер спати, а коли під ранок я окликну тебе, тут же вставай. Зрозуміла?

Не інакше щось задумав велетень Драк. Коли пішли Бернардинет і Сонечко, він наказав дружині:

- На світанку розведеш вогонь, поставиш на вогонь казан. На мою думку, настав саме час розірвати дружбу моєї доньки з цим Бернардинетом. Не подобається вона мені! Пора його з’їсти!

- Що правда, то правда, — погодилася дружина.

Так і загинув би Бернардинет, якби не почула Сонечко розмови батьків. Підкралася вона навшпиньки до ліжка свого друга і прошепотіла йому на вухо:

- Тепер, Бернардинете, тікати треба! Вирішив батько тебе вранці сьогодні зовсім згубити. Тут паличка-виручалочка не допоможе — адже не має вона чарівної сили в цьому домі.

Втечемо з тобою разом! На світанку спитає в тебе батько: «Який півень співає?», а ти відповіси: «Червоний!» Через годину задасть він тобі такий самий запит, а ти відповіси: «Чорний!»

Тоді й тікати можна.

Все запам’ятав Бернардинет і став призначеного часу чекати. До того йому було страшно в цьому великому темному домі, що не зімкнув він очей всю ніч. Та й який сон, якщо життя його на волосині висить! І ось, коли заглянув у вікна блідий світанок, заспівав у далині півень. Гукнув тут Драк на весь дім:

- Бернардинете, який півень співає?

- Червоний!

І знову запанувала в домі тиша. Минула година, і почув Бернардинет той самий запит:

- Бернардинете, який співає півень?

- Чорний! — відгукнувся хлопчик, встав і тихенько одягнувся.

А Сонечко вже тут, поруч.

- Тепер у дорогу! — шепнув Бернардинет, але Сонечко приклала палець до губ і замотала головою: ще, мовляв, не час. Взяла вона прялку і на своє ліжко поклала, а на ліжко Бернардинета — веретено.

- За моєю волею вони будуть відповідати як треба! — пояснила вона Бернардинету.

Потім вилізли вони з віконця і, не озираючись, побігли в ліс, подалі від страшного людоїда.

А Драк, ні про що не здогадуючись, знову через годину гукнув:

- Гей, Сонечко, вставай!

- Зараз встану, — відповіла прялка.

- Гей, Бернардинете, вставай!

- Зараз встану, — відгукнулося веретено.

Почекав Драк трохи і, не дочекавшись їх, гукнув ще голосніше...
- Уставай, неприємна дівчинко!
- Устаю я, устаю!
- Миттю уставай, Бернардинете!
- Устаю я, устаю!
- От так то, - невдоволено пробурчав Драк і солодко позіхнув.

Минуло ще чверть години, а Сонечко й Бернардинети все нема й нема. Розлютився Драк, схопився з ліжка і кинувся до кімнати дочки. А ліжко-то порожнє, лежить на ньому замість дочки прялка! Завмер Драк на місці від обурення, рот роззявив, слова вимовити не може. Коли ж прийшов до тями, кинувся до Бернардинета. А там замість хлопця старе веретено на ліжку лежить.

Схопився дурний Драк за голову, від люті клок волосся вирвав, затряс кулаками і заревів на всю округу.

Прибігла дружина, побачила порожні ліжка і так і сплеснула руками:
- Ну й Бернардинет, ну й хитрун! До речі, і дочка наша не краща. А ти-то що стоїш, як стовп? Дожени їх швидше і поверни додому!

Схопив Драк палицю і помчався за втікачами.

А втікачі тим часом далеко вже були. Самі розумієте, що поспішали вони. Лише біля якогось озерця вирішили відпочити. Сонечко стала збирати маргаритки, а Бернардинет на траву приляг. Через деякий час глянув він на дорогу і раптом підскочив:
- Дивись, Сонечко! Твій батько з'явився! Пропали ми!

А Сонечко йому у відповідь:
- З моєю паличкою нам нічого боятися... Паличко, паличко, моя рятівничко, перетвори Бернардинета на качка, а мене - на качку.

Підбіг Драк до озерця і бачить: пливуть по зеленуватій воді качок і качка.
- Куди ж вони поділися? Я ж сам їх здалеку бачив, - пробурмотів Драк і, звернувшись до качка і качки, запитав: - Гей, ви, не бачили тут двох дітей?

А ті йому у відповідь:
- Кря! Кря! Кря!
- Тьху, заладили своє дурне "кря-кря". Від вас і толку не доб'єшся! - махнув рукою Драк і повернувся додому.

Побачила його дружина і здивувалася:
- А де ж Сонечко і Бернардинет? Невже ти не знайшов їх?
- Не знайшов. Здалеку я ніби побачив їх, але, поки добіг, вони як у воду канули. Я вже й качка з качкою розпитував, але нічого від них не дізнався.
- Ех, дурна твоя голова! Адже це й були вони. Біжи назад і без них не повертайся!

Кинувся Драк до озерця, але марно - не було вже на тому місці ні качка, ні качки. Закипів тут від гніву Драк, шпурнув об землю свою палицю і пішов далі втікачів шукати.

Та чи знайдеш їх? Сонечко тим часом обернулася синицею, а Бернардинета перетворила на щиглика. Відлетіли вони подалі в ліс, сіли на гілках і давай співати - один з одним розмовляти.

А Драк теж йшов цим лісом. Втомився він і вже хотів повернути додому, як раптом почув пташині трелі. Зупинився він і питає:
- Гей, пташки лісові, не бачили ви двох дітей?
- Чіу-чіу-сан! Чіу-чіу-сан! - залилися треллю птахи.
- Ах, безтолкові! Тільки й знають своє "чіу-чіу-сан"...

Повернувся він додому, розповів дружині про птахів, а та як накинеться на нього:
- Дурень ти, дурень! Адже це й були вони! Біжи назад!

Та заупрямився Драк і ніяк: не піду, мовляв, більше, нехай роблять, що хочуть.

Довго сперечалися чоловік із дружиною, але все-таки здався Драк і неохоче поплентався назад. Ішов він цього разу не поспішаючи і, звичайно, не знав, що помітили його Сонечко і Бернардинет ще здалеку. Тут перетворилася Сонечко на місток, через струмок перекинутий, а Бернардинет - на перила біля місточка.

Підійшов Драк до струмка, підняв голову і здивувався: адже добре він знав ці місця, а місток із перилами вперше побачив. Довго він дивився на нього і нарешті зрозумів, що це нова хитрість його рідної дочки.

- Ось і наздогнав я вас, втікачі-обманщики! - злобно розреготався Драк. - Тепер і розплачуйтесь! Цього разу вам від мене не втекти.

Та тільки хотів Драк за перила вхопитися, як зникли вмить і перила, і місток, а на лузі, нізвідки взявшись, опинилися бик із білою плямою на лобі та зелена пучеглаза жаба. Може, і обійшлося б все добре, якби не впустила Сонечко в струмок свою паличку-рятівничку. Помітив Драк паличку, вихопив із води і зареготав ще дужче:
- Ось вона, паличка-то! Тепер що хочу, те й зроблю з вами! Ні, смерті я вас не віддам, а покараю страшніше.

Ти, Бернардинете, будеш ходити в биках цілих десять років, а потім забудеш своє ясне Сонечко, ніби й не було її на світі. Ти ж, дочко, за свою неслухняність десять років і ще один рік у жабах поскачеш. Ось так-то!

Сховав він паличку-рятівничку в кишеню і був такий.

Засмутилися тут Бернардинет і Сонечко, але робити нічого - не в їхніх силах було зняти з себе закляття Драка. Майже десять років провели вони разом на цьому лузі і жодного разу за цей час не розлучалися. Лише одного разу, наприкінці десятого року, вирішив бик побродити по навколишніх густих лісах. Бродив він, бродив та й заблукав. Що ж тут дивного, таке з ким завгодно трапляється.

Довго він шукав знайомий луг, але так і не знайшов. А тут і десятий рік минув, і обернувся бик струнким, гарним юнаком. Зрадів Бернардинет, що нарешті набув людського вигляду, і вмить забув свою вірну подругу, пішов сам у далекі, невідомі краї.

Дуже сумувала жаба, коли зник у лісах її Бернардинет. Але минув ще рік, і перетворилася Сонечко із зеленої, пучеглазої жаби на юну красуню. Все б добре, але ніяк не могла забути Сонечко свого Бернардинета. Тоді-то й вирушила вона в ті далекі краї, де загубився її друг. Знати, підказало їй серце, куди треба йти.

Багато вона пройшла доріг, у багатьох містах і селах побувала, але Бернардинета так і не знайшла. Зовсім уже зневірилася Сонечко, і ось одного разу зупинилася вона біля будинку пекаря відпочити і бачить - йде весільна процесія. Глянула вона на нареченого і так і завмерла: наречений-то не хто інший, як її Бернардинет.

Леледь пройшла процесія повз, отямилася тут Сонечко, підбігла до пекарки і попросила в неї шматочок тіста. Відмовила їй пекарка: немає, мовляв, у неї тіста, і лише після слізних прохань знайшла все-таки в дежі маленький шматочок тіста.

Схопила Сонечко тісто, виліпила з нього двох крихітних голубів - голуба і голубку - і щось зашепотіла над ними.

І раптом ожили голуби, полетіли прямо до нареченого і нареченої. Літають над їх головами, кружляють... От голуб-то і каже голубці:
- Гур-гур-гур... Поцілуй мене, голубко.
- Гур-гур-гур... Не поцілую я тебе, - відповідає голубка. - Все одно забудеш ти про мене, як Бернардинет про своє Сонечко. Ось стоїть біля огорожі його Сонечко, а він її ніби й не бачить. Зовсім її забув!

Почув Бернардинет їхнє воркування і тут же все згадав. Значить, виявилася любов сильнішою за чарівні чари! Залишив Бернардинет наречену і підбіг до своєї коханої подруги, міцно обійняв її, посадив на коня, і помчали вони геть, невідомо куди.

Та й не важливо, куди вони помчали, де жили і що робили. Відомо лише, що з того часу ніколи вони не розлучалися і були щасливі до кінця своїх днів. Fairy girl