Собака пономаря
Послухайте одну цікаву історію, яка трапилася одного разу в маленькому селі біля Реймса. Ви, мабуть, запитаєте, як називалося це село? Чесно кажучи, не знаю, адже з тих пір минули роки і роки, багато десятиліть і навіть століть. Може, тепер це село стало містом, а може, і зовсім зникло з лиця землі. Хто знає? Проте, справа не в назві.Отож, стояла колись у цьому селі стара церква, в якій служив дряхлий кюре, тобто священник. Помічників у нього не було, якщо не рахувати відданого йому всією душею старенького паламаря. Незважаючи на свій поважний вік, паламар встигав усюди: дзвонив у дзвін, був сторожем, могильником, співаком, а крім того, допомагав кюре по господарству, бо через бідність служанки у нього не було. Та й звідки б їй взятися, якщо прихід у нього був мізерний, а парафіяни — сплошна біднота. Але суть не в цьому, однак...
Жили так кюре і паламар неспішно, не нарікаючи на свою безрадісну долю. Та й правду сказати: чому радіти? День минув — і слава Богу... Втім, щоб не збрехати, було у паламаря в житті одне велике втішення: улюблений пес. Ну, посудіть самі: чи можна його докоряти за таку слабкість? Звичайно, ні. Тим більше, що пес його був найкращим у світі.
Як би дивно не звучало, але слухався пес паламаря беззаперечно. Будив його зранку, щоб встиг він подзвонити до ранкової служби, стерег уночі, сумлінно гавкав на всіх жебраків і перехожих, радісно виляв хвостом і все таке інше. Більше того, іногда вона сама йшла до лісу і приносила звідти своєму паламареві, а значить і кюре, щось із дичини. Обидва вони, зрозуміло, душею не чаяли в цьому дивовижному псові і вдячно кидали йому під час обіду кістку, а то й дві. Добряки, що й казати.
Якось пес приніс додому величезного зайця, з якого паламар і кюре зробили чудове рагу. Сіли вони за стіл і давай ласощі уплітати. Однак і про пса не забули: кинули йому мозкову кістку. Схопила вона кістку і тут же подавилася нею. Подавилася і померла вмить. Завив паламар від горя, рве на собі волосся, об стіну головою б'ється, але робити нічого: лежить біля порога пес бездиханний. Одним словом, поплакав паламар, поплакав, та й втішився: потрапила, мовляв, душа його пса прямо до собачого раю, не інакше.
Ну так... Потрапила-то вона потрапила, але тіло її все одно треба було віддати землі. Однак де ж її поховати? Адже не простий він був пес, а з усіх собак найкращий.
— Ех, ваше преподобіє, — зітхнув паламар, — не хочеться мені навіки розлучатися з ним.
— Що правда, то правда, — погодився з ним кюре, — відданий був пес. Давай щось придумаємо.
Думали вони, думали і нарешті придумали. І знаєте що?
Нізащо не вгадаєте! Вирішили вони поховати пса на тому клаптику кладовища, де паламар вирощував капусту і селеру. Нехай, мовляв, спочиває він неподалік від улюбленого господаря. Ось так і зайняв пес паламаря своє гідне місце на кладовищі. Минув якийсь час, і звістка про незвичайні похорони дійшла до вух пана єпископа. Обурився єпископ:
— Як! Поховати якогось паршивого пса поруч із людьми! Та це ж святотатство! Гей, пошліть за цим богохульником кюре. Ось я йому поясню, що до чого!
Що й казати! Був єпископ людиною суворого характеру і неухильно стежив за поведінкою своїх учнів і помічників. І не було в нього жодних недоліків, окрім одного-єдиного: пану єпископу не давала спокою велика жадібність.
Примчав посланець єпископа до бідного кюре і наказує:
— Щоб завтра вранці ви були у пана єпископа обов'язково!
— А ви не знаєте, в чому я провинився? — зблід від страху кюре.
— Точно не скажу, — відповідає посланець. — Кажуть, нібито поховали ви пса у святій землі, де ховають лише людей.
— О, горе мені! Адже правда! — жахнувся кюре. — Передайте пану єпископу, що завтра ж вранці припаду я до його ніг.
Поїхав посланець, і тільки тоді зрозумів кюре, що він наробив.
— Ось лихо! — жахнувся старий. — Адже він може кинути мене до в'язниці за моє велике гріхопадіння. Де знайти порятунок?
Цілий день провів кюре в молитвах, каявся, плакав...
А тим часом паламар, нічого не знаючи про те, що сталося, копався на кладовищенському городі, неподалік від могили пса, і раптом... Яка несподіванка!
Наче вітер, вдерся паламар без стуку до кімнати кюре.
— Пане кюре! Пане кюре! — ледве дихаючи від радості, закричав паламар і простягнув кюре стару, замшелу шкатулку, яку щойно викопав на капустній грядці. — Подивіться, пане кюре, подивіться, що я знайшов у землі!
Підвівся з колін кюре і з тугою запитав:
— Ну, що там ще?
— Та ви тільки подивіться!
Відкрив кюре шкатулку і тут же сів на стілець від несподіванки: у шкатулці було повно-повно золотих екю. Забувши на мить про всі свої біди і гріхи, розплився старий кюре в задоволеній усмішці і навіть очі заплющив. Заплющив і чує раптом голос паламаря:
— Пане кюре, всі ці екю належать вам.
— Ні, ні... — нарешті відкрив очі кюре. — Вони твої. Адже знайшов їх ти, а не я.
— Якщо так, то я їх вам дарую.
— Ні, друже мій, збережи їх для себе.
— Та навіщо вони мені? Подумайте самі.
— Гаразд. Так і буде: поділимо їх навпіл.
Поділили вони золоті екю порівну. Після цього розклав кюре свої екю на дві рівні купки: одну поклав у шафу, а другу в мішечок висипав. Наступного ранку рушив він зранку до міста, до грізного єпископа.
Той уже чекав його і, навіть не запросивши сісти, обрушив на голову бідного кюре громи й блискавки. Докоря він його з таким запалом і красномовством, що зрозумів кюре лише одне: скоїв він, бідолаха, сто смертних гріхів, а тому належить йому провести решту днів своїх у в'язниці. Однак не забув наш кюре про велику слабкість пана єпископа — про його жадібність. І тому сказав йому смиренно:
— Пане єпископе, я винен. Скоїв я жахливу помилку, але... але простите мене, грішного. Адже пес цей був найкращим із собак, і я думав, що не буде великого гріха, якщо поховаю його у святій землі. О, пане єпископе, якби ви знали його, то неодмінно полюбили б і самі сказали б: ні, цього пса ховати невідомо де не можна.
— Це чому ж? — здивувався єпископ.
— А тому, що перед смертю зробив пес заповіт.
— Що за дурниця! — знову розгнівався єпископ.
— Не дурниця це, пане єпископе, а справжня правда. Самі посудіть: заповідав він вам у своєму заповіті сто золотих екю. Ось вони!
І висипав кюре з мішечка прямо на єпископський стіл сто блискучих золотих екю.
— Гм... — замислено промовив єпископ і погладив тремтячою рукою золоті монети.
Потім, обернувшись до кюре, милостиво сказав:
— Мабуть, ви праві... Це була й справді розумна собака. Що ж, нехай спочиває вона там, де похована. Вона, звичайно, нічим не осквернить святого місця. Амінь.
Ось так і закінчилася ця дивовижна історія про пса, який заповідав отцеві церкви сто золотих екю.
Чесно кажучи, я теж шукав таку собаку, але так і не знайшов.
Інші казки
