Жан щасливий
Жив у одному селі сирота Жан. Погано йому жилося, голодно. І вирішив він одного дня до міста піти. Може, там йому посміхнеться щастя?Спочатку найнявся він слугою до одного пана. А пан той був не хто інший, як сам чорт. Та звідки було знати про це такому простому селянському хлопцеві, як Жан?
Службу він ніс справно: одяг пана чистив, дім прибирав. А головне — за його кіньми доглядав. Були в господаря два коні: вороной жеребець і біла кобилиця.
Одного дня зібрався пан у сусіднє місто по справах поїхати і каже своєму слузі Жанові:
— Виїжджаю я, може, на день, може, на два, а може, на тиждень, а то й на місяць. Наказую тобі весь цей час суворо виконувати мій наказ: годуй вороного коня вівсом; а поки він вівс їстиме, ти білу кобилицю батогом січи. Та не смій мене не послухати, бо живим не підеш!
Здивувався Жан такому наказу, але все ж боявся злого господаря розгнівати, і, коли той поїхав і настав час годувати коней, насипав Жан у годівницю вороного коня вівса, а сам за батіг узявся та на білу кобилу як замахнувся! І раптом говорить вона йому людським голосом:
— Не бий мене, Жане! Краще біжи швидше від свого господаря. Знаєш, хто він? Сам чорт!
Дуже здивувався Жан, але кобилиці не торкнув, а насипав і їй вівса. Поївши, кобилиця сказала:
— Ти пожалів мене, Жане! І я тобі цього ніколи не забуду. А зараз нам треба тікати звідси. Не вірь, що господар довго не повернеться. Він сьогодні ж прийде, щоб перевірити, як ти виконуєш його наказ, і тоді погано тобі буде.
Сідай-но на мене верхи, та захопи в дорогу мішок вівса, щітку і мокру ганчірку.
Стрибнув Жан верхи на білу кобилицю, і був такий. От скачуть вони і день, і два, а може, тиждень, а то й місяць і ще трохи, і каже кобилиця:
— Оглянься, Жане, чи немає чогось дивного позаду?
Оглянувся Жан і бачить — повзе за ними чорний дим, по землі стелиться.
— Дим чорний, а більше нічого, — каже він кобилиці.
— Біда! — каже кобилиця. — Значить, пустився чорт за нами в погоню і зараз нас наздожене. Кидай-но швидше на землю щітку!
Кинув Жан на землю щітку, і тут же позаду них виріс ліс густий та чагарник колючий. Скачуть вони далі. День скачуть і два скачуть, а може, тиждень, а то й місяць і ще трохи, і каже Жанові біла кобилиця:
— Оглянься, Жане, чи немає чогось дивного позаду?
Оглянувся Жан і бачить, що вже не дим чорний повзе за ними, а полум’я червоне біжить.
— Вогонь біжить за нами! — каже Жан.
— Ох, біда, не відступився чорт, хоче нас наздогнати і погубити! Кидай швидше на землю мокру ганчірку!
Кинув Жан на землю мокру ганчірку, і тут же розлилася позаду них широка річка. Піднявся тут вітер, загуляли по воді хвилі, закипіла річка, з берегів рветься. А біла кобилиця вперед скаче. І день скаче, і два, і тиждень, а може, і місяць і ще трохи. Обернувся Жан — позаду нічого.
— Значить, згинув чорт, — каже кобилиця. — Тепер ми з тобою вільні, Жане, і можемо тут розстатися.
Зажурився Жан: не хотілося йому з білою кобилицею розлучатися, та й куди він піде в незнайомих краях?
— Не журись, Жане, — каже кобилиця. — Ти мене від нещастя врятував, а я тобі щастя подарю. Іди тепер один по цій дорозі, а як дійдеш до графського замку, попросися на службу в помічники до садівника. А далі все сам побачиш. Але пам’ятай: якщо погано тобі буде і допомога моя знадобиться, тільки поклич: «До мене, біла кобилицо!»
І я тут же до тебе на допомогу прийду.
Розсталися вони, і Жан пішов дорогою один. Прийшов у графський замок і найнявся, як сказала біла кобилиця, в помічники до графського садівника. А в графа дочка була прегарненька. Вона часто ходила в сад гуляти і одного разу зустріла там Жана, ну і, звичайно, закохалася в нього, а Жан у неї. У казках завжди так трапляється, хочеш не хочеш, а яка ж казка без дівчини і доброго молодця?
Та тільки не до вподоби прийшлася ця любов самому графу. Не про такого нареченого для своєї дочки мріяв вельможний граф. І подумав він позбутися Жана. Дістав він йому наказ за один день прополоти весь сад і від сухих гілок дерева всі очистити. А не очистить, може йти собі подалі. А сад був великий, кінця-краю не видно. І дерев не злічити, та всі яблуні, груші та сливи.
Пішов Жан у далекий куток саду, де кущі та дерева густіші, і гукнув голосно:
— До мене, біла кобилицо!
І миттю біла кобилиця перед ним опинилася, копитом землю б’є, з ніздрів пара виривається. Розповів їй свою біду бідолаха Жан: мовляв, так і так, шкода йому з графською дочкою розлучатися.
— Бувають завдання і важчі, — сказала йому на це біла кобилиця і наказала швидше сідати верхи. — Три рази ми з тобою навколо саду об’їдемо, і сміливо іди тоді до графа — ні сучка, ні травинки зайвої в саду не залишиться.
Так все і зробив Жан. Здивувався граф його спритності, прогнати не прогнав, вирішив нове завдання дати, важче попереднього.
— Якщо ти такий спритний, — сказав він Жанові, — зроби так, щоб усі мої дерева до завтрашнього ранку знову зацвіли. А не зможеш — значить, поганий ти садівник і можеш тоді йти куди очі дивляться.
Злякався Жан, що такого завдання навіть біла кобилиця не виконає: адже вже глибока осінь стояла, навіть перший сніг випав. І все ж пішов Жан у далекий куток саду і покликав тихо:
— До мене, біла кобилицо!
І миттю біла кобилиця перед ним постала. Поскаржився Жан, яке завдання дав йому граф, але й цього разу біла кобилиця йому допомогла. Три рази об’їхали вони навколо саду, і Жан повернувся додому в свою комірчину. А вранці виглянув він у вікно — от чудо! Весь сад знову зацвів, і пташки по гілочках порхають, співають, ніби весна настала. Усі зраділи новій весні. Усі, крім самого графа: адже відомо ж, — навесні не тільки квіти цвітуть, а й любов розквітає. І вирішив він швидше своїй дочці нареченого знайти, щоб забула вона садівника Жана.
І ось оголосив граф по всіх сусідніх графствах, що збирається віддати заміж свою дочку. А хто хоче її руки добитися, повинен взяти участь у турнірі. Дістанеться ж вона тому, хто поранить самого графа в праву ногу.
Чудова умова, скажете ви? Так адже вимагати, щоб яблуня зацвіла, коли яблука вже дозріли, ще чудовіше! Та вже, мабуть, така людина був цей граф, усе він по-дивному робив.
І в призначений день з’їхалися до графського замку знатні дворяни, графи та віконти, князі та барони. Кожному хотілося отримати в дружини таку красу, та ще й багату спадкоємицю при тому.
Невесело було тільки самій нареченій. Бідолашна дівчина знала, що простому садівнику не дозволять на турнірі битися.
А якби й дозволили, де ж він коня візьме і обладунки? Невже доведеться їй з милим Жаном назавжди розлучитися?
І ось засурмили труби, і всі учасники турніру виїхали на ристалище, щоб своїх коней показати і дорогими обладунками похвалитися. У всіх коні були гарні, а обладунки ще кращі, та жоден не зміг до графа ближче, ніж на довжину меча, підійти, щоб поранити його в праву ногу.
«Невже немає гідного воїна, щоб мою дочку заслужити?» — починав уже сердитися граф. Коли раптом на ристалище з’явився новий вершник, тільки одягнений він був біднувато, та й кінь під ним на одну ногу кульгав. Вдивився в нього граф і впізнав свого садівника Жана.
— Геть! Геть! — закричав граф. — Не сміє простолюдин на благородному турнірі битися!
І всі інші наречені та глядачі закричали на нього і руками замахали. Довелося бідному Жанові на своїй клячі покинути ристалище.
Однак не минуло й миті, як виріс перед графом новий супротивник. Кінь під ним вороной, очі у коня вогнем горять, грива по вітру розвівається. Збруя і вуздечка на коні з чистого срібла, а обладунки на прекрасному лицарі з червоного золота. Не встиг граф від подиву очуматися, як новий лицар під’їхав до нього на вороному коні і штовхнув графа прямо в праву ногу.
На тому й турнір закінчився. А переможець тут же зник, ніхто його більше не бачив.
Наступного дня запросив граф всіх учасників турніру на багатий бенкет. Дуже хотілося йому дізнатися, хто ж із благородних дворян його поранив, кому випало щастя на його красуні дочці одружитися? І показав він своїм гостям кінчик меча, який у нього з ноги вийняли. У кого зламаний меч і цього кінчика не вистачає, той і переможець! Однак не знайшлося серед дворян такого щасливця.
Тут у дворі замку раптом сурми заграли, і вслід за тим у бенкетну залу увійшов — ну, як ви думаєте, хто? — садівник Жан. Протягнув він кінчик меча графу і каже:
— Визнаєш ти мене нареченим твоєї дочки?
— Геть! Геть! — закричав граф. Але Жан тихенько покликав:
— До мене, біла кобилицо!
І миттю перед ним постала біла кобилиця. Підхопив Жан графську дочку і разом з нею ускакав на білій кобилиці.
Три рази об’їхали вони навколо графства, а коли повернулися, зіграли веселе весілля.
І це все? — запитаєте ви.
Все! Чим більше розповім, тим більше набрешу. Ніхто мені грошей не дав, щоб я вам правду розповів.
Інші казки
