Невгамовний півник

Давним-давно на краю однієї бідної селищі стояла ферма, така сама бідна, як і саме селище. І жив на цій фермі такий худий, але неймовірно гордий півник. Худий він був тому, що не кожного дня доводилося йому набивати зоб, ну а гордий — це вже від характеру... Рідко, дуже рідко вдавалося йому проскочити в господарський сад і поласувати там гусеницями, хробаками, равликами або просто зеленою травою. Але ледве помічала його в саду господиня, як гнала геть. І повертався тоді півник знову на двір, ображений, але не змирився.

Однак і на дворі у нього була втіха — велика гноївна купа, в якій знаходив він для себе поживу. Що ж ви хочете? Годуватися йому доводилося самому. От і тупотів він цілими днями на цій купі, розгрібав, розкопував, шукаючи, чого б покльовувати.

Якось раз копався півник у купі і знайшов раптом під перегнилими листям туго набитий гаманець. Зрозумів він одразу, що цей гаманець — ціле багатство, і, забувши про все на світі, навіть про голод, тут же кинувся перераховувати золоті екю. Виявилося, у гаманці рівно сто монет. Не пам’ятаючи себе від радості, вигнув він гордо груди, заспівав на все село і побіг з усіх сил повідомити сільських півнів і курей про те щастя, що йому привалило.

А в цю саму мить проїжджав дорогою король зі свитою. Почув він дзвінко-заливисте спів півника і запитав, що там сталося. Розповіли йому слуги про вдалого півника і про сто золотих екю. Задумався король: як би їх витягти? Адже був він у боргах, як у шовку. Поміркувавши, покликав він до себе півника і каже:

— Послухай, приятелю, позич мені свої сто екю. Поверну їх тобі рівно через три місяці.

— Із радістю, ваша величність! — розшаркався півник. — Тільки відсотки заплатите.

— Ну який може бути розмова! Отримаєш у призначений термін і гроші, і відсотки. Даю тобі своє королівське слово, — запевнив півника король і, забравши сто золотих екю, поїхав далі, до свого королівського замку.

Ну, а півник повернувся на двір до своєї гноївної купи.

Минуло три місяці. Копається півник, як і раніше, у сумній купі, оголошує всю округу дзвінким «ку-куріку» і все чекає-чекає короля-боржника. А від короля, як навмисне, ні слуху ні духу. «Мабуть, не до мене йому зараз, — міркує півник. — Справ у нього повно. Почекаю трохи, мені поки не поспішає».

Але коли минуло чотири місяці, а король все не подавав про себе вістей, занепокоївся півник. Взяв аркуш паперу, вирвав найкраще пір’я з хвоста, заточив його і написав королю листа:

**Ку-куріку! Ку-куріку! Поверни, королю, борг півнику!**

Пробігли дні, промайнули тижні, а відповіді від короля все немає і немає. Написав півник ще один лист... і ще, та намарно він старається: мовчить король, мовчать і його придворні.

І ось одного ранку злетів наш невгамовний півник на паркан і голосно заявив на весь голос:

— Вирушаю я до короля за своїми кровними грошиками. Повинен король повернути їх мені, та ще й з відсотками. На те дав він мені своє королівське слово.

Вичистив півник пір’їнки, прополоскав у калюжі дзьоб, зішкріб бруд зі шпор, мішок за спину закинув і рушив просто до королівського замку.

Зустрів його дорогою вовк і питає:

— Куди це ти, куме, йдеш ні світ ні зоря?

— Звісно куди! Іду я до короля за своїми сто екю.

— Може, ти й мене захопиш? Дорога-то у тебе довга, а я складу тобі компанію.

— Що ж, я не проти. Удвох веселіше. Лізь до мене в мішок!

Вліз вовк у мішок, і рушив півник далі. Раптом зустрічає йому назустріч лисиця.

— Здоров, півнику! Куди це ти так рано відправився?

— Здоров, кумо-лисичко! Іду я до короля за своїми сто екю.

— Ой, як цікаво! — заскулила лисиця. — Щасливий ти, півнику, самого короля побачиш! А от мені бачити його не доводилося... Взяв би й мене з собою, друже. Хоч полюбуюся на його королівську величність.

— Якщо хочеш, лізь у мішок. Тільки знай: у мішку вже вовк сидить. Як би ви не посварилися випадково.

— Та що ти, друже! Ми ж з вовком старі друзі-приятелі. Ділити нам нічого.

Пішов півник далі. Іде собі, пісні співає та покряхтує: як-не-як, вовк і лисиця — ноша нелегка! Раптом чує:

— Каррр... Каррр... Куди це ти шлях держиш, півнику?

Підвів півник голову вгору і побачив на гілці в’яза старого ворона. Ну як йому не відповісти, коли він побратим з пташиного царства? І каже півник:

— Та от іду я до короля за своїми сто екю.

— Каррр, до корр...оля, — прокаркав ворон. — Візьми й мене з собою. Може, я тобі там придамся.

— Якщо не боїшся вовка й лисиці, лізь до мене в мішок.
- Боятися мені їм нічого, разом у лісі живемо, одну й ту саму їжу клюємо.

Ворон пірнув у мішок, і звідти лунав веселий сміх. Одному півнику було не до сміху. Йшов він із важким мішком на спині й усе думав-гадав: чи віддасть йому король гроші, чи ні? Віддасть чи не віддасть?

Підійшов півник до королівського замку і бачить: розчинені ворота навстіж, а біля воріт варта стоїть. Випнув півник груди, підняв догори голову й урочисто пройшов повз вартових. Ну, а тим і невдомік розпитати його, навіщо й чому він іде до короля. Занадто вже гордо він пройшов — і не підступишся!

Так півник і дійшов аж до самих королівських покоїв. Дійшов і як закричить на всю півнячу горлянку:

— Ку-ка-ре-ку! Ку-ка-ре-ку! Поверни, королю, борг півнику!

Почув король півнячий крик, розлютився й віддав наказ:

— Гей, слуги, схопіть негідника та киньте його в курник! Нехай він відгодовується на королівських кормах, а потім засмажте його й подайте до мого столу!

Ось вам і королівське чесне слово! Ні грошей, ні відсотків, та й саме життя бідного півника на волосині повисло.

Не встиг півник озирнутися, як накинулися на нього королівські слуги, схопили й разом із мішком у курник кинули. Однак не впав духом півник: схопився на ноги, відтрясся, видав бойовий клич і взявся нових знайомих оглядати. Та що там оглядати: були в курнику самі важливі королівські півні та кури, ні з ким і поговорити по душі. Подивилися вони з презирством на худий півника, порадилися між собою про щось — мабуть, не до двору прийшовся їм наш півник! — і давай його дзьобати, куди попало. Світу білого бідолаха не побачив! Терпів він, терпів, а коли прийшов кінець його терпінню, голосно покликав:

— Лисичко, кумо-кумане, вилазь із мішка!

Вискочила з мішка лисиця, зуби в неї клацають, очі голодним блиском сяють! Побачили півні та кури страшну лисицю й миттю розбіглися хто куди.

На ранок відчинили слуги курник і ахнули: у курнику — нікого, крім худого півника. Побігли вони до палацу, розповіли королю про дивну новину, а той у відповідь:

— Ах, негідник півник! Киньте його негайно в мою вівчарню!

Поспішили слуги виконати королівський наказ: схопили півника й шпурнули у вівчарню. Побачили вівці півника, розлютилися, копитами затупотіли, зовсім затовкли бідолагу. Вирішив півник, що прийшла його остання година, і з розпачу крикнув:

— Ку-ка-ре-ку! Ку-ка-ре-ку! Допоможи, сірий, другу-півнику!

Вискочив із мішка вовк, струсонувся й взявся за роботу: миттю всіх овець розпігнав. Зі страху вони вибили лобами ворота й розбіглися хто куди.

Рано вранці король сам поспішив до вівчарні. Бачить: ворота навстіж розчинені, а у вівчарні — жодної вівці! З люті плюнув король на землю, а півник знову йому кричить:

— Ку-ка-ре-ку! Ку-ка-ре-ку! Поверни, королю, борг півнику!

Остаточно розлютився король і наказав:

— Гей, слуги, общипайте півника до останнього пір’їнка!

Отут уже не до жартів півнику стало. Злетів він на найвищу перекладину й закричав:

— Ку-ка-ре-ку! Ку-ка-ре-ку! Допоможи, вороне, другу-півнику!

Не змусив ворон себе довго чекати. Вилетів із мішка, махнув крилами й сів на королівську маківку — от-от клюне короля прямо в тім’я. Злякався король і став благати:

— Не чіпай мене, шахраю!

— Ах, це я шахрай? Кар...ррр! — розлютився ворон. — Віддавай півнику сто золотих екю! — і тюк короля в маківку.

— Ой, ой, ой! — заверещав король. — Віддам, все віддам! — і наказав своєму скарбнику відразу відлічити півнику сто золотих екю.

Отримав півник сто екю і від радості навіть про відсотки забув. Адже й так буває!

Заспівав півник своє «ку-ка-ре-ку», затиснув у дзьобі гаманець із монетами й пройшов через ворота замку попереду своїх друзів-помічників.

Коли ж опинилися всі вони на дорозі, ворон раптом і каже:

— Кар...ррр! Послухай, приятелю, не завадило б тобі нас винагородити. Тому дай мені за вірну службу десять екю.

Однак чомусь не почув його півник. Ішов собі вперед, навіть не озирнувшись на ворона. Подивився ворон на півника ще раз, усміхнувся про себе й полетів геть.

Ви, звичайно, незадоволені: адже півник образив ворона. І лисицю, і вовка образив. Ех, та що там казати! Ви цілком праві. Але скажіть по совісті: хіба справедливість — така вже часта наша гостя?

І ось що ще цікаво: а як би ви самі вчинили на його місці?

↑ Догори

Невгамовний півник

Інші казки