Анфуса - Золоті коси
Жила бідолашна стара жінка. Сім років мріяла нещасна поїсти сочевичної юшки, та все їй не щастило. Добуде сочевицю — немає в неї цибулі, добуде цибулю — немає масла, добуде масло — немає води: пересох у спеку ближній струмок. Недарма кажуть: «Задумав бідняк весілля зіграти, та музикантів ніде не знайде».Але ось вона всього запаслася. Насипала в глиняний горщик сочевиці та пішла до струмка помити її. А в той час до берега під'їхав молодий королевич, щоб коня свого напоїти. Побачив кінь горщик із сочевицею, злякався, заірзав і не став із струмка пити. Розсердився королевич, штовхнув ногою горщик, і сочевиця просипалася в воду. Не стерпіла бідолашна стара жінка й закричала:
— Ось ти який недобрий!.. Так знай же: як я сім років мріяла сочевичної юшки поїсти, так і ти сім років шукатимеш Анфусу із золотим волоссям, довгими косами.
А королевич якраз одружитися задумав, та нареченої по душі не було. Сів він тут на коня й помчав шукати Анфусу із золотим волоссям, довгими косами. Куди б не приїхав, питає, чи не тут живе красуня Анфуса із золотим волоссям, довгими косами. Та скрізь йому відповідають, що й чухом не чули, і видом не бачили.
Приїхав одного разу королевич у глуху-преглуху селище, що стояло на самому краю світу, і питає:
— Чи не тут живе Анфуса із золотим волоссям, довгими косами?
І раптом чує у відповідь:
— Тут вона живе. Ось у тій хаті.
Під'їхав королевич, дивиться: вікно високо, а дверей нема. Як у хату потрапити? Побачив він неподалік високу сосну й виліз на неї. Раптом бачить: йде відьма. Підходить до хати й кричить сердито:
— Анфусо із золотим волоссям, довгими косами, виглянь у віконце. Де твоя краса, довга коса?
Показалася у вікні дівчина надзвичайної краси, довгу косу свою золоту спустила, і забралася по ній відьма в хату. Поїла, попила і знову вниз спустилася.
Як тільки вона зникла, зліз королевич із сосни, підійшов до вікна й став кликати:
— Анфусо із золотим волоссям, довгими косами, виглянь у віконце. Де твоя краса, довга коса?
Почула Анфуса, підійшла до вікна, косу спустила, і королевич забрався по ній у хату.
Сподобалася йому дівчина, і вирішив він назвати її своєю дружиною. А вона каже:
— Я не проти. Та треба тобі поки сховатися. А то повернеться моя мачуха і з'їсть тебе.
Загорнула Анфуса королевича в ковдру й замкнула у велику скриню. Потім прибрала в хаті, підлогу помила, щоб людиною не пахло.
Коли почало смеркатися, повернулася мачуха й давай принюхуватися.
— Щось,— каже,— людиною пахне! А падчерка їй відповідає:
— Ти, мабуть, серед людей була, от тобі й здається.
Легенько світ пішла відьма, а Анфуса відімкнула скриню й випустила королевича. Стали вони думати та гадати, як їм утекти від відьми. У хаті й стільці, і стіл, і ложки, і миски — все говорити вміло. І щоб Анфусу з королевичем ніхто не видав, зав'язали вони всім роти й швидше геть.
Тільки вони сховалися, з'явилася стара відьма й давай кричати:
— Анфусо із золотим волоссям, довгими косами, виглянь у віконце. Де твоя краса, довга коса?
Ніхто їй не відповів.
Набридло відьмі чекати, випустила вона свої довгі пазурі й вилізла по стіні в хату.
А в хаті тиша: роти ж зав'язані. Тільки про ступку забула Анфуса. Відкрила ступка рота й каже:
— З'явився сюди вчора королевич, а сьогодні втікла з ним разом Анфуса.
Розлютилася відьма. Кинулася на стайню, де стояла ведмедиця, осідлала її — і в погоню. Скакала, скакала, майже наздогнала втікачів.
Бачить королевич, що справа погана, піймав молодого оленя, що пасся неподалік, сів на нього, посадив попереду себе Анфусу, і понеслися вони що є сили. Наздогнала їх відьма, вчепилася оленю в хвіст, але він лишився у неї в руках, а олень помчав далі. Згадала тут Анфуса, що є в неї з собою гребінець, і кинула його за спину. Виріс позаду цілий ліс із колючого чагарнику. Довго пробиралася крізь нього відьма на ведмедиці, подряпалася вся. Та все-таки вибралася на галявину й пустилася що є сили. Ось-ось знову наздожене втікачів.
Побачила Анфуса, що мачуха близько, кинула позаду себе рушник — розлилося море широке. І довелося відьмі на човні через нього переправлятися. Піднялася раптом буря, перевернула човен, і потонула відьма разом із своєю ведмедицею.
А королевич із Анфусою благополучно дістався до свого дому. Зіграли вони веселе весілля й стали жити-поживати. І я у них на весіллі був. Кинули й мені кісточку. Узяв я її й поплентався додому. Ішов через річку, а жаби під мостом кричать:
— Ква-ква!
Злякався я й шпурнув їм кісточку. А влупив нею ненароком у ногу сусідові моєму, Аргірісу. Відтоді він кульгає. Як не вірите мені, подивіться самі.
Інші казки
