Три удальці та три дівчини
Жили-були три удальці. Дійшла до них якось чутка, що в старій криниці живуть три дівчини-красуні, і захотілося удальцям взяти їх собі за дружин. Так і вирішили: старший візьме за дружину найстаршу дівчину, середній — середню, а молодший — наймолодшу.Ось добралися вони до криниці, обв’язався старший удалець мотузкою і спустився вниз. Визволив він спершу наймолодшу дівчину, потім середню, взявся вже за старшу, але та сказала:
— Піднімися спершу сам, удальцю, а я за тобою піду! Бо якщо твої брати побачать, що я найкрасивіша, захочуть мене взяти за дружину, а тебе тут покинуть.
Не послухався удалець, не захотів першим вилазити, і тоді дівчина сказала:
— Знаю я, що тобі тут лишатися. Ось візьми ці два лісові горіхи: в одному — сукня небесна, по подолу зірки, в іншому — сукня земна, по подолу квіти. А пошиті сукні без голки, без нитки. Бігатимуть повз дві вівці — чорна та біла. Схопишся за білу — віднесе вона тебе у Верхній світ, світ людей; схопишся за чорну — потрапиш у Нижній світ, підземний, світ тіней.
Так сказавши, піднялася дівчина з криниці. Побачили її удальці — засліпила їх краса, і кожен вирішив взяти її за дружину, а мотузку братові в криницю не кинути. Ось сидить дівчина у палаці, і приходить до неї середній удалець:
— Хочеш срібла, хочеш золота, підеш за мене заміж?
— Ні, — відповідає, — не треба мені ні срібла, ні золота, не піду за тебе заміж!
Приходить інший і питає:
— Хочеш, дівчино, кришталю, хочеш перлів, станеш моєю нареченою?
— Ні, — відповідає, — не треба мені ні кришталю, ні перлів, а хочу я два наряди — дві сукні, пошиті без голки, без нитки. Одна сукня небесна — по подолу зірки, інша земна — по подолу квіти. Хто їх добуде, за того й заміж піду!
А тим часом старший удалець чекав-чекав, коли брати кинуть йому мотузку, та так і не дочекався. Сховав він тоді за пазуху горіхи і почав оглядатися. Дивиться, дві вівці біжать. Ось біла вівця пробігає повз, кинувся на неї удалець, але не впіймав. Тоді кинувся ловити чорну, спіймав її. Перенесла його чорна вівця у Нижній світ, до самотнього дерева.
Бачить удалець на дереві гніздо, а в гнізді пташенята піщать: змія до них підкрадається, ось-ось проковтне! А то були часи, коли звірі ще розмовляли людськими голосами. І промовили пташенята:
— Добрий чоловіче, врятуй нас від змії, вона нас хоче проковтнути!
Удалець двічі просити себе не змушував, миттю змію вбив і на вершину дерева закинув. Раптом все навколо затремтіло — летить мати пташенят, чудовиськова птах, сонце крилами закриває. Побачила поруч із гніздом людину, здалося їй, що він хоче погубити її дітей, розлютилася птах і кинулася з криком на удальця. Тут пташенята закричали:
— Не губи, матусю, людину, він наш рятівник! Повзала величезна змія, хотіла нас проковтнути, а він її вбив і на вершину дерева закинув!
Тоді птах промовив:
— Дякую тобі, удальцю! Щороку висиджую я яйця, але приповзає змія і губить пташенят. Чим віддячити тобі за твою доброту?
— Якщо можеш, перенеси мене у Верхній світ!
— Нехай буде, як ти хочеш! Але добудь сорок овець і сорок бурдюків води: знадобляться, коли полетимо.
Ось добув удалець усе, що було потрібно. Розкрила птах крила, поклав він овець на крила, поставив бурдюки з водою, сів сам, і птах злетів.
Скаже птах «Кра!» — дає їй удалець м’ясо. Скаже «Кру!» — води. Ось і Верхній світ показався. Сказала птах «Кра!», а м’яса вже немає! Що робити бідолашному? Відрізав він шматок зі свого ноги і кинув птахові. Сіла птах біля міських воріт, виплюнула з рота людське м’ясо, і воно одразу приросло на своє місце. Ще раз подякувала удальцю птах, потім злетіла в повітря і миттю зникла. А удалець пішов у місто.
Зустрівся йому на дорозі купець. Удалець і просить:
— Візьми мене, майстре, в помічники!
А купець якраз шукав помічника і з радістю взяв його.
День минає, тиждень минає, бачить одного разу молодець, що купець засмучений, і питає:
— Що з тобою, майстре, чого зажурився?
— Що тобі сказати, хлопче? Замовили мені два наряди, дві сукні, пошиті без голки, без нитки. Одна сукня небесна, по подолу зірки, інша земна, по подолу квіти. Де ж такі знайти?!
— Це лише печаль! Будеш сльози лити! Принеси мені склянку вина та кульок цукерок, і до ранку матимеш сукні!
Не повірив купець помічникові, але приніс усе, що той просив. Зачинився удалець у кімнатці, з’їв цукерки, випив вино і розколов перший горіх: з’явилася сукня небесна, по подолу зірки — засяяла в кімнатці. Розколов другий горіх: з’явилася сукня земна, по подолу квіти — заграла кольорами.
Прийшов ранком купець, побачив сукні, пошиті без голки, без нитки, і здивувався. Побіг до палацу, став показувати наряди дівчині. Побачила ті сукні дівчина, миттю зрозуміла, що удалець із криниці вибрався. Але все ж погодилася стати дружиною середнього удальця.
Ось зібралися гості, почалися весілля та веселощі, музика й танці. Прийшов і купець із своїм помічником. Сіли гості за столи, п’ють, їдять, гуляють. Ідуть до столу наречений із нареченою. Побачила дівчина помічника купця — миттю впізнала в ньому старшого удальця!
І серед бенкету та весільного застілля промовив купець:
— Ось візьму я виноградну лозу, покладу її на стіл, і якщо вона випустить листя, дасть зав’язь і виноград миттю дозріє, щоб усі на весіллі поїли й наїлися, віддамо наречену за іншого нареченого!
Посміялися гості: де це чувано, щоб виноградна лоза миттю випустила листя, дала зав’язь і стиглий виноград, щоб усі поїли. Що ж, погодилися тоді віддати наречену за іншого нареченого.
Ось бере купець виноградну лозу, кладе її посеред столу. І раптом почали рости листки, з’явилася зав’язь, дивись — стиглий виноград повис золотими гронами. Усі їли й дивувалися такому чуду, і тоді промовив купець:
— Візьме дівчину за дружину удалець, що сидить поруч ізі мною.
І одразу їх повінчали. Було весілля, і я там гуляв. У червоній фескі танцював.
Інші казки
