Дочка відьми

Жив-був колись цар, і звали його Яннакіс. Каже йому мати:
— Яннакі, одружись.
— Ні, не хочу.
— Одружись, синочку, не годиться цареві без цариці.
— Не знайшлася ще по мені наречена.

Раз пішов Яннакіс на полювання, підстрелив птаха, і кров її закапала на сніг. Прийшов додому й каже матері:
— Тільки ту в дружини візьму, що біла, як сніг, і рум'яна, як кров.
— Де ж знайти таку, дитятко, що біла, як сніг, і рум'яна, як кров? Такі тільки в Нижньому світі водяться!
— Скажи мені, хто вона, піду й приведу тобі невістку.
— Іди, — каже, — у Нижній світ і знайди Маріо, доньку відьми Ламії, вона й є твоя суджена.

Тоді ж Яннакіс у путь пустився, дістався до Нижнього світу, знайшов Маріо, доньку Ламії. Як побачив її, ледве не осліп від краси. Промовила дівчина:
— Що шукаєш тут, Яннакі? Іди геть, а то з'їсть тебе моя матуся.
— А ти сховай мене, от і не з'їсть.
— Де ж мені тебе сховати? Сюди люди не заходять. Як ти сюди потрапив?
— Та я за тобою, Маріо, прийшов, ти моя суджена!

Тоді схопила вона його і сховала. І тільки сховати встигла, відьма повернулася:
— Десь тут, десь там людиною пахне.
— Що ти, матусю, звідки тут бути людині? Сідай-но краще та поїж добре!
Сіла Ламія за стіл, поїла, попила — наїлася. А коли наїлася, донька й каже:
— Що, матусю, якби зараз людину знайти, з'їла б його?
— Тепер, — каже, — не зможу, сита вже.
— Гей, Яннакі, ну-ка вийди, покажись моїй матусі!

Незабаром після того піднялася Ламія, пішла на полювання. Залишила старого чоловіка дім стерегти.
Тільки мати за двері, Маріо приспала батька, схопила Яннакіса за руку, і пустилися вони бігти. Повернулася Ламія, ніде Маріо. Шукає там, шукає тут, розтолкала старого:
— Де Маріо?
— А мені звідки знати? Я спав, нічого не бачив. Розлютилася відьма, кинулася в погоню. Ось біжать Маріо і Яннакіс, бачать у далині чорну хмару. Каже Маріо:
— Бачиш ту хмару, Яннакі? Це мати за нами женеться. Стань-но ти церковкою, а я дзвіничкою.
Став Яннакіс церковкою, а Маріо — дзвіничкою. Нагнала їх хмара, зіскочила на землю відьма, штовхнула церковку, пхнула дзвіничку, а згубити втікачів не вдалося. Тоді вона піднялася і ні з чим відлетіла.

— Гей, Яннакі, біжимо, шлях ще не близький! Побігли вони далі, бачать — знову позаду чорна хмара.
— Знову нас матуся наздоганяє! Тепер стань ти джерелом, а я водою.
Став Яннакіс джерелом, стала Маріо водою і потекла. Знову зіскочила з хмари відьма, підбігла до джерела — розбризкала воду, замутила, а згубити втікачів не вдалося. Тоді вона піднялася і ні з чим відлетіла.

А Яннакіс із Маріо знову в путь пустилися. І бачать — знову хмара їх наздоганяє. Каже тоді Маріо:
— Стань тепер ти, Яннакі, морем, а я буду качкою.
Став тут Яннакіс морем, обернулася Маріо качкою, побігла качка до моря, кинулася в хвилі і ну плавати! Ось і хмара наблизилася, зійшла Ламія, підбігла до моря, почала кликати:
— Маріо моя, оченятка мої, світику мій, підемо додому!! Ось повернеться Яннакі до матері, вона його вимиє, вичеше — забуде він тебе!

Промовила Маріо Яннакісу:
— Чуєш, Яннакі, що говорить моя матуся?
— Нехай собі базікає, Маріо моя! Ти моя суджена, як мені тебе забути?!
Чекала, чекала відьма, не дочекалася і в зворотний путь пустилася. Каже тоді Яннакіс:
— Тепер, Маріо, підемо до моєї матусі. Ішли, ішли, підійшли до самого палацу. Дівчині дав Яннакіс каблучку і амулет і каже:
— Маріо, світику мій, суджена моя, побудь тут недовго. Я піду сукню приготую, тобі її принесу. Ти переодягнешся, і підемо разом до моєї матусі.

Сказав так, а тільки в дім увійшов, забув Маріо.
Через деякий час мати заручила його з іншою.
А Маріо чекала, чекала нареченого, бачить — не повертається. Ішла повз старушка за овочами. Ось Маріо їй і каже:
— Не візьмеш мене, тітко, з собою, не пустиш до себе жити?
— Чому ж, — відповідає, — живи.

Привела старушка Маріо до свого дому. А треба сказати, що дім тієї старушки був якраз біля палацу, де жив Яннакіс із матір'ю. Почула одного разу Маріо, що цар задумав одружитися, зрозуміла: зовсім забув її Яннакіс. Тоді взяла вона трохи борошна, замісила тісто і виліпила трьох пташок. Дала пташок старій жінці й наказує:
— Іди до царя, туди, де він кучері чеше! Вийшов цар вранці до кімнатки кучері чесати, а там на дзеркалі три пташки рядком сидять. Злетіла перша пташка, сіла цареві на плече й промовила:
— Маріо моя, оченятка мої, світику мій, підемо додому!! Ось повернеться Яннакі до матері, вона його вимиє, вичеше — забуде він тебе!
Злетіла середня пташка:
— Чуєш, Яннакі, що говорить моя матуся?
Тут промовила третя пташка:
— Нехай собі базікає, Маріо моя! Ти моя суджена, мені ли тебе забути?!
Зітхнув тоді Яннакіс:
— Горе мені, нещасному! Що ж я наробив?! Забув свою наречену!

Зажурився Яннакіс, не їсть, не п'є. Куди йти? Де шукати Маріо?..
Почали глашатаї кричати:
— Цар наш захворів, цар наш марніє від невідомої хвороби! Кожен мешканець може прийти до нього з їжею: може, спробує цар і видужає!
Пішов народ до нього, що не день — нові страви несуть, але ніщо не допомагає. Тоді каже Маріо старушці:
— Давай, стара, і ми щось приготуємо для царя.
Зварила Маріо юшку, налила в миску, кинула туди каблучку й каже старушці:
— Неси, тітко, цю юшку цареві. Як спробує, почне видужувати!

Взяла стара жінка миску й пішла до палацу.
— Добрий день, дітки!
— Здоровенькі були, стара, що треба?
— Ось принесла я цареві частування!
— Іди геть, старухо! Невже царю ваше вариво хлібати?!
Тут почув і цар і крикнув з віконця:
— Нехай підійметься, вона вільна!

Піднялася стара жінка нагору і дала цареві юшку. Взяв цар миску, з'їв вариво, глядь — а там каблучка лежить. Як впізнав Яннакіс каблучку, одразу йому краще стало. Ось кличе він слуг:
— Дайте цій жінці срібла, золота, скільки побажає, і нехай вранці принесе щось ще!
Навантажили стару золотом, повернулася вона додому весела.
— Наказали мені, Маріо, щось приготувати до ранку!
— Ну що, це ж справа нехитра!

Наступного дня послала Маріо старушку за овочами і спекла овочевий пиріг, а всередину запекла амулет. Дала вона пиріг старій жінці й просить:
— Піди, тітко, віднеси цей пиріг цареві. Як з'їсть його — одразу видужає!
Взяла стара вузлик із пирогом, принесла до палацу, віддала цареві. Ріже Яннакіс пиріг, глядь — а там амулет.
— Куди ти поділа дівчину? — питає Яннакіс.
— Що ти, дитинко, у мене дівчини й на думці нема!
— Скажи, стара, а то буде погано!
— Пощастило мені, знайшла я її за селом, де збирала овочі. Ось і взяла її до себе в дім.

Кликнув тоді цар слуг і наказав їм дати старушці грошей, скільки та побажає. Взяла стара цілу купу грошей, склала в вузлик і додому тягне, а за нею — цар поспішає, у кареті, із сукнею та прикрасами. У дім увійшов, узяв із собою Маріо і одразу з нею повінчався. І я там не був, та й ви мені не повірите!

↑ Догори

Дочка відьми

Інші казки