Дівчина на війні

Жив-був цар, і було в нього три дочки. Одного разу прийшло йому послання йти на війну. А був він уже старий. Ось сів і плаче, і думає, що ж йому робити. Прийшла до царя старша дочка і питає:

— Що з тобою, батюшка, чого плачеш?

— Не твоя це турбота, не тобі про неї й знати.

— Ні, батюшка, скажи, а то не відстану!

— Що сказати тобі, бідолашко? Прийшло мені послання йти на війну, а я не можу.

— Ох, лихо яке, війна та біда, а я сподівалася, що збираєшся ти мене заміж віддати!

Ось і середня дочка приходить і питає:

— Що з тобою, батюшка, чого плачеш?

— Не твоя це турбота, не тобі про неї й знати.

— Ні, скажи, що сталося.

— Не скажу, а то відповіси, як твоя сестриця.

— Ні, батюшка, не відповім тобі, як сестриця.

— Послухай, голубко, прийшло мені послання йти на війну, а я старий і не можу.

— Ох, лихо яке, війна та біда, а я думала, що збираєшся ти мене заміж віддати!

Нарешті приходить до царя молодша дочка і питає:

— Що з тобою, батюшка, чого плачеш?

— Не твоя це турбота, не тобі про неї й знати.

— Скажи, батюшка, скажи, рідненький.

— Буде по-твоєму, але дивись, не відповідай, як старші твої сестриці. Ось що трапилося, дочко: прийшло мені послання йти на війну, а я не можу, бо я старий.

— Годі сльози лити, це ж не лихо, батюшка! Дай мені чоловіче вбрання та доброго коня — піду я на війну!

— Не годиться дівчині війною займатися, дочко.

— Не турбуйся, батюшка, я сходжу, я повоюю — виграю війну!

— Буде по-твоєму, дитинко!

Дал він їй чоловіче вбрання та доброго коня. Вирушила царевна на війну і перемогла.

Там же воював один царевич із сусіднього царства. Ось вирушили вони назад і зупинилися на постоялому дворі. Здогадався царевич, що з ними дівчина, і каже матері:

— Матусю, а це ж дівчина воювала!

— Пусте говориш, чи бачено таке, щоб дівчата на війну ходили!

— Кажу тобі, матусю, точно дівчина воювала!

— Ну що ж, подивимося, який цей воїн. Як стемніє, поклич його в поле ночувати, а для ночівлі вибери місце трав’яне. На заході сонця заснете, на зорі прокинитесь. Тоді і подивись на траву: якщо під тобою трава буде зеленішою, то це дівчина, ні — значить, хлопець.

Як сказала мати, так він і зробив. Вийшли вони в поле і лігли спати. Заснув царевич, а дівчина встала, відійшла далі і там лігла; на зорі ж повернулася на попереднє місце. Ось прокинулися вранці, дивиться царевич — трава під царевною зеленіша. Тоді пішов він до матері і каже:

— Піді мною, матусю, трава в’яла, а під воїном — свіжа та зелена.

— А я що казала? Бачиш тепер, це хлопець!

— Ні, — відповідає упертий, — це дівчина. Повернемося додому — піду її сватати!

Повернувся царевич додому з війни, надів прості одежі, взяв веретено, нитки та намисто і вирушив до міста, де живе царевна. Зупинився біля палацових вікон і кричить:

— Кому нитки, кому намисто, кому веретено!

Почули його служниці, прибігли до царевни:

— Чуєш, пані, що чужинець продає?

— Нехай собі кричить.

— Невже ми нічого не купимо?

— Купуйте, що хочете.

Вибрали служниці намисто, хочуть віддати гроші, а той не бере:

— Не потрібні мені золоті монети, дайте мені в оплату миску проса!

Зраділи дівчата, принесли йому миску проса. А він, хитрий, одною рукою просо в мішок сипле, а іншою — по землі розсипає. Сів і збирає просо по зернятку, поки не стемніло. Прийшли служниці і питають:

— Чому не попросиш ще одну миску, нащо сидиш і збираєш по зернятку?

— Не хочу я іншого, — відповідає, — цим просом мені заплатили, воно мені й потрібне! Але дайте мені переночувати, пустіть у якусь кімнатку!

Пустили його дівчата переночувати в кімнатку, а він дочекався ночі, підкрався до вікна царевни і кинув у неї сонною травою, а як та заснула міцним сном, схопив її в обійми і приніс додому.

Прокинулася царевна, бачить — місця всі незнайомі. Тут здогадалася вона, хто був той торговець, взяла її досада, і вдала вона з себе німу.

Рік минає, три минають — мовчить дівчина. І що рік, то більше мати сина лає:

— Здурів ти, чи що, хорошу наречену дістав — німу та глуху! Залиш її негайно і іншу сватай!

Робити нічого, довелося царевичу нову наречену сватати. Заручилися вони, ось настав день весілля. Зібралися гості, ведуть молодих під вінець, дали нареченій у руку свічку, дали й німій. Полився у німої віск, пече руку, а вона свічки не кидає, ще міцніше тримає. Тут почали їй казати:

— Гей, німа, спалиш руку, кинь свічку!

А та наче й не чує. Підійшов жених і каже:

— Гей, німа, спалиш руку, кинь свічку!

Царевна і бровою не повела. Підходить і наречена у весільному вбранні:

— Гей, німа, спалиш руку, кинь свічку!

Як почула це царевна, розгнівалася:

— Звідки ти взялася, щоб мені наказувати!

Почув ці слова царевич і все зрозумів. Тоді покинув він нову наречену і взяв за дружину царевну. Було весілля веселе, і прожили вони життя в щасті та злагоді. Може, і досі живуть.

↑ Догори

Дівчина на війні

Інші казки