Зміїне деревце

Жив собі колись бідний чоловік, і звали його Костакіс. Усі дні він працював від світанку до заходу, а по неділях виходив у свій садок, сідав під яблунею, їв добрий обід, а потім до вечора грав на сопілці і так проводив свій день у задоволенні. І було в Костакіса добре серце: ні на кого він ніколи не розсердився, ні з ким ніколи не посварився.

Одного недільного дня, коли він грав на своїй сопілці і наспівував пісеньку, виповзла з укриття змія і, хитаючись-вклоняючись, почала танцювати перед ним у такт музиці. Спочатку Костакіс злякався, а потім заспокоївся. Так ось воно і було — він грав, а змія танцювала. Нарешті змія вклонилася востаннє і зникла, а там, де вона танцювала, побачив бідняк мішечок золотих монет. Бідолаха від радості ледь не пустився в пляс, а потім і каже дружині:

— Наступної неділі я знову заграю на сопілці, тоді побачимо, чи приповзе вона знову. Дивись тільки, нікому ні слова! Адже це не проста змія — це добрий дух нашого дому!

— Про що ти говориш! Хіба я розум втратила, щоб базікати про таке? Звичайно ж, це добрий дух нашого дому, у переказах про нього не даром згадується. Чула я, що змії люблять музику, може, їй подобається, як ти граєш?

— А ти, дурна, надо мною насміхалася і втікала що-неділі до сусідок, щоб не чути моєї гри! Тепер бачиш, що вийшло!

Так у розмовах минув тиждень, а в неділю вони знову побачили змію. Цілий рік так тривало, і кожного разу змія залишала Костакісу мішечок золота. Дивувався народ, що бідняки почали жити в достатку. Пішли плітки та пересуди, те й се. Тільки й розмов — як би вивідати таємницю Костакіса! І раптом змія зникла!

Чекав бідняк, чекав, грав на сопілці, грав — все даремно: не виповзає змія!

Тоді вирішив Костакіс знайти зміїну нору. А коли знайшов, побачив змійку, згорнуту клубком, мертву. Зажурився бідний чоловік, заплакав гірко і закопав її в саду, біля огорожі.

А через кілька днів виросло на тому самому місці деревце дивовижне, ні на яке інше у світі не схоже. Підкопав Костакіс трохи корінь і побачив, що деревце виросло на зміїних кістках. Тоді прикрив він коріння землею, а деревце про себе назвав зміїним. Усі дивувалися тому деревцю, а таємне його ім’я, зміїне, ніхто не знав. Навіть дружина Костакіса не знала: не відкрив він їй, що виросло деревце на кістках змії.

І ось по неділях почали збиратися люди і ставити заклади. Але завжди програвали: адже вони не знали таємне ім’я деревця. Підходив один, ставив заклад і питав:

— Це яблуня? Це груша? Це мирабель? Підходив другий і починав:
— Це гранат? Це персик? Це смородина? Підходив третій:
— Це абрикос? Це інжир? Це померанець?

Ніхто не міг вгадати, і бідняк вигравав безліч спорів. А жив у тій селі один хитрий і жадібний торговець, і вирішив він вивідати секрет у дружини бідняка. Він набрав їй вишивок, дрібничок, прикрас із підробленого золота, приніс і продав їй за безцінь. Стали вони друзями. Одного разу торговець і каже:

— Невже й ти, любко, не знаєш, що це за дерево росте у вашому саду біля огорожі?
— Не знаю я таємниці, милий друже. Ховається чоловік і від мене!
— А ти попроси, умов його. Подарую тобі тоді черевички, золотом вишиті, з шовковими китицями. Та дивись, скажи начебто не мені, а назви деревце голосно двічі у своїй спальні. Я сховаюся під вікном і почую. Ось і не будеш ти журитися, що видала таємницю.

Так він її умовляв, і наступного дня сховався хитрець під вікном у провулку і весь перетворився на слух. А жінка взялася допитувати чоловіка:

— Скажи, чоловіче, як зветься наше деревце, що біля огорожі?
— Нащо це тобі знати? Погано ж нам вигравати в спорах?
— Про що хвилюєшся, Костакісе мій, я ж розбалакаю! Ти що, мене не знаєш? Чи ти мене зовсім не любиш?!

Подумав трохи бідняк і відкрив секрет.

— Давно б так! Значить, це зміїне дерево! І виросло воно на кістках нашої змійки! Ох, дорога наша змійка, ти й мертва нам допомагаєш! — І, щоб почув її торговець під вікном, крикнула що є сили: — Зміїне дерево! Зміїне дерево!

У неділю знову зібрався народ сперечатися. Прийшов і торговець у кольоровому жилеті. Ось програли двоє, програли троє, тоді вперед вийшов торговець і каже:

— Ставлю на спір усе своє майно! Став і ти все, що маєш, Костакісе!

Збентежився бідняк, не очікував він такого великого закладу, але, упевнений, що ніхто не знає таємниці, погодився:

— По рукам! Ставлю все, що заробив!
— Угода! Це тополя?
— Ні! Програв перший раз!
— Це липа?
— Ні! Програв і другий раз!
— Це… це… — Удавав торговець, що розмірковує, міцно обхопивши руками голову, ось-ось відгадає назву. — А може, це зміїне дерево?!

Замовк Костакіс із роззявленим ротом, мов громом уражений. В очах у нього все потемніло: щойно був він у достатку, а тепер усього позбувся і став біднішим, ніж колись!

Довелося йому вибиратися з власного дому: дружина, як дізналася про те, що сталося, остаточно посварилася з ним. От іде бідолаха дорогою і журиться:

— Так мені, дурню, і треба, коли повірив лихій жінці! Зустріла йому старенька.
— Здоровенькі були, синочку!
— Здоровенькі були, бабусю!
— Що шукаєш ти тут, де й птахи не пролітають?
— Ходжу, шукаю свою долю!
— Доля твоя живе в домі Сонця.
— Як же туди, бабусю, дістатися?
— Це, сину, далеко звідси. Спочатку пройдеш ти скелю, що висить у повітрі і хитається, а на землю не падає, а потім річку, у якій води зовсім мало, а там уже й до Сонця рукою подати! Промовила це старенька і зникла. А Костакіс поплентався далі. Ішов він, ішов, довго йшов.

І ось, нарешті, показався дім, червоний-червоний, так і горить! А біля дверей жінка сидить, ні молода, ні стара. Зрозумів Костакіс — це ж його доля!

— Навіщо пожалів сюди, Костакісе?
— Прийшов я твоєї допомоги просити, — відповідає. — Не можу більше таку життя терпіти! Віддаюся на твою волю — що хочеш, то зі мною й роби!
— Добре, — каже доля, — постараюся я тобі допомогти. Давай дочекаємося Сонця і запитаємо в нього поради.

Ось сіли вони чекати. Як стемніло, зайшло Сонце спати-відпочивати, щоб рано вранці знову в небо відправитися. Дала йому жінка обід, показала Костакіса і попросила:

— Допоможи, Сонечко, цьому бідному чоловікові! Адже це він грав на сопілці моїй дитині — змійці!

Промовило тоді Сонце:

— Повертайся в своє село і посперечайся з торговцем. Нехай він ставить у заклад усе своє майно. А спір буде ось про що: запитай його, звідки Сонце сходить. Він відповість, не довго думаючи: зі сходу, а ти кажи — з півночі, і нічого не бійся!

— Я ж мені сперечатися, у мене й для закладу нічого нема!
— А ти пошукай у коренів зміїного деревця — авось знайдеш щось!

Нарешті дістався бідняк до свого села. Дочекався він ночі, підійшов до свого дому, переліз через огорожу в сад, підкопав землю під зміїним деревцем і дістав мішечок із золотими монетами. Схопив він мішечок, перестрибнув через тин і сховався за селом, чекаючи неділі. У неділю ледве світ з’явився він до торговця.

— Гей, ти навіщо тут? — здивувався торговець.
— Хочу побитися з тобою об заклад!
— А що поставиш у заклад? Ти ж жебрак! Без закладу нема й спору!
— Не зовсім я й жебрак. Ось мій заклад! Чи він тобі не до душі?

З цими словами Костакіс потряс мішечком із золотими. Він-то знав, що заради золота торговець погодиться на будь-який спір. Так і сталося. Побачив торговець гроші, затуманилося в нього від жадібності в голові, і, забувши всяку обережність, він гукнув:

— То про що буде спір?
— Давай посперечаємося, звідки Сонце сходить!
— Ха!.. Ха! Звідки ж ще — зі сходу, звичайно!
— Сперечаємося, що з півночі?!

Подумав торговець, що в Костакіса з горя з головою не в порядку, і вигукнув:

— Та я готов сперечатися про це хоч тисячу разів, на будь-який заклад!
— Якщо ти так упевнений, — відповідає бідняк, — постав усе своє майно! А я — цей мішечок, більше в мене нічого нема! Засміявся жадібний торговець: скоро це золото в його кишеню пересиплеться!

Ось наступного дня, ще не світало, вилізли вони обидва і всі сусіди на дах будинку і почали чекати сходу Сонця. У бідолахи серце калатало від страху, чи не обдурила його доля, а у торговця серце калатало від радості, що скоро золото буде його. Так дивилися одні на схід, а інші — на північ. Раптом осяялося небо, і червоні сонячні промені показалися на півночі! Здивувався народ, а торговець упав без почуттів. Довелося йому, хочеш не хочеш, віддавати все своє майно біднякові. І зажив Костакіс добре, а ми з вами ще краще! Fairy girl