Нескінченна казка
Жив-був одного разу цар. Цілими днями він тільки й робив, що, розвалившись, лежав на своєму царському ложі та крізь дрімоту слухав казки. А якщо оповідач замовкав, то цар впадав у зневіру, ледь не плакав. Ось до чого йому подобалось лежати та слухати казки! Тому їх розповідали йому цілий день, з ранку до вечора, а то й до пізньої ночі. І лише коли цар нарешті засинав, змучені казкарі тихенько, навшпиньках, йшли собі, щоб трохи відпочити. Уявіть собі, які справи були в тому царстві, де цар був одержимий казками.Царедворці йому підлещувались, адже їм було байдуже: казки, то й казки! Вони жили царськими милостями — аби тільки цар був задоволений, а от простий народ почав хвилюватися. Народ-то годувався працею та потом, він хотів кращого і знав, що царя треба обов’язково відвадити від казок, та ще й якнайшвидше.
А цар, на лихо, любив казки довгі. Особливо ті, що їх розповідали по кілька днів, а то й тижнями. Ось так! Одна казка була настільки довга, що тягнулася тисячу й одну ніч. Цар, слухаючи її, так тішився, що навіть плакати починав.
Але в житті всьому приходить кінець — хай там які довгі були казки, всі вони колись закінчувались. І цар засмучувався. І сталося так, що одного разу цар захворів. Захворів і сказав:
— Поки,— каже,— не знайдете ви такого казкаря, який би знав безкінечну казку, буду хворіти й нізащо не одужаю! Ось як хочете, а буде так, а не інакше!
Поскакали гінці по всіх кінцях царства, шукати казкаря, який би знав безкінечну казку. Обіцяв йому цар найбільшу милість — мішок золота й дочку свою за нього видати заміж.
Що ж, на крайній випадок, для бідняка зовсім непогана плата! Тільки от хто ж ту безкінечну казку знає?
Але, щоб люди даремно не метушились, цар додав ще одну умову: хто за казку візьметься, а в неї кінець буде, тому одразу, без вагань: відрубати голову!
Як почули про це любителі розбагатіти, відразу відпало в них бажання легкої наживи.
А народ думав про інше: як царя на розум наставити. Ось так і знайшовся сміливець. Чи то йому власна голова була не дорога, — та хто в таке повірить? Швидше за все, не боявся він за людей голову свою віддати, ось що. А хто допоміг — невідомо: може, батько його, або дід, або інші старі люди, одним словом, у народі він розуму набрався, та й сам був кмітливим.
Прийшов до царя, вклонився, запитав:
— Говорять, великий царю, що обіцяв ти нагородити мішком золота й дочку віддати заміж за того, хто тобі безкінечну казку розповість?
— Обіцяв,— каже цар.— А як обіцяв, значить, нагороду й видам. А якщо з кінцем казка буде — голову відрубаю.
— Коли так,— сказав хлопець,— угода у нас буде тверда. А я згоден.
Ударили по руках. Цар радіє: або казка буде, або в хлопця голова з плечей злітає. І так добре, і так непогано! Ось і розвалився цар на своєму царському ложі й сказав:
— Ну, давай розповідай!
Сів сміливець на килимку, навпроти царя, і почав:
— Жив-був цар. Зібрав він пшеницю з усіх полів свого неосяжного царства та й зсипав у один амбар. А амбар-то той був такий величезний, що якщо вздовж нього на найкращому коні скакати, то за день його не об’їдеш!
І сталася напасть: на столицю того царя налетіла хмара сарани. Така величезна, що сонце закрила. На вулицях шелестить, у вікна ломиться, від тієї сарани дихати неможливо. Дня не минуло, пожерла сарана всі виноградники, всі ліси пожерла, та й не наїлася. Заметушилася туди-сюди... І тут-то пшеницю в амбарі відчула. Налетіла сарана на амбар, та даремно. Стоїть амбар, як фортечна стіна: ні вікон у ньому, ні щілини. А двері наглухо зачинені. Скільки днів крутилася сарана біля амбару! Нарешті одній пощастило: знайшла-таки дірку, найменшу. Таку, що лише одна туди й пролізла.
Пролізла та взяла одне зернятко. З двома-то назад не виповзла б: у щілину два зернятка не пролізли б. Виповзла сарана назад. А за нею друга лізти почала. Ця теж одне зернятко пшениці взяла та назад виповзла. Ну, за другою третя в амбар пробралася. Лише вибралася, а за нею — четверта. А там — і п’ята... І пішло, і пішло: одна за одною лізли. Одна вилізе, інша лізе.
... Дні йшли, тижні, місяці, сидить перед царем сміливий хлопець і твердить своє:
— Потім ще одна в амбар пролізла. Лише повернулася, за нею інша. А ця з зерном пшениці повернулася, ще одна лізти почала...
Не витримав нарешті цар і запитав:
— Скажи на милість, скільки часу сарана в амбар лізтиме?
— О великий царю!— відповів розумний хлопець.— Це ж вона ще тільки біля самої щілини пшеницю витягує, а пшениця вся в амбарі ціла лежить!
— Ну, а кінець-то, кінець,— сказав цар у гніві,— кінець цій сарані буде?
— А ось з цим ти, ваша величність, постривай!— сказав хлопець.— Може, сто, а може, тисяча років пройде. Тільки спочатку сарана всю пшеницю має витягнути, а потім буде що буде, тоді й про те поговоримо... А поки ми з тобою так балакаємо, ще одна сарана в щілину пролізла та одне зернятко пшеничне взяла, і назад з амбару вилізла. А за нею...
Тут цар не витримав та й як закричить:
— Хай їй грім, твоя сарана! Ти з нею мене з розуму зведеш! Забирай швидше мішок із золотом і доньку, тільки залиш мене в спокої!
Отак і одружився на царівні той розумний чоловік. Мішок із золотом він людям роздав, а сам став царством правити. І всі були задоволені, бо він правив із розумом, із турботою. А цареві було не до того: стали йому казки коротші розповідати, з кінцем. Вони й цікавіші. Ось він і був зайнятий справою — слухав їх і не заважав тому, хто мудро й досвідчено царством керував.
Інші казки
