Чудодійний лік
Жили-були колись цар із царицею, і було у них три сини. Старшого й середнього цар дуже любив: і воїни вони мужні, і мисливці вдалі. А от молодшого цар не жалів: дні й ночі напроліт проводив юнак за старовинними книгами, ніяких інших розваг знати не хотів. Цариця, навпаки, більше старших братів виділяла молодшенького й завжди за нього заступалася перед батьком.Так жили вони, поки раптом не сталася біда: захворіли у царя очі. Приводили до нього лікарів і зі своїх земель, і чужинців — жодне ліки не допомагало, осліп цар.
Ось якось зайшов у палац мандрівник, довідався про хворобу правителя й сказав, що допомогти йому може лише цілюща земля з країни, що знаходиться за чотири місяці шляху, а в якому напрямку, йому невідомо. Тоді обидва старші брати вирішили вирушити за ліками й прийшли до батька за благословенням. Благословив цар синів, а щоб царські діти в дорозі ні в чому не мали потреби, дав їм по прекрасному коню та золота на дорогу.
Довідався молодший, куди брати вирушили, кинувся до матері:
— Випроси, матусю, і для мене батькове благословення!
— Та куди ж тобі, дитятко, — здивувалася мати, — такий шлях тобі не під силу. Брати твої он які хоробрі.
— Ні, матусю! Те, що я знаю з учених книг, брати не відають. Не зможуть вони знайти те далеке царство й дивовижну землю здобути!
Що тут поробиш? Пішла мати до царя й розповіла йому про все. Спочатку розгнівався цар:
— Не потрібна мені допомога цього грамотея! Там, куди пішли старші сини, йому робити нічого!
Заплакала цариця, ще більше просить за молодшенького. Нарешті погодився цар:
— Нехай буде по-твойому, хай їде! Дам йому погану коняку й жменю мідяків.
Розповіла цариця синові про рішення батька, зрадів юнак, того ж дня зібрався й вирушив. Чотири дні скакав без відпочинку — наздогнав братів. Побачили його брати, здивувалися:
— Що тобі тут потрібно, грамотею?
— Те саме, що й вам!
— Та хіба ти на щось годишся! Нещасний наш батько, якщо він чекає від тебе допомоги! — вигукнув старший.
— Е-е, спробую, може, щось і вийде!
Тоді звернувся середній брат до старшого й каже:
— Не варто нам проганяти цього грамотея. Напевно, він із книг дізнався, де знаходиться невідоме царство і як туди дістатися. А потім вирішимо, як із ним вчинити.
— Ти правий, — погодився старший.
І брати продовжили свій шлях уже втрьох.
Минуло два місяці, і дісталися вони нарешті до місця, де дорога розходилася на три сторони. Зупинилися брати в роздумах, яку дорогу обрати. Вийшов тоді вперед грамотей і каже:
— Любі мої брати, читав я, що кожен із цих трьох шляхів веде до потрібного нам царства, але шляхи ці небезпечні, і люди тут не бувають. На дорозі праворуч мандрівника чекає ураганний вихор, підніме його під самі хмари. Втримається вершник у сідлі двадцять днів — спасений, ні — пропаде назавжди. На дорозі ліворуч чекають мандрівника вогонь і дим, двадцять днів доведеться йому пробиратися крізь пожежі. Середню дорогу стереже нечиста сила – дракони-чорти й величезний дракон, в один миг пожирають вони все живе. Про інші шляхи до далекого царства я не читав, ученим людям, мабуть, вони невідомі. А тепер обирайте, яким шляхом піде кожен із вас, а я візьму той, що залишиться.
Задумалися брати. Старший обрав праву дорогу, середній — ліву. А грамотею дістався шлях посередині. Знову промовив він до старших братів:
— Любі мої брати, тепер кожен із нас поїде своїм шляхом, чекають нас попереду небезпеки й пригоди. Давайте тут, під великим каменем біля роздоріжжя трьох доріг, залишимо по кільцю, а на зворотному шляху заберемо кільця, тоді й побачимо, хто повернувся раніше за інших.
І цього разу послухалися брати грамотея. Поклали вони кільця під камінь і роз'їхалися в різні сторони.
Старший брат їхав десять днів — а навкруги ні душі. Нарешті дістався він до місця, де дмухав ураганний вихор. Як почало його від землі відривати! Спочатку трохи над землею піднімало, а потім все вище, вище — аж під самі хмари! Перелякався старший брат і повернув назад. Дістався до роздоріжжя трьох доріг, забрав із-під каменя своє кільце, поїхав у містечко неподалік і на постоялому дворі став чекати братів.
Середній брат також довго їхав пустельною дорогою. Через десять днів бачить: попереду вогонь і дим, почало його жаром обдавати — так і палає полум'я навколо! Злякався юнак і повернув коня назад. Дістався до роздоріжжя трьох доріг, забрав із-під каменя своє кільце, дивиться, а кільця брата вже нема! Отже, старший брат теж повернувся. Поїхав середній брат у містечко неподалік і на постоялому дворі знайшов старшого брата — стали вони вдвох грамотія чекати.
А молодшому царському синові дісталася, як ми вже казали, середня дорога. Не дорога, а болотяна трясовина, багно та трясина. Ні звір туди не забредав, ні пташка не залітала. Так пробирався він десять днів, дуже вже йому хотілося дістатися до невідомого царства і здобути осліплому цареві чудове ліки. Закінчилася трясина, зліз грамотій з коня, пустив свого конягу на траві попастися, а сам ліг відпочити та обдумати, як далі бути, як обдурити чортів і величезного дракона, що в одну мить пожирають усе живе і нікого не пускають до чарівної землі.
А жили ті драки з матір'ю драконих у величезному палаці — всього день шляху від болотяної трясини, куди дістався грамотій. Дід же їхній, дракон, жив набагато далі. І був він таким величезним і злим, що навіть власні онуки його боялися.
Нарешті придумав грамотій одну хитрість. Згадав він, що в старовинних книгах говорилося, нібито менший братець драків загубився, і вирішив видати себе за молодшенького, загубленого синочка.
Сів грамотій на коняку і пустився в путь. Наступного дня дістався він до палацу драків, дочекався, коли сонечко підніметься високо (знав юнак із книг, що драки виходили з дому рано вранці, а поверталися пізно ввечері), під'їхав до огорожі і заглянув у двір. Бачить: сидить дракона сама-насамоті. Зліз грамотій з коня, сховав коняку в укритті і увійшов до палацу.
Розлютилася дракона, побачивши людину, — зараз з'їсть! Але хитрець одразу кинувся до неї:
— Ох, мила матусю, нарешті я повернувся! Невже ти не впізнаєш свого молодшенького?
— Молодшенький? — здивувалася дракона. — Але чому ти так схожий на людину?
— На людину? Ох, і не кажи! Люди-то мене й викрали, усі ці роки мучився я у них у полоні!
— А чому ти такий крихітний, зовсім не виріс? Подивився б на своїх братів!
— Ох, матусю, та від такої важкої життя я не то що рости, зменшуватися став!
Пожаліла дракона синочка. Обняла його, поцілувала, добре нагодувала.
Настав вечір, сховала мати молодшого синочка, щоб не з'їли його нечайно драки. Не минуло багато часу — зібралися драки, тридцять дев'ять драків, розсілися у великій залі, сміються та відпочивають. Тоді увійшла до зали дракона і сказала:
— Вітання вам від загубленого братика. Знайшовся він!
Скочили драки зі своїх місць, загули, просять дракону швидше показати їм братика.
— Заспокойтеся, і я його приведу, — відповіла дракона. — Але не надумайте його образити! Тоді вам не поздоровиться!
— Не чіпатимемо! Не образимо! Не бійся! — загалдели вони.
Привела мати братика. Драки, як побачили грамотія, знову підняли галас:
— Ба! Та це зовсім не наш братик! Той не був таким крихітним! Ну, просто вилита людина!
— Ні, — відповіла дракона, — я теж спочатку так думала. А тепер бачу, що це він самий і є, мій молодшенький. Важко, мабуть, йому довелося, ось він і не виріс.
Повірили драки словам матері, оточили грамотія — ну його цілувати, обіймати та розпитувати... Три дні прожив грамотій у палаці у драків на всі лади. На четвертий почав їх розпитувати:
— Що це за гора там вдалині?
— Гора-то звичайна, лежить біля моря, а посеред гори — дорога. Охороняє ту дорогу наш дідусь дракон, головою в небо впирається. Ніхто повз дракона не пройде, не пролетить. Навіть ми, драки, його боїмося! Стереже дід дорогу до царства з цілющою землею, усі хвороби вона миттю знімає!
— Ну, що ж, — сказав грамотій, — якщо це наш дідусь, схожу-ка я познайомлюся з ним. Може, перестанете ви його боятися!
— Ні, так не піде! — загалдели драки. — Ми тебе не пустимо! Він тебе з'їсть!
— Не просіть, все одно піду, звільню дорогу, щоб могли і ви ходити нею без страху!
Взяв грамотей залізну дубину, стрибнув на конячку і вирушив у дорогу. Цілий день їхав, а ввечері побачив у далині чудовисько. Почекав удалець темряви, тихесенько підкрався до дракона та вдарив його дубиною. А потім пришпорив конячку міцніше і помчав вперед. Повертає дракон туди-сюди головою, ось-ось схопить і розірве кривдника, а його вже й слід простыл. Кинулося чудовисько в погоню, та й рухнуло замертво. Затряслася земля, вода з моря виплеснулася аж до самого неба, а по землі рознісся великий грім.
Ось і дістався грамотей до царства з чудовою, цілющою землею. Веселий, задоволений, в'їжджає він у місто, глядь — куди не гляне, все сном обійнято. І видно, що сон скосив жителів раптово, кожен займався своєю справою і раптом заснув. Майстерні розкриті навстіж, а майстри сплять — хто з голкою, хто з молотком у руках. Крамарі й уві сні ваг не випускають, а один селянин, як навантажував щось на віз, так і застиг нерухомо, сном обійнятий...
Не по собі стало удальцю, а потім згадав, що вчених книгах читав і про таке. Є на світі краї, де люди півроку сплять. Ось він і заспокоївся. Не вгадаєш тільки, як давно це царство в сон поринуло і коли прокинеться. Вирішив удалець поспішати на всякий випадок.
Під'їхав грамотей до царського палацу, пройшов крізь розкриті навстіж двері, повз стражу, що спить стоячи навитяжку, і потрапив у царські покої. Сидить на троні сплячий цар у всій царській пишноті та з короною на голові. А посеред зали, біля величезного кипариса, обнесеного кришталевою огорожею, цілий загін стражників спить. Не інакше, стережуть чудову землю, що зцілює сліпі очі, здогадався грамотей. Зліз він з конячки, прив'язав її до огорожі, пройшов за огорожу і накопав ножем чудової землі. А потім поклав ту землю в мішечок і сховав її на грудях.
Ось зібрався юнак у зворотний шлях. "Дай, — думає, — пройдуся по палацу, подивлюся, як тут люди живуть". Почав ходити він по залах — одна кращою від іншої прикрашена, багато всяких чудес побачив, зайшов наостанок у маленьку кімнатку і став як укопаний. Бачить — дівчина неписаної краси, все навколо осяяне її сяйвом! Як побачив її юнак, одразу закохався, от би взяти красуню за дружину! А дівчина-то спить. Підійшов грамотей до неї ближче, взяв із рук красуні вишитий хусточку, зняв з пальчика перстень, а натомість надів своє кільце. А йдучи, нахилився і поцілував красуню від усього серця в обидві щічки. Від цього поцілунку впали дві троянди. Нахилився юнак, підняв троянди, а сам сподівається: прокинеться дівчина, побачить кільце і дасть йому про себе знати.
З тим і покинув грамотей палац і обійняте сном царство. Скакав він без утоми, ось уже й зліз біля житла драконів. Радість-то яка! Менший братик повернувся, живий і неушкоджений! Драконяча мати не знає, куди посадити синочка, чим пригостити... Так минуло три дні. Думає грамотей, розмірковує, як би непомітніше втекти. По рідному дому зовсім туга обійняла!
Говорить він драконячій матері:
— Щось сумно мені, матусю. Піду, прогуляюся за огорожею, розвію тугу по свіжому вітру.
Випустила драконяча мати хитруна за ворота, а той стрибнув на конячку і ну її підганяти.
Небагато шляху проїхав, почалася трясовина да болото. Стала конячка тонути, барахтається в багні, ніяк не може вибратися, ось-ось поглине її болото разом із удалим вершником! Тут обронив ненароком юнак одну троянду. Глядь, де були трясовина та болото, стало сухе місце! Вибрався царський син на рівну дорогу і ну підганяти конячку.
А тут уже вечір настав. Повернулися додому дракони, дізналися від матері, що брат пішов гуляти і не повернувся, і зрозуміли, що це зовсім не братик, а справжня людина. Кинулися всі тридцять дев'ять у погоню, треба схопити хитруна, поки не досяг він трясовинного місця: через болото-то драконам шлях закритий. Ось скаче грамотей, бачить — наздоганяє його погоня, ось-ось схопить. "Кину-ка я ще одну троянду! Врятувала вона мене одного разу, може, і в інший раз виручить із біди?" Дістав грамотей троянду і кинув позаду. Розлилася за вершником трясовина та вода, кинулися дракони врозтіч, а юнак уже далеко!
Дістав нарешті менший царський син роздоріжжя трьох доріг. Підняв камінь, а під ним лише одне кільце. Здогадався він, що брати старші ні з чим повернулися. Забрав юнак своє кільце і пішов у найближче містечко переночувати, а вранці давай розпитувати господаря постоялого двору:
— Скажи мені, добрий чоловіче, чи не зупинялися тут двоє молодих чоловіків?
— Як же, бачив я їх! Нікуди вони не поїхали, а живуть у мене на постоялому дворі. Спочатку були знатні та горді, ну, чисті царевичі, та з часом пообтріпалися. Гроші в них усі вийшли, коней продали, одяг на їжу зміняли, а сьогодні пішли працювати за шматок хліба, один — до пекаря, другий — до кухаря! Не знаю, право, що з цієї затеї у них вийде, робити-то вони нічогісінько не вміють!
Пожалів грамотей братів, знайшов їх і каже:
— Знайдіть двох добрих коней — поїдемо ми додому!
— Знаємо, де можна купити чудових скакунів, та коштують вони дуже дорого.
— Чим дорожче, тим краще, — відповів молодший брат і дав їм грошей.
Пішли брати до купців і сторгували своїх власних коней, проданих через безгрошів'я.
Тим часом дістав молодший брат два однакових мішечки, насипав у них простої землі, а мішечок із чудовою землею-ліками глибше за пазуху сховав. Повернулися брати, дав він їм мішечки з простою землею, а про те, як дістав її і що з ним у дорозі трапилося, ні слова.
Ось пустилися всі троє у зворотний шлях. Старші брати на прекрасних конях гордо скачуть, а молодший на поганій конячці позаду трусить. Їхали вони так, їхали, ось уже й рідна земля недалеко. І задумали тоді брати позбутися грамотея.
Знали обманщики, що попереду неподалік знаходиться висохлий колодязь, і домовилися, що старший поїде вперед, мовляв, розпалити для вечері багаття, а сам накриє колодяжну яму килимом. Сяде на той килим грамотей і вниз провалиться. Сказано — зроблено. Зліз з коня грамотей, підійшов до килима і лише на нього ступив — провалився в яму.
А брати стрибнули на коней і до ранку були вже в рідному домі. Наперебіж кинулися вони в царські покої, поклали батькові чарівну землю на очі, і... нічого не сталося!
Здогадалися брати, в чому тут річ, зрозуміли, що земля-то ненастояща, та не наважилися про це слова промовити. А цариці сказали, що, як розсталися з грамотеєм біля роздоріжжя трьох доріг, так з тих пір його й не бачили.
А з грамотеєм у цей час було ось що. Два дні провів бідолаха на дні колодязя. Кричав-кричав, але ніхто криків його не чув. Охрип юнак, руки подер, обличчя в подряпинах. Не вилізти самому — бо яма глибока! Що робити біднязі? На третій день пригнав, на його щастя, до цих місць свою отару пастух. Почув пастух, що хтось кличе з колодязя, нахилився і побачив людину. Тоді зняв пастух із себе пояс і кинув униз. Одарував юнак пастуха по-царськи і пішов на батьківщину.
Вночі прийшов у місто, непомітно пробрався до палацу і прямо до покоїв цариці. Побачила мати молодшого, розцілувала його, питає:
— Де пропадав, сину, чому так довго затримався?
— Був я, матусю, у далекому царстві й приніс батькові чудове ліки!
З цими словами зняв юнак з шиї мішечок, дістав із нього цілющу землю й передав матері, але розповідати, яким способом він її здобув, на всякий випадок не став навіть цариці.
Довго царица умовляла чоловіка спробувати нове ліки: цар і слухати не хотів про грамотея та його землю. А потім подумав: "Спробую ще раз, раптом таки побачу світ!"
Поклав цар трохи землі на очі й у той же миг прозрів! Тоді сповнився батько великої вдячності до молодшого сина, що приніс йому одужання від важкої хвороби.
Але старші брати й тут не дрімали. Зараз же прибігли до царя й наклепали на грамотея: мовляв, він ту добру землю, з таким трудом ними здобуту, вкрав, а натомість насипав у мішечки порожньої придорожньої пилюки, щоб посміятися над братами й отримати батькову вдячність! А цар був гнівливий. Розпалився він, почувши про таку підлість, і прогнав молодшого сина з очей геть! Довелося біднязі переселитися до затишної кімнатки на задньому дворі й гуляти закоулками, щоб не попадатися на очі батькові.
А тим часом настав призначений термін, і мешканці далекого царства, де була чудова, цілюща земля, прокинулися від сну й, ніби нічого й не сталося, повернулися до своїх денних справ. Прокинулися від сну й у царському палаці й одразу виявили, що цілющої землі трохи не вистачає. Значить, хтось чужий бував тут! Але хто? Цар із царицею гадали-гадали. Лише царська донька за кільцем на руці зрозуміла, що побував у їхньому палаці якийсь царевич із далеких країв. Зрозуміла й зажурилася: як знайти юнака? Вирішила дівчина вирушити на пошуки свого нареченого. Ось переодягнулася вона в чоловічий одяг, прийшла до батька й каже:
— Благослови мене, батю, у далеку путь! Піду шукати свого судженого, що взяв моє кільце, а натомість залишив своє!
Благословив цар доньку й послав із нею двох вірних старців, щоб дбали про дівчину, і дружину для охорони.
Із тим пустилася царевна в путь і об'їхала безліч царств, та все марно, поки нарешті не прибула на батьківщину грамотея. Зупинилися мандрівники на постоялому дворі, почали розпитувати про те про се й довідалися, що хворів місцевий цар на очі й уже відчаявся побачити світ, коли б не привезли старші його сини чудової цілющої землі з далекого царства.
Зараз же вирушили мандрівники до палацу й сказали, що хочуть говорити з царем. Цар прийняв гостей із радістю, а дівчина й каже:
— Дізналися ми, ваша величність, що не бачили ваші очі білого світу. Так само й мій батько страждає на очі. Прошу вас, розкажіть нам, де знаходиться чудове ліки, що принесло вам одужання, і як його здобути.
— Чудовий засіб, про який ти хочеш дізнатися, юначе, — відповів цар, — це цілюща земля. Її принесли мені мої діти. Але як здобути ту землю й де вона лежить, я не знаю. А зараз накажу я покликати сюди синів, і вони розкажуть тобі все без утайки.
Прийшли на поклик старші брати, почала їх дівчина розпитувати, та що з них толку! Один твердить: "Я двадцять днів крізь вогонь і дим скакав, поки не знайшов чарівну землю!" А інший з ним сперечається: "Ні, це я в ураганному вихорі встояв, двадцять днів під хмарами літав, поки не здобув чарівну землю!"
Нічого цар із їхніх слів зрозуміти не міг, лише розсердився. Згадали тоді про грамотея й послали за ним. А юнак, ледь увійшовши, впізнав у чужинці царевну з далекого царства. Почав він розповідати, як добирався до чудової землі, як брати кинули його в колодязь, як він врятувався, а наостанок дістав вишиту хустинку, показав її чужинцеві й питає:
— Чи не впізнаєш, чия це хустинка? А може, знайомий тобі цей перстень?
Тоді звернувся до царя чужинець із такими словами:
— Ось, государю, ваш син, що здобув для вас ліки. А я — донька правителя тієї чудової землі. Мріяла я дізнатися, хто той удалець, що побував у нас і надів на мою руку ось це кільце!
Зворушився цар від таких слів, покликав царицю, і зараз же благословили вони молодих. А потім влаштували пишне весілля й гуляли цілий місяць.
І я погуляв непогано — з'їв чудовий шашлик із гороху!
Інші казки
