Як вовк душу рятував

Ось наївся одного разу вовк падла, потягнувся і подумав: “Що це я все грішую та грішую, треба й про спасіння душі подумати: піду-но до Єрусалиму, стану ченцем”.

Подумав, та й за діло взявся. Згадав Бога і вирушив у дорогу, прямо до Єрусалиму.

Іде він, а назустріч йому телиця.

— Здорово, телице! — скрикнув вовк.

— Будь здоров, вовче! — каже телиця. — Куди поспішаєш, які в тебе справи?

— Хочу ченцем стати. Іду до Єрусалиму душу спасати.

— Щасливої дороги, — сказала телиця. Розлучився вовк із телицею та пішов далі. Бачить — дві вівці на лузі пасуться.

— Здорово, вівці! — закричав вовк.

— Здорово, вовче! — кажуть вівці. — Куди зібрався, далеко шлях держиш?

— А я, вівці, до Єрусалиму йду, у ченці пострижуся, душу спасти хочу, багато в мене гріхів набралося, важко їх носити стало.

— Щасливої дороги! — напутствували його вівці. Пройшов вовк повз вівці та пішов далі. Іде, а назустріч віслюк. І віслюк благословив вовка та побажав йому доброго шляху. Іде вовк до Єрусалиму. Ішов, ішов, дійшов. Проголодався вовк.

А Єрусалим стоїть над водою. Підійшов вовк, глянув з берега, бачить — церков багато, тут і там ченці метушаться з кружками в руках. Подумав вовк: “Навіщо я сюди приплівся? І до церкви-то мене, вовка, не пустять. Зовсім я дурнем став, що ні телиці, ні вівці не торкнувся, відпустив, та й віслюка теж”. Повернув вовк назад і пішов шукати телицю, вівці та віслюка. І справді, зустрів того віслюка. Вовк уже й не вітається, йде прямо на віслюка та пащу роззявив. Здивувався віслюк:

— Ти ж до Єрусалиму йшов душу спасати, а тепер мене з’їсти хочеш?

— Коли в животі пусто, не до Єрусалиму, — каже вовк. — Готуйся, зараз з’їм тебе.

Сказав віслюк:

— Добре, їж. Тільки бідний мій господарь учора на мене витратився, підкував мене, зніми хоч підкови, щоб господаря не розоряти вдвічі.

Вчепився вовк зубами в підкови, хоче їх відірвати, а віслюк як лягне його, звалив “ченця” з ніг, всі зуби йому вибив і помчав. Тільки його й бачили.

Ледве віддихнувся вовк, підвівся, бурчить:

— Ну що я за коваль, підковами зайнявся, так мені й треба!

Поплівся вовк шукати вівці. Іде та й справді зустрічає вівці. Підскочив вовк:

— Ось зараз з’їм вас обох! Зупинили його вівці, сказали:

— Це луг наших господарів. Вони недавно поділилися, і нас поділили: одна дісталася одному, друга — другому, а цей луг ще не поділили. Ось ми ходимо й не знаємо, де кому пастися. Зроби добру справу, допоможи нам його поділити, а потім хоч з’їж нас.

— Як же я його поділю, — спитав вовк, — що я за землемір?

— А ти стань посередині, ми побіжимо, хто раніше до тебе добіжить, тому й пастися на цьому лузі.

Став вовк. Побігли вівці, ударили в нього що було сили, ледве не задавили бідного вовка. Вовк упав, а вівці побігли, і слід їх простов.

Якось піднявся вовк, поплівся шукати телицю, йде, сам себе лає:

— Навіщо я вліз не в свою справу, який я землемір? Чому не відірвав їм одразу курдюки?

Дістався вовк-чернець до телиці, йде прямо на неї та й каже:

— Зараз з’їм тебе. Сказала телиця:

— Добре, з’їж, що вже робити? Тільки зроби добру справу: дуже я люблю спів і музику. Кажуть, ти добре співаєш! Заспівай щось, а потім уже й з’їж мене.

Пішла телиця, повела вовка за собою на гору, приготувалася слухати.

Сів вовк і завив. Слухала, слухала телиця, підкралася до вовка ззаду, боднула його добре та й скинула з кручі, а сама пустилася бігти.

Побитий, покалічений вовк ледве дістався до своєї нори, сів і заскулив:

— Куди я ліз? І що це я надумав душу спасати? Який з мене коваль, що я віслюка надумав розкувати, і який з мене землемір, що я вівцям збирався поле ділити, і який з мене співак, що я за телицею поплівся? Був би тут хтось та побив мене добре — заслужено б мені!

А в норі у вовка один староста ховався. Почув він вовка, вийшов із нори та й давай бити його дубиною що є сили.

Утік вовк і думає: “У цьому світі й на порозі свого дому нічого сказати не можна”.

Цю казку староста від вовка дізнався, староста мені розповів, а я вам переказав.

↑ Догори

Як вовк душу рятував

Інші казки