Казка про Горемику — великого їдока

Було, та й не було нічого —
Був дрізд-співунець,
Він за всіх клопотунець.

Жили на світі чоловік із жінкою, бідні та нещасні. Ось народився у них син, і назвали його Лиходійком; та нема чим годувати дитину: такий він великий їдок виявився. І молоко у матері висохло від нужди та голоду. Що робити? Відвели його до міста, може, хто з жалості візьме.

Прихистив Лиходійка цар, залишив при собі.

Та тільки такий їдок ця дитина, ніяк не нагодувати її. Як підріс, вже й цілої випічки хліба та барана йому не вистачає. А став юнаком, і зовсім його не наситити: з'їсть за один раз кілька биків та вип'є стільки ж кувшинів вина, а все ніби й шматка в рот не брав.

Вже й пекарі замучилися на нього пекти, і кухарі стряпати.

Набридло це цареві. Покликав він Лиходійка-Їдока, дав йому грошей, одну плугову збрую і відпустив з добрим словом.

Прийшов цей Лиходійко до рідного дому, та що йому там було їсти? І двох днів не витримав.

Встав, пішов знову до царя.

Не встиг цар і порадіти, що позбувся такого їдока, як він знову на порозі. Що робити?

Подумав, подумав цар і вирішив — хіба що хитрощами від нього позбудешся.

А був той Лиходійко сильний, ніхто і змагатися з ним не насмілюється. Покликав його цар і каже:

— На такій-то горі росте ліс, принеси звідти дров, та побільше!

А це діво ліс, два стоголові діви його стережуть.

Там і пташка не літає, і вітерець не віє, так усі тих дівів бояться. А Лиходійку байдуже.

— Дайте сокиру, — каже, — піду.

Принесли йому алмазну сокиру. Ударив Лиходійко сокирою об стіну, в порошок її стер. Принесли іншу, десятипудову, і її розбив. Принесли, нарешті, двадцятипудову, підняв Лиходійко цю сокиру на плечі і пішов до дівового лісу.

Прийшов, рубає, так і летять буки та чинари, що тріски.

Почули діви, біжать до нього, ревуть від злості.

Лиходійко і бровою не повів.

Прибігли діви, а Лиходійко хап їх обох під пахви, поніс, запряг їх, що волів, у воза, поклав на воза порубані дерева і погнав стоголових дівів.

Так, з гуком і гуркотом, прикотив до царського палацу.

Доповіли цареві:

— Будь ласка, погляньте, скільки дров навіз Лиходійко.

Вийшов цар, так і обмер зі страху.

— Відпусти їх, відпусти! — кричить.

Розвантажив Лиходійко дрова, розпряг дівів, зняв з них ярмо, відпустив на волю.

— Тільки дивіться, щоб я не чув, що ви комусь шкоду заподіяли! — крикнув їм вслід Лиходійко.

Минув час.

Покликав цар Лиходійка і каже:

— Ти повинен пійти принести воду безсмертя.

Не відмовляється Лиходійко.

А ту воду стережуть два величезних буйволи. Як побачать вони, що хтось іде до води, кинуться з двох сторін, на смерть нещасного задавлять.

Сказав Лиходійко:

— Піду, тільки дайте, у що ту воду принести.

Принесли йому кувшини, на двадцять відер кожен, ударив їх один об одного Лиходійко — в порошок стер.

— Що я, дитина, — каже, — соромно мені нести ці кувшинчики, дайте мені інші, побільше.

Принесли йому казани превеликі.

Стукнув і казани один об одного, в порошок стер.

Притягли йому два бурдюки з буйволової шкіри, на тисячу відер кожен. Навантажив собі Лиходійко на плечі ці бурдюки і пішов за водою безсмертя.

Побачили його буйволи, помчалися до нього, ось-ось на смерть задавлять. Як схопив їх Лиходійко за вуха та як пригне до землі. Вирвав потім із землі цілу чинару, навантажив її ярмом на них, два інших дерева скрутив, зав'язав ними бурдюки, повні водою безсмертя, і змусив буйволів волокти бурдюки.

Доповіли цареві:

— Повернувся Лиходійко живий і тих буйволів у ярмо запряг, на них і везе воду.

Поглянув цар на тих буйволів, ледве не вмер з досади.

— Я й цього Лиходійка ледь годував, ще й буйволів годувати? Скажіть йому, щоб відпустив їх.

Зняв Лиходійко ярмо з буйволів, ударив їх раз-другий по боках дубиною і відпустив.

— Ідіть, живіть собі на волі.

А цар усе думає, куди б загнати цього Лиходійка, як згубити його.

Ось в одному місці було поле святого Іллі-громовержця.

Поле в сто днів роботи, навколо огорожа, і засіяно все поле пшеницею.

Сказав цар Лиходійкові:

— Погнав мою отару овець на поле Іллі-громовержця і попаси там.

Погнав Лиходійко овець до того поля. Загнав за огорожу, сам приліг, спить.

Поглянув Ілля, бачить — розсипалися по його полю вівці, поїдають хліб. Напустив він град. Б'є і б'є град, всі гілки пообломлював з буків, перебив всю отару, тільки одна вівця й залишилася, і та кудись під кущ заховалася, тим і врятувалася.

А Лиходійко-Їдок спить собі, і град йому байдуже.

Шумить, гримить Ілля, ні, не прокидається Їдок. Розлютився Ілля, зійшов на землю, кинувся на Їдока і придавив його до землі.

Очутився тоді Лиходійко, обхопив Іллю, кинув його на землю і сів на нього верхи.

— Відпусти мене, — взмолився Ілля.

Не пускає Їдок.

— Відпусти мене, — молить святий Ілля. — Будь-яку твою прохання виконаю!

— Відпущу, якщо благословиш мене, щоб не їв стільки, — каже Лиходійко — Великий Їдок.

Благословив тоді Ілля Лиходійка, щоб вистачало йому на їжу по півхліба, півфунта м'яса та вина півкувшина.

Відпустив Лиходійко Іллю.
Тепер-то пішов Горемика до батька з матір’ю, не боїться вже, що з’їсть їх.

Прийшов, пожив з ними, тільки нудно йому вдома. Захотілося молодцеві піти повоювати, силу свою випробувати.

Пішов він, довго лі йшов чи недовго, минув уже те царство і перейшов у інше.

Бачить — йде дев, несе велику гору, ніби м’ячик у руках тримає.

Став Горемика й питає:

— Куди це ти цілу гору, як м’ячик, несеш?

— А я йду випробувати Горемику-Їдака, що у царя живе.

Узяв у нього Горемика цю гору, замахнувся і закинув за три гори.

— Як ти, братом хочеш мені бути чи слугою? — питає дева.

— Братом, — відповідає дев.

Побраталися й пішли разом.

Ідуть, бачать — біжить ще один дев, несе гору вдвічі більшу за ту, що перший ніс.

— Куди ти спішиш, друже, і чого тягнеш цю гору, коли я каламани радий зняти від утоми? — каже Горемика.

— А я йду, хочу випробувати Горемику-Їдака, що у царя живе.

Узяв у нього Горемика цю гору, замахнувся і закинув за дві гори.

— Братом хочеш бути чи слугою? — питає дева.

— Братом! — відповідає дев.

Побраталися й пішли разом.

Ідуть, бачать — ще один дев несе гору, вдвічі більшу за ту, що другий ніс. Каже йому Горемика:

— Стой, друже, що ти тягнеш таку тягарню, коли я й без ноші готовий каламани зняти, так утомився?

— Хочу випробувати Горемику, що у царя живе, — кажуть, дуже сильний, — відповідає дев.

— Недалеко ж тобі й ходити, — каже Горемика.

Узяв у нього гору, замахнувся і закинув за високу гору.

— Братом хочеш бути чи слугою? — питає потім.

— Братом, — відповідає дев.

Побраталися, і пішли всі четверо побратимів разом.

Багато лі йшли чи мало, а тільки дійшли до володінь Білого дева.

Увійшли в ліс. Ні їжі в них, ні вогню.

Сказав Горемика:

— Ідіть, роздобудьте де-небудь хліба та дров.

А деви бояться, так і тремтять.

— Хоч померти з голоду, а ми до Білого дева не ходоки, — кажуть.

— Що ж, піду сам, — сказав Горемика, встав і пішов.

Іде, бачить у далині дим. Пішов на дим. Ішов, ішов, підійшов до хати, вийшла мати Білого дева, і каже їй Горемика:

— Мати, ради всіх матерів і дітей, дай мені хліба та вогню, голодний я.

— А хто ти? — питає мати Білого дева. — Тут і пташка не літає, так усі мого сина бояться. Як насмілився ти прийти сюди? Біжи швидше, рятуйся, бо прийде дев з полювання, з’їсть тебе.

— А в якій стороні він полює? — питає Горемика.

Показала стара, в якій стороні дев полює, і додала:

— Встигнеш перейти річку, залишишся живим, а ні — не врятуватися тобі від дева.

Пішов Горемика прямо туди, де Білий дев полював.

Бачить Горемика — їде на коні Білий дев з полювання. На одному плечі у нього олень висить, на іншому — ціла чинара на розпал. Їде, бурчить щось під ніс.

А Горемика сховався під мостом, та потім як висунувся й крикне:

— Хвить!

Злякався кінь, спіткнувся.

Сердиться дев. Підганяє коня. Не йде кінь, боїться.

— Ах ти, ледащо таке, — кричить дев, — чого ти боїшся? Я й Горемику, що у царя живе, уб’ю, не поморщуся.

Вискочив тоді Горемика:

— А ну, як ти його уб’єш, подивимось, ось він — Горемика!

Схопилися Білий дев і Горемика. Поборолися трохи, підняв Горемика дева, замахнувся, кинув його об землю й убив. Прив’язав потім до коня й погнав його до старої.

— А ну, подивись, як сильний твій дев!

Забрав Горемика хліба, вогню і пішов до побратимів.

А ті сидять, не чекають уже, що живим побачать Горемику.

Прийшов Горемика, розвели вогонь, погрілися, поїли й пішли далі.

Ішли, йшли і дійшли до володінь Червоного дева.

Стали на відпочинок. Знову ні хліба в них, ні вогню. Каже Горемика:

— Ідіть, роздобудьте де-небудь вогню та хліба.

Не йдуть деви, бояться:

— Тут тільки Червоний дев і живе, а ми до нього не ходоки.

— Добре, я сам піду, — каже Горемика.

Пішов він, приходить до матері Червоного дева.

— Мати, дай пару хлібів та вогню, — каже.

— Як ти сюди дістався? Тут і духу людського немає, так усі мого сина бояться, — каже стара, — біжи, поки не повернувся, і дивись: встигнеш перейти через річку, може, і врятуєшся, а застане він тебе по цей бік — пропадеш.

Дала вона йому і хліба, і вогню, і відпустила.

Не пішов Горемика на міст, чекає Червоного дева по цей бік. Їде дев, за плечем чинара, на крупі коня — убитий олень.
Побачив Червоного діва, Горемика закричав:

— Ти хто такий? Тут і птах угорі не літає, і мураха внизу не повзе, — так усі мене бояться, а ти як насмілився сюди з’явитися?

Скочив Червоній дів з коня, схопилися вони. Довго вони боролися, але все ж Горемика переміг діва, вдарив його об землю і вбив. Перекинув через коня і погнав до старої: «Дивись, як ніхто твого сина не переможе».

Відрізав у оленя м’яса на шашлик і пішов до товаришів.

Повеселилися вони того дня та ще й ніч, а наступного дня встали і пішли далі.

Ідуть, себе випробувати хочуть.

Ось дійшли до одного місця, бачать — стоїть чорна гора, на горі чорний ліс, у лісі чорні птахи літають.

Зупинилися на відпочинок.

Сказав Горемика:

— Підіть, добудьте вогню і хліба.

А ті ледь дихають від страху і кажуть:

— Бачиш чорну гору? Там живе Чорний діл. Немає на світі нікого, хто міг би з ним змагатися. Якось ми туди лізли, та ледь живі втекли. Краще кинь, підемо геть від цього проклятого місця.

— Ні, брати, я відступати не люблю. А якщо не хочете, я сам піду.

— Не ходи, — благають Горемику брати.

Ні, ні, та він все ж пішов. Приходить, бачить — мати Чорного діва.

— Мати, заради всіх матерів і дітей, дайте нам пару хлібів і вогню, — каже Горемика.

— Хто ти? — каже мати Чорного діва. — Немає в мене ні вогню, ні хліба, іди звідки прийшов, бо прийде мій син, з’їсть тебе.

— А з якого боку він приходить? — питає Горемика.

Показала йому мати.

Увійшов Горемика в хату, виніс і хліба, і вогню, і пішов у той бік, звідки Чорний діл іде.

Підійшов до річки, сховався біля мосту.

Їде Чорний діл. Веде оленя та чинару на плечі, їде, наспівуючи.

В’їхав на міст, а Горемика як вистромить голову та й крикне «Хвить!» — злякався кінь, спотикається, не йде.

— Ах ти, ледащо, — кричить діл, — що тебе лякає? Від мене навіть Горемиці, що у царя живе, живим не втекти, чого ти боїшся?

— А ну, подивимося, як не втекти! — крикнув Горемика і вискочив.

Схопилися вони. Довго боролися. Навіть Горемика втомився. Видно, не так-то легко перемогти Чорного діва. Зібрав усі сили, вдарив Чорного діва об землю і вбив.

Відрізав Горемика м’яса на шашлик у оленя і пішов до братів. Дивуються діви, що живим повернувся Горемика. Радіють, очам своїм не вірять.

— Як же ти вцілів? — питають. — Як переміг його? Не вірять вони, що переміг він Чорного діва.

— Ось так і переміг, — каже Горемика.

Поїли добре всі четверо, відпочили. Наступного дня і кажуть діви Горемиці:

— Так і кінця шляху не буде. Не підемо ми далі, ти йди, якщо хочеш, а ми залишимося.

— Добре, — каже Горемика, — піду один.

Відвів він дівів, одружив одного з дружиною Білого діва, другого — з дружиною Червоного, третього — з дружиною Чорного. Переодружив усіх, влаштував, сам у дорогу зібрався.

— Не забувайте мене, — сказав Горемика на прощання. — Ось повішу я тут меч, а ви дивіться, — як закапає з нього кров, знайте, важко мені, ідіть на допомогу.

Сказав і пішов.

Чи багато він ходив, чи мало, приходить в одне місто, дивиться, щось тихо в місті. І чоловіків нікого, одні діти.

Зупинився Горемика у однієї старої.

— Навіщо ти сюди прийшов, сину? — питає вона Горемику.

Розповів Горемика все про себе.

Добра стара доглядає за Горемикою, як за рідним сином береже його. Ось бачить Горемика, що замазує стара всі кути у своїй хатині, замазує так, що променю світла не проникнути.

Здивувався Горемика, думає, у чому тут річ, і питає:

— Скажи мені, мати, чому це у вашому місті дорослих чоловіків не видно, одні діти?

— Не знаю, сину, — каже стара, — щось помирають усі, не живуть. — Не хоче вона сказати правду, ховає, береже його.

Не відступає Горемика: «Скажи ж, скажи, чому у вас чоловіків не видно?» Не витримала стара, розповіла:

— Живе тут у морі один Людина-залізо. У нього в башті сидить полонянка, така красуня, що тільки з’явиться вона, так і освітлює все навколо, як сонце. Ось чому я й замазала щілини: ти ще молодий, побачив би — загинув би.
А наш царь добивається тієї красуні, давно вже воює з тим Людиною-залізо, та не переможе ніяк, тільки весь народ винищив. Усіх уже перебив Людина-залізо, одні діти й залишилися. І нікому його не перемогти, тільки гинуть усі.

— Який же я молодець, — каже Горемика, — якщо не відберу в нього цю красуню!

Переночував він цю ніч у старої, а вранці встав і пішов до моря.

Вийшла незабаром красуня зі своєї башти і освітила все навколо. Підійшов Горемика до башти. А Людина-залізо в той час був на небі, з Богом бесідував та молився.

Піднявся Горемика на башту.

— Хто ти, що за сміливець? — каже йому красуня. — Побачить тебе Людина-залізо, погубить, не жити тобі.

Дивиться вона — ходить він по кімнаті, так і розквітають троянди по його слідах. Сподобався він красуні, тільки боїться вона — погубить їх обох Людина-залізо.

А та добра стара навчила його, як ішов він до башти, попросити красуню випитати у того Людини-залізо, у чому його сила і що його вб’є.

Просить Горемика:

— Скажи, у чому його сила і як його вбити?

— Не знаю я, — каже красуня, — не скаже він нікому.

Просить він:

— Постарайся, дізнайся.

Здалася красуня,

— Добре, — сказала, — ти йди сховайся, я сама придумаю, що робити.

Приходить опівдні Людина-залізо, а красуня кинулася до нього, обіймає його, лащиться, каже:

— Скажи мені, любий, — стільки у нас ворогів, боюся я, завжди в небезпеці твоє життя, — скажи, чого тобі боятися, щоб і я знала і краще берегла тебе.

Сказав Людина-залізо:

— Не бійся, вбити мене можна тільки моєю сокирою, та й то ударом під пахви, а так вічно житиму, не помру.
Пішов Людина-залізо знову до Бога на небо молитися.
А Неборак вийшов, дала йому красуня два сокири, приготувався він, чекає.
Повернувся Людина-залізо. Схопилися вони, борються.
Довго боролися, так і тече з них піт, як річка.
Подолав таки Неборак, ударив його сокирою під пахви. Зламалася сокира — не розламала Людину-залізо.
Схопив тоді Неборак другу сокиру, ударив, як сили було, убив Людину-залізо.
Увійшов Неборак у башту, живе з тією красунею, живе — не журиться, нікуди й не ходить, не залишає красуню саму.
Дізнався цар того міста, що вбили Людину-залізо, і красуня дісталася іншому. Зібрав він усіх своїх царедворців і воїнів і каже:
— Що б там не було, приведіть мені красуню.
— Не подолати нам Неборака, що Людину-залізо вбив, — кажуть ті, — хіба що хитрощами, а силою його не здолати.
Прийшла до царя одна хитра бабуся і каже:
— Великий царю, накажи прив’язати мене до дошки і кинути в море, я приведу красуню.
Зрадів цар. Прив’язали бабусю до дошки, пустили в море.
Поплила бабуся до башти і почала кричати:
— Допоможіть, допоможіть, тону, змилуйтеся!
Виглянув Неборак з башти, бачить — у морі бабуся тоне, і каже дружині:
— Піду, витягну нещасну бабусю.
— Не треба, — каже дружина, — залиш, не погубила б вона нас.
— Чим нам зашкодить нещасна бабуся, — каже Неборак, — піду, витягну її.
— Дивись, лихо буде, не звинувачуй тоді мене, — каже дружина.
Не послухався Неборак, пішов, витягнув бабусю, привів у башту.
Служить їм бабуся, працює, старається.
Ось одного разу приготувала вона зілля, додала у вино. Подає чоловікові з дружиною обід. Сама вино п’є, молодим зілля підливає. Заснули чоловік з дружиною, як мертві.
А була та бабуся ворожка. Знав

↑ Догори

Казка про Горемику — великого їдока

Інші казки