П'ять братів і сестра
Було те чи не було — жили п’ять братів, і була в них одна сестра. І так вони її любили, більше свого життя. Віддали вони її заміж, та скоро вона овдовіла і залишилася сама з двома синами.Привели брати вдову-сестру до свого дому разом з її синами і так її пестять і доглядають, що вона навіть не відчуває свого вдовства, ні в чому не має потреби — і одягу, і їжі в неї вдосталь.
Тільки заздрять їй невістки, зляться, що їхні чоловіки так люблять і балуют сестру. А вже коли закралася в душу заздрість, то думають лише про одне — як би посіяти розбрат між братами і сестрою. То одне наговорять на вдову, то інше, — але ніяк не можуть посварити братів із сестрою, люблять вони її, і все тут.
Одного разу взяли невістки найкращого буйвола, якого брати найбільше любили, завели його в хлів і зарізали. Вийшли і кажуть братам:
— Ось ваша улюблена сестра що наробила — зарізала найкращого буйвола!
Брати навіть бровою не повели.
— Зарізала, то й зарізала, нехай він забере всі її напасті.
Зляться невістки, що не вдалася їхня хитрість, взяли і зарізали найкращого коня. Зарізали і наговорили на сестру:
— Ось ваша улюблена сестра що наробила, найкращого коня зарізала!
Брати і тут не піддалися обману.
— Що ж, зарізала, то й зарізала. Лише б ми були живі та здорові, а худоба що! Ми ж її наживали.
Зовсім розлютилися невістки. Задумали вони нечуване зло — лише б позбутися ненависної вдови. От у північ, коли всі спали, встала старша невістка, підкралася до свого сина і зарізала сплячу дитину в ліжку, а ніж, увесь у крові, взяла й таємно сховала в кишеню зовиці.
Настав ранок. Усі зайняті своїми справами. А мертва дитина лежить, ковдрою вкрита, ніби спить.
Коли сонце піднялося, увійшов старший брат у кімнату, бачить, що дитина лежить, і каже дружині:
— Подивись, чи не захворіла дитина, чомусь вона так довго спить.
А дружина:
— Ні, що з нею може бути, заспалася, мабуть, нехай спить, шкода будити.
Зачекали ще, але дитина не прокидається. Підійшли, відкинули ковдру — бачать, лежить хлопчик із перерізаним горлом.
Закричала, впала мати, ніби знепритомніла, метушаться біля неї, приводять до тями. Очуняла вона і почала голосити та причитати, рвати волосся і бити себе в груди.
Стали шукати вбивцю.
Сказала мати:
— Огляньте всіх, у кого ніж окривавлений знайдеться, той і вбивця.
І вдова тут же. Плаче, убивається, що племінника втратила, і не знає, яке її лихо ще чекає.
— Оглянемо, дорогі, пошукаємо, може, знайдемо, хто вбивця, — каже бідолаха.
Обійшли всіх, ні в кого нема ножа, подивилися у вдови — і знайшли в кишені окривавлений ніж.
Обірвалося серце в нещасної, плаче вона, клянеться, що невинна, та хто ж їй повірить?
Закричала старша невістка, накинулася на чоловіка:
— Ось, сліпець нещасний, зрозумів тепер, яка у вас сестриця. Як її шанували, нічому вірити не хотіли. Усе їй зходило. І буйвола вона зарізала, і коня згубила, усе їй пробачали, а тепер і сина тобі вбила. Ривай тепер волосся та кричи, багато ти допоможеш горю!
Розгнівалися брати, осліпили сестру і прогнали нещасну сліпу. Пригнали до берега однієї річки, далеко від дому, і кинули там разом з її дітьми.
Сидить сліпа біля річки, плаче, убивається, обіймає своїх дітей-сиріт. І ні їжі в нещасних, ні даху над головою.
Що робити? Зробили діти маленькі вудки і стали ловити рибу.
Клюне рибка, дістануть її, підсмажать на вогні і з’їдять. Тим і живуть. Тільки немає в них солі, ось і кажуть діти матері:
— Мамо, он там пастухи овець пасуть, підемо попросимо, може, дадуть нам солі.
Відпустила їх мати, побігли діти, дістали солі, принесли.
Сказала мати:
— Дайте, діти, подивлюся, сіль це чи щось інше.
Дали вони, а вона не бачить; взяла, спробувала на язик — і справді сіль.
Сказала:
— Так, діти, це сіль. Посипте рибу і так смажте.
Одного разу діти рибалили. Попалася їм велика риба. Зраділи хлопці:
— Ця одна нас усіх трьох нагодує, — кажуть.
Тільки хотіли вони її випотрошити, а риба й каже:
— Відпустіть мене, віддячу за добро.
Здивувалися діти, перелякалися, побігли до матері, кажуть:
— Мамо, спіймали ми одну велику рибу, а вона говорить по-людськи, просить відпустити, обіцяє за те добром віддячити, як бути? Відпустити її чи все ж таки засмажити?
Здивувалася мати і каже дітям:
— Відпустіть, діти.
Понесли діти рибу і пустили у воду, а вона й каже:
— Стойте тут, де ви мене відпустили, чекайте, поки повернуся, — сказала і поплила.
Стоять діти і чекають.
Минуло трохи часу. З’явилася знову риба, підпливла до берега, викинула на берег два очні яблука і каже:
— Візьміть, прикладіть до очей матері, і вона прозріє.
Сказала, плеснула в воді хвостом і попливла.
Взяли діти очні яблука, принесли до матері, приклали до очних ямок, і мати прозріла.
Зраділа вона, обіймає, цілує дітей.
Оселилися вони біля цієї річки. Збудували собі хатинку і живуть.
Підросли сини, працюють, трудяться. Так поступово завели і пару волів. Стали орати й сіяти. І такий урожай у них багатий, що не тільки самі ситі, ще й залишається. Продадуть — куплять, що потрібно, живуть, потреби не знають.
А на батьківщині цієї вдови, де залишилися її брати, хліб не вродився. Усі зголодніли. Вирішили брати вдови їхати за хлібом.
Почули вони, що в такому-то місці, у таких-то людей є багато хліба на продаж. Взяв старший брат гроші, поїхав купувати хліб.
Приїхав до своєї сестри, та де ж йому дізнатися її, він і не повірив би, що вона жива і її діти-сироти.
А сестра впізнала брата. Впізнала, і серце її забилося.
Купив він зерна, скільки треба, відміряли йому, укладають.
А мати покликала старшого сина, дала йому перстень і каже:
— Це твій дядько, сину. Ти візьми цей перстень і кинь йому непомітно в чоботи.
Узяв хлопчик перстень і непомітно опустив його в чоботи дядька.
Ось уклали той увесь хліб на віз, з’їжджає з двору. Підняла мати тривогу, посилає синів у догін. Зупиніть віз, кричить, перстень у мене пропав, мабуть, він украв, більше нікому.
Клянеться її брат, божиться: ось небо, ось земля — свідки, нічого я не брав, ніякого персня і не бачив. Ні, не вірять йому.
— Доведеться вам повернутися, на слово не віримо, підемо, подивимося, чи не на вас перстень.
Що робити? Повернувся він у дім, а сестра зустрічає його, як чужого, і докоряє:
— Що ж це? Прийняли ми вас з честю, відміряли вам хліб, а ви ще й перстень унесли, чесно це?
Клянеться бідолаха: ось бог, ось моє слово, ніколи я не крадець.
— Ні, так не годиться. Огляньте його, чи нема в нього мого персня, — веліла мати.
Оглянули його. Випав із чобіт цей пропавший перстень. Посірів він, та що вже робити?
— Бачить бог, не винен я, — каже, — та вже в ваших я руках, робіть зі мною, що хочете.
— Ось то ж, брате, — каже йому сестра. — Як ти не крав цього персня, хоча він у тебе й виявився, так і я не вбивала твоєї дитини, а це твоя дружина вбила і ніж окривавлений мені підкинула.
Обійнялися вони, цілуються. Розповіла сестра братові все про себе — і як вона прозріла, і як жила сама з дітьми.
Радіє брат. Повіз сестру з племінниками додому, а свою дружину прив’язав до конського хвоста і так погубив.
Мор там, бенкет тут,
Відсів там, борошно тут.
Інші казки
