Чортова вуздечка
Було, та й не було нічого — жив один дуже багатий і дуже скупий чоловік. Було в нього видимо-невидимо худоби та всякого добра в домі не злічити.А він від скупості й не їсть, і не п’є. І дружину з дітьми голодом морює. Пастухів не тримає — боїться, щоб не зарізали, не з’їли пастухи овець, сам і пасе свої отари.
Трапився в тій країні падіж худоби, а він і тут шкодує зарізати хоч одну вівцю, так уся худоба й загинула даремно. Ні сусіда, ні далекого гостя в його домі не побачиш.
Ось одного разу гониць цей скупий у поле овець. Бачить — біжить вовк, несе маленького чортеня.
Пожалів скупий чортеня, перебіг дорогу вовкові, зірвав з плечей рушницю й вистрілив. Кинув вовк чортеня й утік, а чортеня й каже:
— Раз ти мене врятував від смерті, підемо до моїх батьків. Вони тебе віддячать.
Не відстає чортеня, умовляє скупого. Що робити — залишив той своїх овець хлопцеві-підпаску, сам пішов із чортеням.
Біжить чортеня, ледве встигає за ним скупий. По таких скелях стрімких лізе, повзе, що вже з сил вибився, падає, а чортеня знай підштовхує, тягне, не дає спокою.
Лізуть вони, повзуть, і вже не радий скупий, що вв’язався за чортеням — не завів би, проклятий, куди, не погубив би.
А чортеня все біжить та підганяє його, сам наставляє:
— У моїх батьків багато багатств, вони тобі дадуть видимо-невидимо золота та срібла, а ти, знай, не бери, кажи: віддайте мені тільки моє добро.
Добралися нарешті до чортового житла.
Розповів чортеня, як його вовк уносив і як цей вівчар його визволив і від смерті врятував.
Зраділи чорти, прийняли скупого, завели його в дім, ввели в одну кімнату, повну срібла, золота та всякого багатства, і кажуть:
— Ось, сину, вибирай, що хочеш. Набирай, неси, скільки унесеш.
Так і зашкварчало серце у скупого, хоче він кинутися, набити по кишенях та за пазуху це добро, а чортеня моргає йому — не бери, мовляв, вимагай своє.
— Бери, — кажуть чорти, — забирай, скільки хочеш.
Мучиться скупець, не знає, як бути, мовчить, звука не видає.
— Забирай же, чого ти чекаєш? — кажуть чорти.
Ні, мовчить скупець, не бере нічого, дивиться на чортеня.
— Чого ж ти хочеш? Скажи, — усе виконаємо, нічого для тебе не пожаліємо.
— Віддайте мені моє власне добро, — вимовив, нарешті, скупий.
Не сподобалося це чортам. Зашуміли вони, зашепотіли, та що вже робити. Підійшов чорт до скупця і штовхнув його раз у шию.
Спіткнувся скупець і випустив із рота вуздечку, а чорт зітхнув, взяв її й приховав.
Ніби прозрів раптом скупий, озирнувся — що зі мною і як я сюди потрапив? Дивиться на себе, а він і босий, і голий, увесь у лахмітті. Засоромився вівчар, навіть перед чортами соромно за себе стало.
Повернувся і пішов собі додому.
Іде, думає. Згадав сім’ю, згадав, як і дружину, і дітей морював голодом та холодом. І соромно, і боляче йому. Тільки зараз зрозумів, як своєю скупостю даремно мучив і себе, і рідних.
Прийшов до своїх отар. Наказав хлопцеві-підпаску зарізати доброго барана, послав додому м’яса. Наказав сказати дружині, щоб послала йому одяг, що є кращий.
Сам послав людину до міста, щоб накупити одягу для своєї сім’ї. І додому не йде, соромиться показатися таким обірванцем.
Радіють дружина й діти, дивуються, ніби хтось людину підмінив.
Поїхав він додому, зажив щасливо.
Ось так-то не дісталося його добро чортам, а пішло самому господареві та його сім’ї на користь.
Інші казки
