Пашкунджі
Було те чи не було — в одній країні царював великий цар. У нього було три сини. Цар був дуже багатий. Але крім усього багатства, дорогоцінних каменів і перлів, був у нього ще великий, прекрасний сад.У цьому саду росла яблуня. Росли на яблуні чудові яблука, величиною з шапку. Цар дорожив яблунею, як своїми очима, і сам не рвав яблук, і іншим не дозволяв. Але ось призвичаївся хтось зривати ті яблука. Ідуть дні, а залічених царських яблук все менше й менше.
Знепокоївся цар, кличе своїх синів і каже:
— Діти мої, одна в нас яблуня в саду, і ту ми не вберегли, як же ми царство наше вбережемо? Обкрадає нас хтось, а ми й не знаємо, хто. Треба підстерегти, спіймати злодія, дізнатися хоч, хто він? Ідіть постережіть, — хто того злодія спіймає, тому й царство все залишу.
Вирішили царевичі стерегти яблуню.
Пішов старший син, ліг під яблуню і міцно заснув. Вночі прийшов дів, набрав яблук і забрав. На ранок прийшов царевич додому й розповів, що вночі ніхто не приходив, що він всю ніч очей не змикав.
На другу ніч пішов середній. І він також заснув. Прийшов дів, набрав яблук і забрав. Прийшов на ранок і середній брат, і теж розповів, що ніхто не приходив.
На третю ніч прийшла черга йти молодшому. Взяв він лука, стріли і пішов стерегти яблуню.
Посміялися над ним старші брати:
— Ти вже напевно спіймаєш злодія.
— Нікого не спіймаю, так хоч сам живий повернусь, — сказав молодший і пішов.
Усю ніч очей не змикав, все злодія підстерігав. Опівночі прийшов дів, ліз на яблуню і почав зривати яблука. Натягнув юнак свого лука, пустив стрілу. Пролунала, просвистіла стріла і встромилася діву в саме серце. Заревів дів, схопився за стрілу, хоче витягти її, та не може; звалився з яблуні і з ревом кинувся тікати. Потягнувся за дівом кривавий слід.
На ранок прийшов молодший син і сказав цареві:
— Підстрелив я нашого ворога, треба тепер його вистежити.
Сміються брати. Встав молодший брат і сказав:
— Ідіть за мною, доведу вам, що не брешу.
Встали брати, озброїлися і пішли по дівочому сліду. Ідуть і йдуть брати по кривавих слідах.
Довели їх сліди до великого каменя. Дів раніше прийшов сюди, підняв той камінь і проліз під ним у землю. Відкотили брати камінь і вирішили спуститися вниз за дівом.
Наперед мав лізти старший. Обв’язали його брати мотузкою і опустили в діве лігво.
Почув старший, як ворочається і реве дів, та як закричить:
— Піднімайте мене, піднімайте!
Підняли його.
Спустили тепер іншого брата. І він закричав:
— Піднімайте!
Підняли і його.
Прийшла черга молодшому. Обв’язали його мотузкою і спустили. Заревів дів ще сильніше, заворушився, але не злякався молодший.
— Спускайте, спускайте! — кричить братам.
Спустили ті мотузку, і ввійшов юнак у діве житло.
Сидить біля вогню старенька — мати діва і варить мучну кашу. Підійшов юнак, питає:
— Що ти вариш, мати, для кого це?
— Син у мене хворий, для нього варю.
— А що з ним?
— Підстрелив його хтось.
— Я навчу тебе, як його вилікувати, — сказав син царя. — Закип’яти котел коров’ячого масла і залий йому рану — допоможе.
Повірила старенька, закип’ятила котел коров’ячого масла і залила діву рану. Протягнув дів ноги.
Витягнув юнак свою стрілу з грудей діва, убив стареньку — діву матір — і пішов оглядати діве лігво.
Бачить юнак в одній кімнаті трьох небачених під сонцем красунь.
Взяв він усіх їх із собою і пішов до братів; підійшов і закричав знизу:
— Спускайте мотузку!
Спустили брати мотузку і підняли старшу сестру.
— Цю — старшому! — крикнув син царя.
Підняли середню.
— Цю — середньому! — сказав він.
Хоче підняти молодшу — не йде вона без нього.
— Обманють вони тебе, зрадять, — каже, — раніше ти піднімись, а потім мене піднімеш.
Не погоджується він. Сказала тоді красуня:
— Що ж, коли не віриш мені! Знаю я — зрадять вони тебе, послухайся ж мене хоч в одному. Залишишся ти тут, іди он тією дорогою, увійдеш у кімнату, там дві вівці — одна біла, одна чорна; сядеш на чорну — тут залишишся, сядеш на білу — в підземне царство потрапиш.
Як помчить вона в підземне царство, ти знай, примовляй:
”Бабкина дах м’яка,
Бабкина дах ватна”, — впадеш на м’яке.
Підняли брати молодшу, обрізали мотузку, кинули її вниз і пішли собі, а дівчину з собою забрали. Зажурився юнак у дівочому лігві.
Згадав потім про вівці. Пішов шукати їх. Знайшов, сів на білу вівцю. Понесла вона його в підземне царство.
"Бабкина дах м’яка,
Бабкина дах ватна”, — примовляє юнак і ... впав прямо на м’яку ватну бабкину дах. Встав і ввійшов у бабчин дім.
А бабка-старенька — на одне око сліпа — сидить і кашу їсть; підійшов хлопець, сів з боку сліпого ока і почав їсти кашу.
З’їла бабка кашу і здивувалася, що так швидко її з’їла, обернулася і бачить — сидить юнак.
— Хто ти? — каже.
— Син твій! — сказав він.
Зраділа бабка — не було в неї дітей. Залишила його у себе і стала доглядати за ним, як за сином.
Ось одного разу дивиться він — просіяла бабка борошно, стала і плаче.
— Ти чого плачеш, мати? — питає юнак.
— А воду-то всю дів захопив, чим же мені тісто зам’яти?
— Я тобі принесу води, подай глечик.
Не пускає старенька: ”Уб’є тебе дів, живим не відпустить”.
Не слухає юнак, взяв глечик, прийшов до річки; налив його до верху і хоче йти...
— Хто там? — закричав дів. — Тут і муха не прожужжить — так усі мене бояться, а тебе що привело?
— Я твій гість! — відгукнувся юнак.
— Добре, бери, — каже дэв, — на перший раз, як гостю, пробачу.
Уніс юнак воду. Роздали всій місті води по яєчній шкаралупі. Як скінчилася у всіх вода, взяв юнак глечик і знов за водою пішов.
Почув дэв, закричав:
— Хто там?
— Це я, твій гість! — відгукнувся юнак.
Нічого не відповів дэв. Уніс юнак воду, роздав знов всій місті води по яєчній шкаралупі, та скоро скінчилася вона. Вирішив юнак сходити ще за водою. Озброївся, взяв лук, стріли й пішов. Прийшов, налив води в глечик.
— Хто там? — кричить дэв.
— Я, твій гість! — каже юнак.
— Один раз гість, другий раз гість, а в третій раз що за гість? — заревів дэв і кинувся на юнака.
Стали боротися. Розмахнувся юнак і всадив дэва по коліна в землю, розмахнувся дэв, всадив і юнака по коліна, розмахнувся юнак, всадив дэва по пояс, розмахнувся дэв, всадив юнака по пояс. Вискочив тоді юнак, всадив дэва по горло, взмахнув мечем, відрубав дэву голову й пригвоздив голову мечем до землі.
Повернувся додому, нікому нічого не сказав, тільки бабці сказав:
— Піди води принеси!
Дізналося все місто, що вбили дэва. Потяглися всі до води — і люди, і звірі. П'ють, п'ють, перепиваються, на радощах ніяк напитися не можуть.
Дізнався й цар, що вбитий дэв. Наказав негайно знайти, хто дэва вбив. Зібрався все місто, все його царство, а все нема того, хто дэва вбив. Хто й збреше, скаже: "Я вбив". Поводять його до дэв'ячої голови, що мечем до землі пригвождена.
— Ну, якщо ти вбив, витягни цей меч! — скажуть.
Ніхто меча не витягне. Не знайдуть і не знайдуть, хто дэва вбив.
Сказав тоді цар:
— А що, всі тут, хто в моєму царстві живе?
— Всі, крім одної тільки бабці та одного юнака, названого її сина, — кажуть.
Наказав цар негайно привести старуху й того юнака.
Прийшов юнак, витягнув меч і сказав, що це він убив дэва. Повів його цар до палацу й влаштував бенкет і веселощі.
— Що ти просиш, чим тебе нагородити за твою послугу? — каже цар. — Залишся в мене, все царство тобі віддам.
— Ні, — відповів юнак, — я не звідси, я з надземного світу. Якщо можете, відведіть мене туди, це для мене найкращий подарунок, а не можете, так хоч навчіть, як туди людині пробратися.
Сказали йому:
— Це тільки чарівна птаха Пашкунджі може зробити.
Устав юнак, озброївся і пішов до Пашкунджі.
А у Пашкунджі були пташенята, їх усіх гвелешапі поїдав. Прийшов юнак, бачить — сидять у гнізді пташенята, одне плаче, інше сміється.
Здивувався юнак, питає:
— Чому це одне сміється і про що інше плаче?
Той, що плакав, сказав:
— Я про те плачу, що мене сьогодні гвелешапі з'їсть!
А той, що сміявся, сказав:
— А я сміюся тому, що мене гвелешапі тільки завтра з'їсть; мені ще один день жити залишилося.
Сказав син царя:
— Ви більше не бійтеся, а чому, це вже тільки я й той гвелешапі знаємо.
Сів син царя й став чекати. Раптом затемніло все навколо. Сказали діти Пашкунджі, що це гвелешапі йде, сонце заступає. Взяв юнак лук, натягнув його й, як підійшов гвелешапі, пустив йому стрілу в саме серце. Впав гвелешапі й випустив страшне зловоння.
Підібрав юнак гвелешапі — ціла гора нагромадилася. Раптом лунав грім і пішов дощ.
— Що це? — запитав юнак дітей Пашкунджі.
— Це наша мати плаче, сльози ллє, думає, що вже проковтнув нас гвелешапі.
Сховали пташенята юнака. Прилетіла Пашкунджі, бачить — живі пташенята, зраділа.
— Хто вас врятував, діти мої, хто? — питає.
— Якщо не з'їси його, покажемо, — сказали пташенята.
— Як же я з'їм його, хто мені дітей врятував? — каже Пашкунджі. — Покажіть мені його!
Вивели пташенята юнака. Обіймає його чарівна птаха Пашкунджі, всі ребра на радощах йому переломала, провела потім крилом по ребрах, і все знову загоїлося.
— Я в боргу в тебе, — каже Пашкунджі, — проси — все виконаю, чого б не побажав.
— Відведи мене в надземний світ, — відповідає юнак, — цим відплатиш мені за все.
— Добре, — каже Пашкунджі, — візьми більше м'яса, поклади мені на одне крило, на інше сам сядь, і полетимо в надземний світ.
Так і зробили. Поклав юнак на одне крило Пашкунджі м'ясо, на інше сам зліз — і полетіли.
Поверне голову Пашкунджі, покладе їй юнак у дзьоб шматок м'яса, і далі летять. Не вистачило тільки одного шматка, вирізав юнак м'ясо у себе з-під коліна й віддав Пашкунджі.
— О, яке смачне м'ясо, — вигукнула Пашкунджі, — що це?
— А це моє м'ясо, — відповів юнак.
— Знала б, що людське м'ясо таке смачне, з'їла б тебе давно, — сказала Пашкунджі; провела крилом по його ранці, загоїла її, висадила юнака на землю, попрощалася з ним і полетіла.
А юнак пішов собі. Багато чи мало він ішов — дійшов до свого царства. Дорогою зустрів він свинопаса. Сидить і плаче свинопас. Підійшов син царя й питає:
— Що це ти плачеш так?
— Як не плакати, — каже свинопас, — у наших царевичів весілля. Молодшого сина царя загубили, а старший на його нареченій жениться.
— Слухай, — сказав юнак, — дай мені свій одяг. Бери сам мій. Я їхній молодший брат, піду подивлюся, як вони одружуються.
Переодягнувся свинопасом і відправився до братів. Сидить старший брат, радіє. А на дворі все військо зібралося, тримають лук молодшого брата, один з одним тягаються — хто його натягнути зуміє.
Ніхто той лук натягнути не в силі.
— Дайте лук моєму свинопасу, — кричить старший брат, сам сміється, — може, він натягне.
Взяв молодший брат стрілу, натягнув лук і крикнув:
— У бика чи в корову?
Впізнала наречена свого нареченого, наповнилося її серце радістю, крикнула вона:
— У бика, корова чим же винна?
Пустив стрілу молодший і вбив старшого брата, одружився на своїй нареченій і став царювати.
Інші казки
