Дочка купця

Було те чи не було — жив на світі один дуже багатий купець. Мав він двоє дітей — дочку і сина. І дочка, і син вчилися. Дочка вчилася в тому ж місті, де сам купець жив, а син — в іншому. Був у цього купця близький друг, святий отець, чернець. Так любив цього черця купець, що й ковтка води без нього не вип’є. Зібрався одного разу купець торгувати в інше місто, та не на кого дім залишити. Одна тільки дочка, і та вже так розцвіла, що й її одну не залишиш. Покликав купець свого друга-черця і каже:
— Не знаю, що й робити. Треба мені їхати торгувати в таке-то місто, але кому залишити дочку і все моє багатство? Сиджу тут, як із зв’язаними руками і ногами, ні продати, ні купити нічого не можу.

А чернець каже:
— А я для чого? Хіба не знаєш ти — «брат брату — у тяжку хвилину». Який же я тобі друг і побратим, якщо не можу за твоїм домом і твоєю родиною приглядати, поки ти не повернешся.

Відлегло від серця у купця, обійняв він черця і каже:
— Ти мені янгол-рятівник.
Передав йому все своє багатство і свою дочку-красуню і з легким серцем вирушив у дорогу. Усі турботи і горе забув, думаючи, що залишає в домі друга.

Минув час. Дуже ревно взявся чернець за всі справи свого друга. Але найбільше піклувався про його дочку. Нікуди не випускав її, навіть вчитися не пускає, сам із нею цілі дні сидить, сам її і вчить.

А дівчина в самому розквіті, немає прекраснішої за неї нічого на світі. Так вона прекрасна, так прекрасна, що сам диявол шию через неї зламає.

Забув чернець про все, до того дійшло, що так прямо і сказав їй:
— Люблю тебе, немає більше сили. Хочеш не хочеш, а маєш ти стати моєю. Та всі його прохання, і благання, і викрутаси марні. І не дивиться на нього дівчина, і ласкавого слова йому у відповідь не скаже, тільки хмуриться, опускає очі і мовчить. Даремно тільки трудиться чернець. Зрозумів він, що ласками і проханнями нічого не досягне, і став погрожувати:
— Не хочеш? Добре ж, нацькую на тебе батька і брата, — знаєш же, як вони мені довіряють. Дивись, потрапиш у біду.

Довго трималася і міцніла бідна дівчина, але так налякав і замучив її чернець, що вона і каже йому, наче вже не сміє відмовлятися:
— Приходь у такий-то і такий-то день, у таке-то і таке-то місце, де є лазня, — там на все погоджусь.

Що Пасха для черця настала. Вирядився чернець у призначений день і помчав до тієї лазні.
Прийшла і дівчина, викликала лазника, пошепталася з ним і золотом йому дзенькнула. Дістав їй лазник розпечений до червоного вертел і впустив у лазню. Тільки увійшла вона, закричав чернець від радості. Закричала і дівчина черцю:
— Це в тебе диявол вселився, почекай, зараз я тебе хрестом заклеймлю. Зашипіла шкіра на грудях черця, а дівчина, як блискавка, вилетіла з лазні.

Минув час, так і пече черця образа на дівчину, що так жорстоко його обійшла. Написав він листа своєму другу: «Усі мої турботи і старання виявилися марними, твоя дочка забула і сором, і розум. Згинула вона зовсім. Повертайся і сам візьмися за свою дочку. Її вже не врятувати від ганьби, але хоч багатство своє врятуй, а то все своїм коханцям віддасть».

Отримав цей лист купець і схопився за голову. Рве купець на собі волосся, оплакує свою долю, оплакує улюблену, але загублену дочку, зруйновану свою родину. Немає кінця-краю його горю.

Як був на ногах купець, так і не сів, вирушив у те місто, де його син жив і вчився. Прийшов, викликав його і каже:
— Син ти мені?
— Так навчала мене моя мати.
— Ціниш лише моє батьківство?
— Я й на ділі це доведу.
— Так іди і покарай ту, що зганьбила мою родину, ославила моє ім’я, убій її! Сказав і віддав йому лист черця.

Як батько, так і син довіряли черцю. Ні одному з них і в голову не спало, що цей святий отець міг так наклеветати бідну дівчину.

Як прочитав син лист черця, так ледь не зійшов з розуму, ледь не розірвав себе на шматки.
— Дай мені ніж, власною рукою знищу я зганьбившу нас сестру.
Дістав йому батько кинджал і відправив його на батьківщину розправлятися із сестрою. Не рішається батько заплямувати руки кров’ю дочки, але й залишити її в живих не хоче, щоб розпусна дочка не ганьбила його перед усім світом.

Приїхав син на батьківщину вночі. Підійшов до дому.
— Відчини двері.
— Хто там? — питає сестра.
— Я.
— Хто ти?
— Та ж я, я!
— Чи не чернець часом?
— Хм! — заскреготав зубами брат. — Зовсім забула сором. Та ж я — твій брат, відчини!

В одну мить схопилася дівчина, кинулася до дверей і тільки хотіла кинутися на шию братові, як приставив він до серця сестри оголений кинджал. Закричала сестра:
— О брате, не заплямуй рук кров’ю рідної сестри своєї! Стримався тоді брат, сказав тільки їй:
— Добре, одягайся і йди за мною, дивись тільки, ні слова мені не кажи. Пішла вона. Ішли вони, ішли, дев’ять гір перейшли.

Привів брат сестру на десяту гору і залишив її там.

Залишилася дівчина одна. Ні душі навколо, жалю чекати нізвідки. Сидить і плаче, слізьми заливається.
У горах видимо-невидимо хижого звір’я. Боїться бідолаха, плаче, тільки змилувалися над нею звірі і не чіпають її, так мимо ходять.

Увійшла вона в одну печеру і поселилася там. Покривало її — виноград дикий, а підстилка — зелений мох.
Минув тиждень, минув місяць, рік.

П’є дівчина з водоспаду, їсть плоди лісові. Здичавіла бідолаха, ходить розчіхрана, обірвана, тільки ще більше, ніж раніше, похорошала і розцвіла.

Одного разу роздався в цих горах крик, шум, гавкіт собак. А це син царя тих місць вийшов на полювання з усіма своїми слугами. Розкопали вони всі гори, стріляють, б’ють звірів. Побачив син царя в печері дівчину, побачив і втратив серце. Ніколи нічого не бачив він чарівнішого за неї.

Зупинився син царя і каже:
— Скажи, хто ти, звідки, людина ти чи диво?
— Я проста смертна, сама не знаю, за що вигнали мене з дому і покинули в цих краях. Люди зрадили мене, а звірі пощадили і не з’їли мене, зберегли мені життя.
— Хто той жорстокий, хто той сліпий, що зрадив тебе і кинув тут саму?
— Мій рідний брат.

Розговорились вони, і дівчина все йому розповіла.
Дивиться на неї царський син і все більше й більше розум втрачає.
— Хочу бути твоїм другом. Чи хочеш стати моєю дружиною та царицею в моєму царстві?
— Не смійся з мене, — сказала дівчина. — Чим я заслужила таке щастя, якщо навіть любові мого брата й батька не заслужила?
— Клянуся небом і землею, що ніколи не покину тебе, ніколи не зраджу, і будь-яка радість без тебе буде для мене горем.
— Не треба... Я — дочка простого купця, ти — син і спадкоємець царя.
— Хто б ти не була, віднині ти моя, і нікому не поступлюся тобою, поки я живий.

Чи потрібні були ще клятви? І без клятви рада була бідна дівчина довіритися його царському слову, довіритися його любові й турботі. І до кого ще могла вона піти й просити захисту?
Повів її царевич додому.

Зраділи цар і цариця її красі, навіть не стали питати, хто вона і звідки; відсвяткували весілля. Народила молода невістка сина й дочку.

Тільки сумує вона, тужить. Немає їй спокою, як згадає, що оклеветав і зганьбив її чернець перед батьком і братом. Хоче вона побачити рідних. Вогнем горить її любов до них.

Одного разу стала вона на коліна перед чоловіком і просить:
— Відпусти мене на батьківщину. Дозволь мені переодягнутися чоловіком і так навідати батька й брата.

Відпустив її чоловік, ще й похвалив за це.
Сказано — зроблено. Переодягнулася вона і вирушила на батьківщину, а чоловіку сказала:
— Прошу тебе, візьми сина й дочку і приведи їх до такого-то дня туди, до мене. Багато йшла чи мало, тільки прийшла вона, переодягнена чоловіком, у те місто, де були її батько і брат. Пройшла містом, підійшла до дому свого батька і стала біля дверей. Не впізнав батько переодягнену дочку. Не впізнав і брат сестру.
— Чи не хочете прикажчика? — говорить дочка. — Візьміть мене, за платою я не ганяюся. — У мене й без того багато прикажчиків, — говорить купець.
— Ні, одного все ж не вистачає, — говорить син, — візьмемо його, по обличчю видно, що людина чесна.
Взяли її прикажчиком.

Так вона прив'язала до себе брата добрим характером і чесною роботою, а найбільше різними казками, що брата з сестрою-прикажчиком і водою не розлити. Одного разу, у вільний час, запитав прикажчик брата:
— Чому ви в чорному — і батько, і син? Розповів їй брат: «У мене була сестра...»
Розповідає й плаче, слізьми заливається. Заплакала і вона разом із ним.

Підійшов батько, почув, про що вони, і теж засумував. Розповіли все, погоревали, вирішили, що пора вже закінчити жалобу і батькові за загиблою донькою, і братові за погубленою сестрою. Вирішили на завтра призначити свято, зняти жалобу.

Назавтра ж мав приїхати і царевич із сином і дочкою. Почалося в домі купця велике веселі.
Запросили всіх: великих і малих, багатих і бідних, запросили і найкращого друга дому — того ченця.

У розпал веселощів стали гості розповідати різні казки, оповідання, байки й байки. Розповідають всі: кожному відзначитися хочеться.
Тоді встав син купця і каже:
— У нас є один прикажчик, ніхто так не розповідає казок, як він.
Стали всі просити цього прикажчика розповісти якусь сердечну казку.
— Розповів би я вам дуже гарну казку, та боюся — перервете мене, досказати не дасте, я не хочу даремно ні вас турбувати, ні себе.
— Ні, не перервемо, не перервемо! — закричали всі.
— Так якщо хто спробує перервати мене, при першій же спробі нехай зніме шапку й чоботи, при другій — залишиться в одній сорочці, а при третій — зніме і сорочку. Обіцяєте виконати все це — розповім, а ні — нічого не розповім.

Поклялися йому, що все виконають, як він просить, і почав цей прикажчик:
— Був один багатий купець. У нього було двоє дітей — дочка і син. У цього купця в різних країнах велася торгівля, і довелося йому одного разу далеко поїхати. Покликав він тоді свого найкращого друга — духовного батька — і доручив йому слідкувати і за донькою, і за своїм багатством.
— Неправда! — раптом закричав ченець із усієї сили.
— Зніміть з ченця клобук і чоботи! — каже вона. Виконали все, як обіцяли.
— Став ченець приставати до дівчини, щоб спокусити й розбестити її.
— Брехня, брехня! — заревів ченець, як бик на зарізі.
— Зніміть з нього рясу й усе інше вбрання. Кинулися гості до ченця і роздягли його, як обіцяли.
— До того довів бідну дівчину, що змусив її піти до лазні, щоб...
— Брехня, брехня! — заревів ченець, а сам увесь похолов.
— Ах, брехня? Так зніміть з нього сорочку і подивіться, як заклеймила вона його! Подивіться, чи є на грудях у нього клеймо.

Зняли сорочку й здивувалися всі, побачивши на грудях у ченця клеймо хрестом. Піднявся галас, крик, не знають, що робити, що й думати. Плаче батько:
— О, донько моя, бідна моя донько! Загубив я невинну, закололи, убили її. І брат убивається:
— Горе мені, навіщо я народився на цей світ, рідну сестру свою, невинну, чисту, кинув у диких горах, диким звірам на поталу віддав!
— Ні, ні, не плачте, не вбивайтеся! — каже прикажчик. — Зачекайте, зараз буде диво!

Скинула вона з себе чоловічий одяг і каже:
— Що, впізнаєте мене?

Впізнав батько свою доньку, впізнав і брат сестру. І тільки вони хочуть кинутися до неї, обняти чудову казкарку, як розчинилися двері і з'явився царевич, її чоловік, із двома чудовими дітьми — сином і дочкою.

Впізнали всі одне одного, обнялися, цілуються. Немає кінця їхній радості й ласкам. А ченця кинули в темний льох, до брудних гадів і змій.

Мор там, бенкет тут,
Відсів там, борошно тут.

↑ Догори

Дочка купця

Інші казки