Син бідняка
Було те чи не було — жив один бідняк. У бідняка — дружина й син. Дуже важко біднякові — і самому їсти нічого, і сім’ю годувати нічим. От і вирішив він померти.Вийшов він одного разу з дому, сказав дружині та синові, щоб не чекали його, і пішов. Ішов, ішов, довго чи недовго, зустрічає одного чоловіка.
Запитує його той:
— Куди путь держиш?
— Залиш мене, — відповідає бідняк. — Я хочу вбити себе.
Став його просити путник:
— Не треба, не вбивай себе. Ось у мене є дудочка, подарую тобі, — і дав йому дудочку.
Пішов таки бідняк шукати смерті.
Довго чи недовго йшов, зустрічає ще одного путника.
Запитує його путник, куди він іде.
— Помирати, — відповідає бідняк.
— Ні, не вбивай себе, — каже путник. — Ось у мене є шапка, подарую її тобі, тільки не вбивай себе, — і дав йому шапку.
Таки пішов він шукати смерті. Довго чи недовго йшов, зустрічає знову путника.
Запитує той:
— Куди ти йдеш і навіщо?
— Помирати хочу, смерті шукаю, — каже бідняк.
— Не роби цього, чоловіче, — каже і цей путник. — Ось у мене сумка, візьми — тільки кинь шукати смерті.
Узяв бідняк сумку, подумав і повернувся додому.
Минув час, помер таки цей бідняк.
Залишилися дружина його з сином одні. У великій нужі живуть. Тільки й є у них, що одна курочка. Набере мати яєць, дасть синові, понесе він, продасть, купить хліба — тим і живуть.
От одного разу й каже син матері:
— Мати, треба мені купити сумку, а то гроші губиться.
— Ось, сину, — каже мати, — сумка твого батька, візьми, чим гроші переводити на нову.
Узяв хлопчик сумку, продав яйця, всипав гроші в сумку, а як дістав їх порахувати, бачить — удвічі більше грошей стало.
Здивувався хлопчик. Узяв ці гроші, всипав знову в сумку, висипав, бачить — потроїлися гроші.
Зрозумів хлопчик, що це за сумка. Запрятав її краще, нікому не каже, яка в ній сила, візьме, всипле гроші — вийме вдвічі. Живуть так син із матір’ю без нужди.
От одного разу й каже хлопчик:
— Мати, піду куплю собі шапку.
— Ні, — каже мати, — ось тобі шапка твого батька, носіть, навіщо переводити гроші на нову.
Узяв хлопчик шапку, надів і став невидимим.
Здивувався він, зрадів, сховав шапку, нікому не сказав, яка в ній сила.
Захотів він купити дудочку, дала йому мати батькову дудочку.
Узяв він, вийшов у поле пограти.
Тільки він дмухнув у цю дудочку, як посипалися війська навколо нього, стоять, чекають наказу.
Здивувався хлопчик, зрозумів, що це за дудочка, зрадів. Розпустив війська і сховав дудочку, нікому не сказав, яка в ній сила.
От вирішив він зібрати більше грошей, сів, узяв батькову сумку. Всипле гроші, вийме — вдвічі, знову всипле — вийме втроє, всипле — вчетверо більше вийме.
Зібрав так багато грошей і каже матері:
— Мати, я йду, не знаю, коли повернуся. Ось тобі гроші, вистачить поки що.
Просить його мати не йти, тільки не слухає він, зібрався, попрощався з матір’ю, пішов.
Ішов, ішов, довго чи недовго, прийшов до одного царства. Знайшов там старушку, попросив дати йому притулок на ніч. Завела вона його в дім. Розговорилися вони, і запитує юнак:
— Що у вас тут цікавого, як ви живете?
— Ех, сину, — каже старушка. — Що тобі хорошого сказати? Є у нас цар, а в нього дочка — небачена під сонцем красуня, а цар віддасть її заміж тільки тому, хто весь його палац золотом засипле.
Зрадів юнак, як почув це.
Наступного дня пішов він до двору, наказав повідомити про себе цареві.
Прийняв його цар.
— Віддайте мені вашу дочку заміж, — каже юнак.
Сказав цар:
— Що ж, засиплеш весь цей зал золотом — віддам дочку.
Погодився юнак, попросив лише тиждень часу.
Узяв свою сумку, кладе в неї гроші та виймає. За тиждень набив весь зал золотом, так що пальцем не поворухнеш.
Прийшла небачена під сонцем красуня і каже йому:
— За угодою я вже твоя, і ніяка сила нас не розлучить, скажи тільки мені, якщо любиш, звідки і як набрав ти стільки золота? Адже бачили ми — ні на волах ти не возив, ні на мулах, звідки ж воно взялося?
Не хоче юнак говорити, відмовляється, та упросила його красуня. Не витримав він, розповів про свою сумку. Викрала красуня у бідняка його сумку і прогнала його геть.
Зажурився він. Іде, думає, як би помститися красуні за обман. Пішов у поле, дістав свою дудочку, дмухнув у неї, посипалися війська. Зібрав він так багато військ і повів на палац.
Побачила небачена під сонцем красуня війська, злякалася, вийшла до нього, сама сміється:
— Навіщо тобі війська? Адже я твоя, це я так тільки, хотіла трохи помучити тебе.
Повірив він, відпустив війська і пішов до палацу.
Підсіла до нього красуня, ласкає, милує його.
— Знаєш, я твоя і твоя, ні за кого, крім тебе, не піду, скажи тільки, звідки ти взяв стільки військ?
Не хоче він говорити. А вона:
— Ну що нам ховати одне від одного, адже ми вже назавжди разом, скажи. Не витримав він, сказав.
Забрала вона дудочку і вигнала його геть. Розсердився він. Думає, як би помститися за обман.
Надів свою шапку-невидимку, взяв у руки шило, підкрався до її опочивальні та став її колоти й мучити. Благає вона:
— Не мучай мене, знаю, що це ти. Пожартувала я, кого мені шукати краще за тебе, не мучай мене, покажись.
Ні, не показується він.
— Дорогий мій, життя моє, — благає вона, — пожалій мене, покажись, ти ж це, знаю.
Здався він, зняв шапку. Усміхнулася вона йому і каже:
— Скажи мені, якщо любиш, як ти сюди пробрався?
Відмовляється він, не хоче говорити, але заласкала вона його, умовила, змусила сказати.
Забрала і шапку в бідолахи і прогнала його геть.
Зажурився він. Не знає, що вже придумати, як відплатити за обман. Іде, сам не знає, куди йде.
Довго йшов чи ні, дійшов так до одного поля. Бачить — троє чоловіків б’ються, щось не можуть поділити.
Підійшов він, питає:
— Чого ви б’єтеся, що не можете поділити?
— Ми троє знайшли цей килим. А це такий килим: сядеш на нього — повезе, куди накажеш. Ось ми й посварилися, як нам бути, як килим поділити.
Сказав юнак:
— Ось у мене шило. Закину я його подалі, а ви біжіть, хто раніше принесе, той і виграв, тому нехай килим і дістанеться.
Закинув він шило. Побігли всі троє за шилом, а він сів на килим і каже:
— Лети, килиме, до царського палацу!
Піднявся килим, полетів і привіз його прямо на терасу царського палацу. Побачила його красуня, кинулася до нього, сміється, ласкає його.
— О, дорогий мій! Як я сумувала за тобою! Як добре, що ти повернувся.
А він схопив її за плаття, перетягнув на килим і каже:
— Вези мене в саму гущавину лісу!
Піднявся килим і в один миг переніс їх у саму гущавину непрохідного лісу.
Стала вона тут ласкати його та поїти вином. Охмелів він, заснув, а вона скинула його на землю і наказала килиму перенестися до палацу.
Піднявся килим і забрав її до палацу.
Очуняв юнак, бачить — ні килима, ні небаченої під сонцем красуні, і лежить він сам у густому лісі.
Що робити? Встав і пішов, — куди, і сам не знає.
Пройшов трохи, бачить — сад. Увійшов, а в саду виноград.
Став він їсти цей виноград, наївся білого, зірвав червоного, але лише з’їв кілька ягід цього червоного винограду, як раптом став ослом. Налякався він, не знає, що робити, схопив знову білий виноград, поїв — і знову став людиною.
Зрозумів він, у чому тут справа. Думає, знадобиться мені цей виноград, щоб помститися підступній.
Набрав він побільше цього червоного винограду, взяв трохи й білого та пішов до палацу.
Підійшов, ходить біля дверей, кричить:
— Виноград добрий, виноград!
Почула небачена під сонцем красуня, послала служницю купити винограду.
Вийшла служниця, питає:
— Скільки коштує виноград?
А він і каже: — Спробуйте спочатку, який виноград, тоді домовимося.
Подав служниці червоний виноград, з’їла вона й обернулася ослом, накинув він на неї вуздечку і прив’язав біля паркану, сам ходить та викликає:
— Виноград, виноград добрий!
Не дочекалася красуня служниці, послала другу. І з нею те ж саме сталося. Послала красуня третю, четверту, п’яту, так усіх дев’ять. Жодна не повернулася, пішла тоді сама.
Вийшла, питає:
— Скільки коштує твій виноград?
— Спробуйте, який виноград, — каже він, — тоді домовимося.
Подав їй виноград і швидко накинув вуздечку, щоб не втекла. Прив’язав її біля паркану, пішов до царя і каже:
— Чув я, новий палац будуєте, у мене десять ослів, найміть возити цеглу.
Погодився цар. Возить хлопець цеглу на цих ослах, погоняє, найбільше на ту небачену під сонцем красуню навантажує, б’є її, сам же на ній і їздить.
Змучилися осли, вже ледве на ногах стоять, а найбільше тій красуні дістається. Вже і шкіра вся потріскалася в неї, вже і шерсть вся вилізла, не дає їй хлопець спокою.
Закінчив він роботу, отримав гроші, увійшов до палацу, забрав і свою сумку, і шапку, і дудочку, вийшов і погнав своїх ослів додому.
Дорогою дає він кожному ослу по білій виноградині, обертаються вони знову дівчатами, відпускає їх, а красуню не звільняє, так і довів до дому.
Благає його красуня:
— Перетвори мене на людину, все життя служитиму тобі!
Не слухає він її, не вірить.
Знесилилася вона, вже й ноги ледве волочить.
Тоді дав він їй білого винограду, стала вона знову жінкою.
Відпустив її хлопець додому, лише сказав на прощання:
— Це тобі в науку, щоб не знущалася з людей!
Мор там, бенкет тут,
Відсів там, борошно тут.
Еласа, меласа, висів кухоль на мені,
Оповідачу, слухачу
Бенкет солодкий, вам і мені.
Інші казки
