Сад Даріачанги
Жив, а може, і ні, удівець-бідняк. Було в нього двоє дітей — дівчинка та хлопчик. Одружився бідняк вдруге. Мачуха не полюбила дітей. Кожного дня знаходила вона для них важку, небезпечну справу. То свиню відведе на зарічну сторону — подалі від чому, то корів угоне в глухий ліс, а ввечері пошле дітей шукати їх. Думає мачуха: може, заблукають діти, дороги назад не знайдуть або звірі їх розіб'ють.Але щоразу поверталися вони додому цілими й неушкодженими — була в сиріт собака, вона їх і від звірів охороняла, і додому приводила.
Одного разу пішла мачуха з чоловіком на свято, а дітям дала справу, таку, що ніхто з нею не впорається! Розсипала на подвір'ї цілий мішок висівок і наказала зібрати їх слізьми!
— Не зберете до мого приходу, зі світу вас зіжну, — сказала їм мачуха і пішла.
Плачуть сироти від горя й образу: всіх інших дітей на свято взяли, одні вони вдома сидять. Весь день проплакали, але сльози не допомогли, не зібрали висівки. Не стали діти чекати, коли повернеться мачуха і заб'є їх до смерті, втекли з дому разом із вірною собакою.
Ішли вони від села до села. Люди жаліли сиріт, давали їм поїсти.
Зустрілася дітям бабуся з глечиком води.
— Бабусю, важко тобі, дай допоможу, — сказав хлопчик і поніс глечик з водою.
Бабуся жила на краю лісу в маленькій хатині. Нагодувала вона сиріт, прихистила на ніч.
— Візьми нас до себе, — просять вони. — Будемо тобі все робити. Нікого в нас немає, бездомні ми.
Погодилася бабуся — невесело жити самій.
Зранку діти йшли в ліс, збирали кизил, мушмулу, дикі лісові груші та яблука. Хлопчик зробив собі лук і полював на звірів.
Вірна собака оберігала дітей від усякої небезпеки.
Минув час. Хлопчик виріс спритним, сміливим юнаком, а сестра його стала гарною, умілою та сильною, як брат.
Одного разу покликала бабуся своїх прийомних дітей і сказала юнаку:
— На весь світ славиться сад Даріачанги — цілий рік зеленіє, і не переводяться в ньому плоди. Роздобудь гілочку, тоді весь сад перенесеться сюди. Сам цар нам позаздрить.
— Добре, бабусю, спробую перенести до нас цей дивний сад, — погодився юнак. — А як до нього дійти, як дорогу знайти?
— Пройдеш через наш ліс і за горбом побачиш великий дім, у ньому діви живуть. Запитаєш у їхньої матері — вона знає, як до саду Даріачанги дійти.
Не став юнак гаяти час. Залишив сестру з бабусею і пішов просто через ліс.
Ось дійшов він до великого дому, де жили діви. На подвір'ї метушилася древня бабуся.
— Здоров, мати, — ласкаво привітався юнак. — Кажуть, ти знаєш, де сад Даріачанги. Заради твоїх дітей, вкажи мені туди дорогу.
— Погано тобі було б, не назви мене матір'ю, дістався б на вечерю моїм синам!.. — відповіла бабуся. — Бачу, хороший ти чоловік, не ходи до Даріачанги. Тисячі хоробрих ходили шукати її сад, а назад ніхто не повертався. Даріачанги в камінь перетворює кожного, хто задумає хоч листочок зірвати в її саду.
— Усе одно, мати, або знайду її сад, або загину. Будь ласка, вкажи мені дорогу.
— Сад Даріачанги в південних краях, у великій горі. Гора обертається, кожну мить розкривається, — говорить бабуся.
Вирушив юнак далі.
У добру годину дійшов він до чарівного саду — спала Даріачанги. Зірвав юнак гілочку і побіг геть. Дерева закричали йому вслід: «Уніс, уніс!», але не почула їхнього крику Даріачанги.
Повернувся юнак додому і бачить — чарівний сад розкинувся перед хатиною! Милуються ним брат із сестрою, радіють.
Минуло трохи днів, і бабуся знову каже юнаку:
— Ти зумів заволодіти садом Даріачанги, якщо захочеш, зумієш і одружитися з нею. Спробуй щастя.
Вирушив юнак до Даріачанги, і собака слідом за ним.
Підійшов юнак до дому Даріачанги, стукає кулаком у двері. Стукав він, стукав — не відгукується дівчина, спить міцним сном. Взяв він тоді камінь і вдарив ним із усієї сили у двері.
Тут Даріачанги прокинулася і закричала:
— Хто мені спати не дає? Камінь узяв — каменем стань!
І перетворився юнак на камінь, а Даріачанги навіть не виглянула, не подивилася, кого загубила.
Як побачила собака, що господар її став каменем, заскулила, завила і помчалася додому. Прибігла, вчепилася сестрі юнака в спідницю і тягне за собою. Зрозуміла дівчина, що з братом сталася біда. Взяла вона залізний посох і пішла слідом за собакою.
Привела собака дівчину до дому Даріачанги.
— Гей, Даріачанги, виглянь, подивись, куди твій сад подівся! — кричить дівчина. — Та не поспішай мене в камінь перетворювати, а то не побачиш, яка я гарна — куди краща за тебе!
Схопилася Даріачанги, розчинила двері, і тільки висунула голову, щоб подивитися на зухвалу гостю, схопила дівчина її за коси і пригнула обличчям до землі.
— Поверни мені брата, Даріачанги, розкамени його, бо переламаю тобі ребра залізним посохом! — наказала дівчина.
— Візьми в мене з кишені хустку. Проведи нею по каменю — стане камінь людиною, — сказала Даріачанги. — А який камінь твій брат, не знаю, не бачила його.
Провела дівчина хусткою по всіх каменях — обернулися каміння в людей. Ожив і її брат.
— Слухай, Даріачанги, — каже дівчина, — підеш заміж за мого брата! І не думай мені перечити.
А Даріачанги й не думала перечити, сама хоче бути там, де її сад.
Була Даріачанги краси невиданої, сонця й місяця прекрасніша. Одне було погано — спати любила довго. Три дні в саду гуляє, три місяці спить. Мабуть, від неробства звикла багато спати.
Привели брат із сестрою Даріачанги до себе в хатину, і зажили всі разом. Відучили Даріачанги спати, знайшлася їй робота по господарству.
Зимою й літом, весною й восени зеленів і цвів чарівний сад. Цілий рік гнулися в ньому гілки з дивовижними плодами.
Проходили повз люди, дивувалися саду. Облетіла чутка про чарівний сад Даріачанги все царство. Дізналася про нього і зла мачуха. Прийшла вона подивитися на чарівний сад і побачила в саду прекрасного юнака й красуню дівчину. Впізнала мачуха пасинка й падчерку, хоч і багато років минуло. Чорною заздрістю наповнилося серце злої жінки.
«Не володіти їм чарівним садом, — вирішила вона. — Додому не повернуся, поки не погублю їх!»
Пішла мачуха прямо до царя. Розпустила волосся, плаче-забивається:
— Горе тобі, царю! Бідняки — брат і сестра — таким садом володіють, якого ти, царю, і не бачив!
— Який сад? Говори ясно, не реви! — розсердився цар.
— Не буде мені спокою й радості, великий державцю, якщо не будеш володіти ти садом Даріачанги!
— Я ж володіти мені тим садом, коли він за тридев'ять земель? Не перенести ж дерева!
— Одружся на красуні Даріачанги — сама перенесе сад до твого палацу. Дай братові й сестрі таку справу, щоб ніколи не впоралися. Ось і дістанеться тобі Даріачанги.
Сподобалася жадібному цареві порада злої жінки. Вирушив цар подивитися на чарівний сад Даріачанги.
Даріачанги зірвала найкращі квіти, найсмачніші плоди і вийшла цареві назустріч. А цар не знає, куди раніше дивитися: чи на неї, чи на дивовижний сад — так прекрасні й дівчина, і сад!
І ось наказав цар юнаку за один день зрівняти з землею гору за морем, що зранку заслоняла сонце.
— Не переплисти мені море, державцю, — каже юнак. — Спочатку міст зведи перекинути.
— Міст через море за сто років не збудуєш, а гора мені зараз заважає. Виконуй наказ як знаєш! — відповів цар.
— Не журся, — каже Даріачанги юнаку, — я сама через море міст перекину.
Перекинула Даріачанги через море свої коси. Мостом лягли вони над хвилями.
— Пройди, царю, містом, прогуляйся на тому березі, поки гора ціла, — сказала Даріачанги.
Цар і його назир-візирі ступили на міст, а за ними і зла мачуха. Тільки дійшли вони до середини, струснула Даріачанги своїми косами і скинула всіх у море.
Повернулися всі троє додому і зажили спокійно. Живуть вони там щасливо й досі. Навколо саду розрослися густі ліси, і тому не видно його більше людям.
Інші казки
